Виспавшись добре, Балабуха достав якогось "святого отця" й почав, лежачи, вважливо читати. Олеся сиділа й слухала.
— Господи, яка нудьга! От і ніякий гость не приїде, — промовила Олеся, позіхаючи.
Вона достала гітару й почала грати. Балабуха так закопався в книжку, що навіть не чув музики.
— Кидай книжку та слухай, як я граю, — сказала Олеся.
— Грай, грай! Я слухаю, — обізвався Балабуха, не одводячи очей од книжки.
— Як же то ти разом і слухаєш і читаєш? Може, тобі заспівати?
— Співай, співай, серце, — я слухаю.
Олеся переспівала однієї пісні, а Балабуха все читав і не чув з тієї пісні ні одного словечка.
— Чи ти мене слухаєш? — спитала Олеся, дивлячись на чоловікові насуплені брови.
— Слухаю; співай далі!
— Ну, заспівай ще ти, — я буду пригравати.
— Грай, грай! Я слухаю.
— Та ти навіть не чув, що я сказала.
— Ти краще послухай, а я тобі прочитаю "Краткий Летописец" за Україну та гетьмана Богдана Хмельницького.
— Що ж то таке Україна? Чи посесія яка, чи що? Хто ж то Богдан Хмельницький?
— Україна — це ввесь край, де тільки живе наш народ. Богдан одвоював Україну од Польщі й оддав цареві Олексієві. Ти, бачу, нічого цього не тямиш.
— На, краще, прочитай мені оцю "Волшебницю Рагі-Муїну й принца Ібрагіма", — сказала Олеся, тикаючи Балабусі в руки давній роман в шкуратяних палятурках.
— Дай вже, дай, — я тобі прочитаю й твою "Волшебницю".
Балабуха почав читати, як волшебниця повела Ібрагіма в глибоку печеру, викликала якогось страшного духа й почала високим стилем верзти нісенітницю. Він читав, читав та й плюнув.
— Одчепись, Олесю, з своїми волшебницями!
Балабуха знов взяв в руки товстий "Феатрон, или Позор исторический". В цього "спудея" старої Києво-Могилянської академії було багато книжок, більше, ніж в деяких теперішніх наших сільських батюшок на Україні: він був ліпший чоловік не тільки для свого часу, хоч і не падкував коло хазяйства. Олеся видерла з його рук книжку й закинула на шафу.
— Потривай же, я ось швиргону туди й твою Рагі-Муїну з царевичем Ібрагімом!
І він справді швиргонув книжку на грубу, аж листки на повітрі зашелестіли й палятурки захурчали.
— От так! Що ж ми тепер робитимемо, коли книжки позакидали? — сказала Олеся.
— Танцюй, а я буду дивитись, — сказав Балабуха.
— Якби ж ти пак грав! — сказала Олеся, надувши губи.
— Знаєш що, Олесю? Піди в пекарню й розпорядись, щоб Килина зварила чого або спекла на вечерю, бо я вже їсти хочу.
— Піди краще ти, бо я ненавиджу ту пекарню.
— Піди-бо! Ти ж в мене господиня, чи що.
— Не піду. Я до того не звикла в батька. Коли б нам знайти доброго кухаря: я ненавиджу те смажіння, та печіння, та топління, та варіння, та ще й що божого дня! Я не маю до цього потягу.
— Еге! На кухаря треба багато грошей. Піди-бо, піди!
Олеся одчинила двері в сіни, гукнула на Килину, звеліла їй взяти в жида м'яса й спекти на вечерю печеню, — одначе в пекарню все-таки не пішла.
Настав довгий вечір. Олеся не втерпіла, достала з груби свою "Волшебницю" й почала голосно читати. Балабуха не слухав і позіхав.
Килина поставила на стіл печеню й солоні огірки. Олеся покуштувала м'яса: м'ясо було засушене, як сухар.
— Пхе, яке паскудство! Можна зуби поламати, — сказала Олеся, одсовуючи тарілку, — це якась жорства, а не печеня. — Вона одрізала огірка; огірок був несолоний, дуже кислий, без усякого смаку.
