Тоня при цьому матеріально виграла: по-перше, окрім зарплати, стала отримувати спеціальний пайок; по-друге, продовжила викладати в інституті за сумісництвом.
У грудні 1938 року у подружжя народилася донька.
— Давай назвемо — Лілія. Таке ніжне ім'я. — запропонував Г нат.
— Навіть занадто. Для дівчинки воно ще зійде. А коли зістариться? Уявляєш собі: бабуся Ліля? Краще візьмемо красиве ім'я з літератури. Наприклад, Анна з "Анни Кареніної", або Тетяна з "Євгенія Онєгіна". А як тобі Наташа з "Війни і миру"?
— Чудово! Наташа знана і в українській літературі: Наталка-Полтавка.
Наталя вдалася допитливою дитиною. Домна Іванівна іноді готувала квартирантам локшину. Якось тато, катаючи дворічну доню на санчатах, провозив її повз конячку, яка зі смаком хрумкала солом'яну січку.
— Тату, дивись, коняка теж локшину їсть! — радісно вигукнула дівчинка.
У трирічному віці вона намалювала кораблик на ніжках.
— Хіба у корабликів бувають ноги? — запитала мама.
— Авжеж! По радіо повсякчас кажуть: кораблі пішли у море.
Травень — найнапруженіший місяць учбового року. Студенти готуються до екзаменів, "підтягують хвости", здають заліки і бігають по консультантах. Запаморочлива сесійна круговерть залишає викладачам обмаль вільного часу, і саме в такий час до Конотопу завітала Гнатова мати: дуже вже Оляні кортіло побачити невістку і внучку. Домна Іванівна поселила стареньку у власній спальні, а сама тимчасово перебралася на кухню.
Попри сесію Гнат показав матусі міський парк і краєзнавчий музей; поводив по крамницях, зводив і до інституту.
— А що це я не бачу жодної церкви? — запитала мати: — Нікуди й перехреститися.
— Раніше у місті було шість церков, а знедавна залишилося дві, та й ті на околицях, — відповів син.
Найвидатніші старовинні храми в Конотопі зруйнували менше ніж за рік. Від двох, що прикрашали собою центральну вулицю, не залишили й фундаментів; з того, що височів над Загребеллям, поздирали хрести, а в приміщенні розмістили інкубатор. Останнім розбирали храм Олександра Невського, що стояв збоку вокзалу. Скидання хрестів і дзвонів довірили міській пожежній команді, бійці якої мали досвід і обладнання лазити верхотурою. Іван Комисаренко, головний пожежник міста і ветеран Першої Кінної армії, — на коні верхи, при орденах і зі срібною шашкою наголо — особисто наглядав, аби комусь не наверзлося перешкоджати роботі. Та насправді містяни у більшості залишилися байдужими: їм сподобався комунізм при житті більше, ніж Царствіє Небесне посмертно. Щоправда, топтати ікони Комисаренко не дав, а дозволив мирянам порозносити їх по домівках.
Тим часом Оляна Яківна придивлялася до невістки; дивувалася: як це жінка не варить, не пере і не прибирає, а усю свою роботу переклала на Домну Іванівну? Ото повернеться пізно з роботи, повечеряє, на хвилинку приголубить доньку і знову зануриться у книжки. Син виправдовує дружину, пояснює, що вона заробляє більше нього і має можливість платити робітниці. Зрештою, Тоня завоювала симпатію свекрухи тим, що щиро, без манірності пригощала вином і приклад подавала. Зі смертю Платона Оляна втратила єдиного друга по чарці, а пити самітно цуралася. І ось, у Конотопі, зустріла споріднену душу. Тоня з першого дня без удаваності назвала її мамою, і вечорами вони пригощалися і бесідували. Тоня розповіла про своїх: матусю й татуся, брата і сестру; про своє село, Волгу і про Ленінград, де все збереглося у тій самій пишності, що й за царя. Наслухалася старенька і про соціалізм, і про те, коли покращиться життя трудового народу.
