Міністр внутрішніх справ схилився до ради свого колеги з юстиції, запропонував її цареві, а той, за давно узвичаєною формулою, "высочайше повелеть соизволил: разрешить настоящее дознание административным порядком с тем, чтобы подчинить Павла Грабовского в месте его родины гласному надзору полиции на два года".
От тобі нарешті й обсмоктали "оное", от тобі нарешті "соизволил"... Вчинили вирок, який не випливає ні з букви, ні з духу виявлених у семінариста "злочинних" матеріалів, "вещественных доказательств". Замість того, щоб сам ректор та вихователі розтлумачили юнакові недоцільність його романтичних захоплень — а вони, видно, романтичні, — насварили, наставили на путь істини, прищепили йому пошану й любов до трону, — замість усього цього зробили з нього помітного державного злочинця, мало що не героя, мученика. Тепер він, напевно, привертатиме до себе увагу не тільки свого села, але й волості, ба й цілого повіту. Називається, здолали супостата...
Так згори донизу, всюди скам'яніла казенщина.
Перед самим собою можна і треба визнати, що в охтирській поліцейській управі справи також не кращі. Не додивишся — зразу летять дрова. От і в даному випадку. Протримали хлопця три дні в тюрмі та й відпустили в Пушкарне, не зробивши навіть формального допиту, аби заповнити відповідну сторінку в книзі про піднаглядних та належну відомість. Тому й залишилась без відповіді ціла низка істотних питань — хто такий засланець, яке його родинне становище, чи має засоби для існування, за що покараний, яким має бути поліцейський нагляд — офіційний чи неофіційний, дозволяються а чи не дозволяються йому відлучки з села?
Пристав Ткаченко все перекладає на Матушинського: я, мовляв, радив йому затримати Грабовського у в'язниці до повернення справника, а він відпустив. Так, Матушинський трохи поквапився. Але ж оформлення всієї документації на піднаглядних, а тим паче по Ряснянській волості, входить до обов'язків пристава другого стану. Саме Ткаченко мусив, уважно переглянувши привезені разом з арештантом документи, побачити, яких даних бракує там, і через городового зажадати їх від харківського поліцмейстера, допитати семінариста і доповісти, за відсутністю справника, Матушинському.
А що він зробив? Відношення поліцмейстера та копію постанови майора Сазонова засунув у шухляду, в'язня запхнув у камеру, не забезпечивши його навіть державними харчами... Служить, називається. Думає, якщо старий Ткаченко відпровадив не одну підводу подарунків у Харків, аби приліпити свого придуркуватого сина при повітовій поліцейській управі, то йому все сходитиме з рук...
Повернувшись з Харкова, справник розпочав довге й нудне листування з губернатором, щоб роздобути необхідні матеріали про Грабовського і завести на нього окрему справу. А губернаторова канцелярія теж неповоротка й недолуга. Ти їй ставиш десять запитань, а вона ледве відповість на одне, та й то плутано: робіть то офіційний, то неофіційний нагляд. А потім, не морочачи довго голови, бахнула: "...независимо от гласного надзора... учредить за Грабовским и негласный полицейский надзор". Довелось чекати, доки імператор "высочайше повелеть соизволил".
Тепер стало ясніше і можна конкретно поговорити з Грабовським, точно викласти перед ним перспективи та заразом узяти в нього дані для книги про піднаглядних. Геть негласний нагляд, геть сільських шпигів та сексотів! Вистачить гласних очей повітового пристава і волосного урядника. Правда, ряснянський урядник не дуже запопадливий, не дуже охочий до вистежування та рапортів, але те, може, й на краще...
Арцибашев і сам не збагне чому, але проймається співчуттям до Грабовського, особливо після того, як дізнався від Ткаченка, що родина покійного пушкарнянського паламаря живе в тяжких злиднях. Звідкіля йде це співчуття? Можливо, від деякої біографічної спорідненості: адже його, справників, батько був також паламарем сільської церкви, теж помер молодим, залишивши на руках дружини чималу сім'ю, і він, теперішній охтирський справник, тодішній студент другого курсу сільськогосподарського інституту, мусив покинути навчання, розпрощатися з мрією стати агрономом і ступив на поліцейську стезю.
Слизька й гидка ця стезя, однак тільки завдяки їй він, найстарший син, пожертвувавши собою, допоміг матері поставити на ноги молодших дітей. Тоді було шкода їх, братів та сестер, а тепер — себе, своєї молодості, своїх юначих сил, розтриньканих на поцяцькованій тумбі городового, на жорсткому стільці пристава, своєї золотої мрії, похованої дочасно й заживо. Вже старий, з сріблястими скронями, з перетлілими почуттями, але й зараз, іноді їдучи в село, дивиться на зелені поля, мов на чари. А потім, стомившись тихим напливом виколисаного в марах, та недосягненного щастя, почуває себе обікраденим і нещасним, наче повертається з цвинтаря після похорону найближчої, найдорожчої людини...
Можливо, те співчуття живиться й іншим джерелом. Справник болісно переживає гірку долю своєї сестри Васси. Невдало склалося життя наймолодшої Арцибашевої. Чоловік загинув на російсько-турецькому фронті, а вона, квола й хвороблива від природи, залишилася з маленьким сином. Славним хлопцем ріс Фаня — допитливим, веселим, запальним. Закінчив бурсу з похвальним листом. Вступив до семінарії, прекрасно вчився і — який дивовижний збіг! — позаторік був ув'язнений за читання та розповсюдження якихось дурних прокламацій. Васса мало не померла з горя. Приїздила сюди, по пораду та допомогу до брата, а він їздив у Тулу. Всілякими правдами й неправдами ледве домігся визволення і повернення племінника в семінарію.