— Пхе, який паскудний огірок! Я зроду таких поганих огірків не їла.
— Як не їла, то тепер мусиш їсти; яких насолила, такі й споживай! Ти не хазяйновита й нестатковита людина, — сказав Балабуха, перетираючи в зубах суху печеню, що аж тріщала, неначе він жував у роті пісок та жорству.
— Господи, яка нудьга. Й гость тобі ніякий не приїде. Коли б хоч який жид прийшов з містечка, все б таки було з ким побалакати.
Олеся пішла ходити по світлиці. Балабуха курив люльку з довгим цибуком і мовчав; викурив одну, закурив другу, потім третю. Дим ворушив Олесині нерви, фантазія грала… Для неї тісно стало в світлиці, в цілому домі; її думки кудись рвались, як птиці, хотіли летіти, крутились під небом, під хмарами, та не знали, де сісти, де спинитись. Балабуха дивився з кімнати, як вона задерла голову, закочувала під лоб очі, неначе на стелі якусь книжку читала.
— Знаєш що, панотче! В мене нема доброї сукні; треба мені справити шовкову сукню на виїзди в гості. В нас у Богуславі є порядне товариство, — треба йому показати, що я госпожа благочинна.
— То й справ: біжи в крамниці та набери собі шовку чи там чого хочеш, — говорив Балабуха, смакуючи люльку з довгим цибуком.
На другий день після раннього обіду Балабуха поїхав оглядати свою благочинію й передніше за все завернув в Вільшаницю до Моссаковського: може, на його зробили приємне враження вільшаницькі горшки. Балабуха під'їхав під ганок. Моссаковський виглянув у вікно й вибіг надвір зустрічати благочинного; панотці привітались привітно й поцілувались. Балабуха був звичайний, але держав себе холодненько й дуже поважно й більше розпитував за церкву, за парафію, ніж про давні свої стосунки з Моссаковським. Моссаковський був ласкавим, кланявся, але не дуже щиро, а більше підлесливо, як кланяється нижчий вищому. В кімнаті за дверима притаїлась Онися як мертва. Вона прислухалась до розмови, і її взяла велика хіть подивитись на Балабуху. Вийти до його вона нізащо в світі не думала. Як ласочка, вона стала на стілець і заглянула в світлицю через дірку над дверима, де на одвірку стояв рядок проскур. Вона зирнула цікавими очима й побачила, що Балабуха був з короткою густою чорною бородою, з короткими чорними кучерями кругом голови. Чорні вуса та борода заслонили його негарні губи, й він став тепер багато кращий.
Моссаковський взяв ключі з кілочка й повів благочинного до церкви. Балабуха оглядів церкву й ризницю й похвалив і обмальовку церкви, й нові образи, й ризницю. Отець Харитін скоса поглядав на страшний суд, на купи чортів, але Балабуха на чортів навіть не глянув.
Тим часом Онися наготувала на столі полудень і поставила пляшки. Батюшки, вертаючись з церкви, зайшли подивитись на нове господарство. Оселя була добре опоряджена. Громада обгородила город і двір, повшивала заново повітки й загороду, клуню й комору, поставила кругом загороди загату з острішками; скрізь було просто, по-господарській.
— Отже ваша громада вас любить, і знать, що дбає на вас, як на саму себе, — сказав Балабуха, — а наші богуславці про мене, здається, й вухом не ведуть. В мене не тільки все стоїть не повшиване, обідране, — в мене навіть воріт не поставили, так і стоять поламані.
Моссаковський з задоволеною міною осміхнувся одним боком рота й попросив Балабуху в покої на полудень.
Сівши за полудень, Балабуха згадав свою Олесю; його потягло додому; він неначе бачив її веселий вид за столом поруч з собою й чув її голос. В кімнаті ледве почувся задержаний голос Онисії Степанівни. Балабуха притих і ніби замер… Той голос був такий знайомий. Йому дуже заманулось хоч глянути на Онисю, подивитись на її гострі тонкі брови та на блискучі очі. Він не втерпів і спитав Моссаковського:
— Чи здорова Онисія Степанівна?