"Яка розумниця! Мабуть, правильно, що не переймається домашнім клопотом, якщо заробляє неначе голова колгоспу! Ні, не прогадав мій синочок...", — радувалася мати.
Наприкінці її гостювання Домна Іванівна приготувала святковий обід із вишневими варениками. По обіді всією родиною сходили до міської фотографії і сфотографувалися на згадку.
— Наступним літом приїжджайте до нас, в Цюрківці. Будемо раді вас бачити і пригощати. У нас така чудова річка! Гнатику, ти ще не забув наш Буг?
Світова пролетарська революція загальмувала; навпаки, повсюдно брала верх буржуазія. Братерські партії, ввесь Комуністичний Інтернаціонал волали про допомогу. З Бессарабії, Буковини, Закарпаття, Галичини, Західної Білорусії і Прибалтики надходили листи робочих, селян і інтелігенції зі скаргами на гноблення з боку румунів, мадярів, поляків і власних багатіїв. СРСР не міг залишатися осторонь, тим паче, що потужна Німеччина віддала йому ці землі на відкуп. Сталін узявся за розбудову Червоної Армії, і вона прудко розросталася. Повсюдно формувалися нові частини і з'єднання. Багато старших офіцерів, генералів і маршалів виявилися японськими або англійськими шпигунами, і таких доводилося розстрілювати. Виникла нестача командирів усіх рівнів і для молодшого комскладу відкрилися можливості стрімко просуватися по службі. Сержант Яків Нетреба невідкладно закінчив короткострокові курси, заслужив звання молодшого лейтенанта і був направлений командиром танкового взводу до нещодавно приєднаного до Радянського Союзу молдавського міста Бєльці. Разом із новими нашивками Яків отримав підвищене матеріальне забезпечення і найняв достойну квартиру у центрі міста, щоб не соромно було привести молоду жінку, завидну кралечку. Попри невдалу шлюбну ніч він вважав Ганю Лелеку своєю законною дружиною і сподівався, що у них усе налагодиться. Невідкладно оформивши на неї всі належні документи, він притьмом надіслав їх до Цюрківців.
Отримавши папери, батьки повезли Ганю на станцію. Їхали возом неквапно і, лузаючи насіння, обговорювали доччине щастя. Аж раптом десь на півдорозі їм зустрілося двоє перехожих. Нічна темрява заважала їх розгледіти і, коли жіночий голос запитав: "добрі люди, чи далеко ще до Цюрківців?" Макар і Степаня промовчали. За усіх відповіла чутлива Ганя:
— Ще версти з дві.
Тими нічними мандрівниками виявились батьки Чепурного. Вони мали при собі гарнізонне посвідчення на його законну дружину Ганну Макарівну Лелеку, і крокували зі станції Джулинка до Цюрківців, щоб вручити їй цей животрепетний документ. Сумний дівочий голос із возу видався їм знайомим.
Здається, Василю, це наша Ганя. Ганю, це — ти? — запитала у ніч мати.
Тут вже Степаня здогадалася, кого саме вони зустріли в полі, і зикнула:
— А ви хто такі, щоб розпитувати? Чи, бува, не від того брудного волоцюги Чепурного? Тьопайте своєю дорогою, поки я вам грязюкою очі не закидала! Ну ж бо, Макаре, гейкай коні!
Почувши незвичний для добрих людей ґвалт, Петрова мати, побожна жінка, що зроду-віку не лаялась, тихенько сказала чоловікові:
— Не чіпай цих людей, Василю! Нехай вони їдуть своєю дорогою, а ми повертаємось: не треба нам ані такої невістки, ані такої свахи.
З цими словами Чепурні відступили на узбіччя, зачекали поки підвода від'їде якнайдалі, розвернулися і потупцювали вслід за нею на станцію.