А хто ж допоможе вдовиці Грабовській, її синові, що по своїй недосвідченості потрапив у біду? Могла б попросити заступництва хіба в охтирського пристава другого стану Матвія Ткаченка, але цей земляк чомусь тільки прискаржує семінариста, силкується затоптати в багно, ладен у ложці води втопити, живцем з'їсти...
У двері постукали, і справник стомлено підвів голову.
— Зайдіть.
Коли відвідувач увійшов, Арцибашев аж відхитнувся: здалось, перед ним стояв його рідний небіж — невисокий на зріст, худорлявий, чорночубий, у потріпаній семінарській шинелі, босоніж...
— Фаня... — самі прошепотіли губи. — А де ж мама?
— Її не викликали, — відповів прибулий. — Ряснянський урядник звелів мені одному йти.
— Грабовський? — отямивсь Арцибашев.
— Так, Павло Арсенович, з слободи Пушкарної.
Арцибашев нарешті приборкав свою спантеличеність і в думці вилаяв себе — такий старий і стріляний заєць, а нараз розгубився...
— Сідайте, — показав на стілець.
Павло здивований: Ткаченко не запрошував сідати, а цей, такий значний начальник...
Присів, оглядівся. В кабінеті чисто, світло, стіл застелений важкою темно-зеленою скатеркою, на ньому дві купи книжок, в полив'яному слоїку ціла батарея старанно підструганих кольорових олівців.
Дивується також справник, придивляючись до Грабовського. Цей хлопець трохи ніби й схожий на Фаню, але в деталях — ні, у ньому є своє, неповторне, виразно підкреслене. Чорне волосся, зачесане назад, спереду збрижене ледве помітними хвилями, що переливаються приємним відблиском, високе й широке чоло світиться спокоєм, людським благородством і філософічною мудрістю; лискучі брови в стрімкому розльоті, а очі... О, такі не часто стрінеш — великі, густо залиті світлою блакиттю, з мерехтливими, як зорі, зіницями.
— Як поживаєте дома?
Блакить юнакових очей спалахнула, і в ній Арцибашев прочитав інше запитання — чого це раптом у повітовій поліцейській управі цікавляться життям політичного злочинця, ворога царського трону, засланого в рідне село?
— У матері, кажуть, хата згоріла.
— Шурин уже купив іншу, хоч гроші ще не всі виплатив.
— Новий врожай також згорів?
— Ні, він був на ниві.
— Багато землі маєте?
— Десятину поля та півдесятини городу.
Справник зітхнув і хвильку помовчав.
— На чиєму утриманні перебуваєте?
— На шуриновому. Мати хвора.
— Якесь ремесло знаєте?
— Ніякого.
Арцибашев знову помовчав, дивлячись кудись у куток.
— Строк свого заслання знаєте?
— Не знаю.
— Чималий. За царським повелінням — два роки, рахуючи від учорашнього дня.
— Відлучатися з дому можна? На заробітки.
— В тому-то й біда, що суворо заборонено.
— А з чого жити? Не можу ж я сидіти дармоїдом на шиї в шурина?
— Шурин хлібороб?
— Кравець. Він непоганий чоловік, але ж має власну сім'ю, утримує тещу, мусить розраховуватися за хату.
— Не дуже весело, — похитав головою справник. — А що ж будемо робити, як відбуватимемо покарання?
Грабовський знизав плечима. Арцибашев бачив: юнак не хитрує, не прикидається — справді не знає, як пережити два майбутні роки... Чим же йому допомогти? Не тільки повітовий справник, але й губернатор не має права не лише скасувати, а й навіть порушити "высочайшее повеление". Це компетенція міністра внутрішніх справ. Доведеться просто зажмурити очі й ніби нічого не помічати.
— Які документи маєте при собі?
— Ніяких.
— А де метрична довідка, свідоцтво про закінчення бурси?
— Залишилися в семінарії.
— Знаєте, що ви відчислені з семінарії?
— Чув.
Арцибашев потер скроні. Витягнув з шухляди аркуш і простягнув Грабовському.
— Оце вам свідоцтво на право проживання в Пушкарному.
Грабовський, переглянувши папір, гірко посміхнувся.
— Цікаво сказано: "На свободное проживательство в селе Пушкарном... с тем, чтобы... нигде, кроме Пушкарного, не проживал". Грамотно і точно. Свободно...
— То ваш однослобожанин Ткаченко компонував, а він до такого діла нахилів не має. Зрештою, хоч яким кострубатим є це свідоцтво, суть присуду воно передає вірно.. Хочу сказати вам ось що: кожен мусить уміти питати та витлумачувати державні документи, так би мовити, на свою користь, — дечого в них не помічати, інакше трактувати... Переїжджати на довготривале мешкання в якийсь інший населений пункт з Пушкарного вам заборонено, однак, як говорив поет, правила без винятків не існують... Ви мене розумієте?
— Здається...
— От і гаразд. А зараз зайдіть до пристава Ткаченка, дасте йому деякі відомості про себе для нашої документації і — з богом. Та частіше оглядайтеся, хто довкола вас вештається, остерігайтеся в розмовах... Ех, молодість, молодість...
Вражений, вийшов Павло од справника...
30
Настали довгождані жнива.