— Спасибі вам! Трохи нездужає чогось, — десь, мабуть, застудилась, та вже таки давненько кашля, — одказав Моссаковський.
— Шкода! — тихо промовив Балабуха, а його думка знов полетіла додому; знов він ніби углядів перед собою свіжий Олесин вид.
Балабуха швиденько закусив і звелів подавати воза; він думав заїхати ще в одно село, але передумав і звелів погоничеві вертатись додому.
Поки Балабуха доїхав до Богуслава, надворі зовсім смеркло. З пекарні через двоє вікон лився на темний двір ясний світ; через вікно було видно полум'я в печі, горшки, поприставлювані до жару, й навіть поросятник з поросям, що задерло вгору чотири чорні ніжки й гостре рило. Килина, запнута білим рушником замість хвартуха, поралася коло печі. З світлиці через нещільно причинені віконниці просмикувались довгі смуги світу й падали на тин.
"Чого це світиться в світлиці? Певно, приїхали гості", — подумав Балабуха й одчинив тихенько двері.
З світлиці полився ясний світ, а з світом — густий дим од тютюну. В хаті висіли хмари диму, неначе стояв густий туман. На канапі сиділа Олеся з гітарою на колінах, а поруч з нею сидів близенько Сигізмунд Бонковський, з довгим цибуком в роті. Балабуха вглядів їх, як через густий туман, і тільки примітив свіже лице Олесі, неначе рожу, покриту газовою матерією, та велику кучеряву голову Бонковського. Балабуха не примітив, що одна рука Бонковського обгортала Олесин стан.
— Хто там? — крикнув Бонковський, придивляючись через хмари диму.
— Свої! — загув басом Балабуха, вступаючи в світлицю. Олеся не ворухнулась і тільки поклала гітару на канапу. Бонковський встав і кинувся назустріч Балабусі.
— Як ся маєте, шановний, вельможний панотче? — крикнув Бонковський, обнімаючи й цілуючи Балабуху тричі в уста.
Балабуха байдужно, аж сердито привітався до Бонковського й, не привітавшись до Олесі, пішов до кімнати роздягатись.
Після виїзду Балабухи Олеся пішла гуляти в місто, вгляділа там старого знайомого, пана Бонковського, й запросила його до себе на вечір. Вона думала, що її чоловік не так швидко вернеться додому з своєї благочинії…
Балабуха скинув з себе дорожню одежу, ввійшов у світлицю, набив люльку тютюном, запалив і сів на стільці. Він скоса поглянув на Олесю; Олеся почервоніла, як маківка. Всі троє курили й мовчали.
В Бонковського була думка встати й розпрощатись, але він чув, як кувікало під ножем порося, й надумавсь таки зостатись на вечерю, бо йому хотілось їсти. Він весело, ні кришки не замішавшись, почав розмову.
— Як же вам, отець благочинний, їздилось? Чи далеко були? — спитав Бонковський сміливо.
— Недалеко, — в Вільшаниці, — обізвався Балабуха та й знов взяв у губи цибук і потягнув з його так, що в люльці зашкварчало, як у ринці, а поверх люльки схопилось полум'я.
— О, я знаю Вільшаницю й не раз там бував у покійного старого батюшки. Що за добра привітна душа був небіжчик, царство йому небесне! Який щирий, який привітний, який господар! Такого трудно знайти між людьми! — розпустив мову пан Бонковський, щоб поти загаяти час, поки спечеться порося.
— Добрий був чоловік, — знехотя обізвався Балабуха й знов спересердя потяг люльку так, що огонь знов запалахкотів.
— Чи бачив же Онисію Степанівну? — спитала Олеся дрижачим голосом.
— Ні,— коротко одрубав Балабуха.
Знов усі троє замовкли, і тільки в світлиці було чути, як тріщав тютюн в люльках, як цибуки гарчали, ніби лихі собаки, а дим хмарами піднімався під стелю.
— Я знав Онисію Степанівну ще панною.