Яків Пантелеймонович Нетреба — худорлявий, довгоносий, лисуватий (Гані він здався миршавим) нервував з букетом конвалій, яких йому нарізала в саду квартирна господиня. Пероном вештались товариші по службі. Зиркаючи на Нетребу, вони багатозначно переморгувалися. "Хай, хай! Ось побачать мою красуню, — поніміють!" — смакував наперед Яків. Йому марилось: зупиняється київський потяг і у дверній проймі вагону №7 з'являється струнка елегантна жінка з таємничою усмішкою на вустах. Він подає їй руку, допомагає зійти, вручає букетик, і на очах очманілої публіки цілує кралечку у вологі від ранішнього туману губи. "Може, для приманив щічку? Ні, у губи: нехай бачать!" Потім він відведе її на свою шикарну квартиру, залишить відпочити, а сам поквапиться на службу. Своє він надолужить увечері. Пригостить норовисту крихітку солодким, п'янким молдавським вином і, не гаючи часу, затягне у двомісне купецьке ліжко, яке чуйні господарі залишили в кімнаті. Так, він навчить її дечому, і їй сподобається... "Батьки шлюб благословили? Благословили! Весілля відгуляли? Відгуляли! Документ на дружину військовослужбовця оформлено? Так! А те, що норовливе дівча марить кимось іншім, то воно скоро вивітриться. Так завжди було, і так буде зараз. Ні, ні, він її не силуватиме; він потерпить, він дочекається, допоки яблучко визріє і саме впаде!"
Яків уже мав досвід шлюбного життя. Його перша дружина Рита була музиканткою. Вона грала у дитячому садочку на піаніно і жила у просторій квартирі, під батьківською опікою. До домашньої роботи вона не була приучена: сама не варила, не прала і не вбирала. На те батьки тримали домашню робітницю, а їхня доця, як звикла змалечку дзьобати клавішами та читати на кушетці романи, так і в шлюбі продовжила таку манеру. А ще у неї повсякчас боліла голова. Як тільки-но до ліжка, так і болить.
— Звідки ж візьмуться діти? — жалівся Яків брату.
— Так у чому справа? Нащо тобі інтелігентка? Кидай і женися на простій сільській дівчині, роботящій і слухняній.
Отож, коли на районному огляді художньої самодіяльності Якову потрапила на очі гарненька й запальна дівчина з Цюрківців, що вправно ходила дрібушечкою, відбивала каблучками і порхала метеликом, він звернувся до брата.
— Я цю сім'ю добре знаю. Там і батько вправний господар, і матінка — ще та трудівниця. Дочок виховали у труді і покорі. Якщо хочеш, я засватаю. Ти ж тим часом розводься, — порадив Севастян.
Першими з вагону №7 зійшли два незнайомих офіцери; за ними посунули торбешники; дружину ж він помітив на пероні, коли потяг уже рушив далі. Худенька, бліденька, з синіми ямками навкруг очей, вона стояла з чемоданчиком на краю збезлюднілого перону і байдужно дивилася в землю.
"Яка ж вона вродлива! Така тонесенька, така беззахисна... пестити й пестити!" Наблизившись, Яків простягнув свій букет і по-командирськи гучно промовив:
— Ласкаво просимо на Бессарабську землю! Я так скучив за тобою!
— "Боже Праведний! Який огидний дядько!" — подумала Ганя.
Щоб не зганьбитися у випадку невдачі, збентежений холодною зустріччю командир, відрекомендував господарям квартири гостю як двоюрідну племінницю.
— Оце приїхала в гості. Хоче познайомитись із Бессарабією, побачити на власні очі справжніх гагаузів, — збрехав він і, засоромлений, рушив ночувати до казарми.
Усі, тим часом, гадали: хто ж насправді йому ця кралечка? Хіба ж офіцери зустрічають квітами далеких родичок? Хіба ж вони наймають їм квартири? Яків же навідувався до Гані у вільний від служби час і то ненадовго.