Опріч голови – нікого. То була саме та пора літа, коли розпечене сонце наганяє лінь і дрімоту, робити нічого не хочеться, і кожний прагне шукати холодок, а не роботу.
Зауваживши незнайомих людей, голова акуратно поклав "козу" в чорнильницю і прибрав відповідну позу.
– Голова? – ще з порогу запитав Антко.
– Голова, – відповів той, не знаючи, як себе тримати, і потай здогадуючись, що щось воно не той – хоч би не ревізія яка.
– От ви нам і потрібні. Професор Маринчак., – недбало сунув ліву руку розгубленому вкрай голові. – Мої колеги: професор Задунайський, академік Посмітюха, асистент Пузанок. Обормоти – кореспонденти центральних ґазет. Ось що, шановний. Ми – експедиція Академії Наук і нам потрібна в якійсь мірі ваша допомога.
– Мешкання? харчування? – заметушився голова.
– З одного боку. Але це не важливо, хоч і важливо. Прошу сідати, колеги.
– Так., так, – прошу! – загримів стільцями голова.
– Отже, шановний, – провадив далі Антко, – ви нам потрібні, головно, у світлі завдань, що стоять перед експедицією.
– Так-так, – закивав головою голова.
– Як я вже вище сказав, шановний, ви нам потрібні у світлі певних наукових завдань. Ваша думка, професоре?
– Квот ерат демонстракдум, – підніс пальця догори Задунайський.
– Санкта сімпліцітас, колего, санкта сімпліцітас*.
Голова, почувши ту наукову розмову, ошелешено глипав на Антка, не відаючи до ладу, як тримати себе в такому вченому товаристві. Спочатку він постукував пальцями по столу, як це робив секретар Жаб'євського райкому, потім, за звичкою, устромив пальця в ніздрю, та, зрозумівши недоречність цього жесту, знову закалатав пальцями. – Отже, домовились? – повернувся Антко до голови.
– Ая, ая! – закивав той, гаразд не розуміючи, про що, власне, була домовленість.
– Ми працюємо у двох напрямах, – провадив далі Антко, – археологічні розкопки і ґеронтологія – ґеронтологія і археологічні розкопки. Отже, колеги, що насамперед нам потрібно?
– Діди, діди, – висунувся Пузанок.
– Товаришу асистент, не втручайтеся в розмову, коли говорять професор і академік. Нам, шановний, потрібні люди віком сто і більше років. Ми вивчаємо, як і чому вони так довго живуть і чому не вмирають. Отже, насамперед, нам потрібні столітні діди.
– Є, є! – закричав голова, радий, що хоч чимось може бути корисним. – Є один.
– Один?
– Один, дід Гопкало. Був ще один, та він учора помер.
– Помер? Не дочекавшись нас?
– Е-е, таж він не знав, що сюди академія приїде, а то б... може б, ще протримався.
– Ну гаразд. Якщо так – давайте діда Гопкала.
– Привести?
– Це, шановний, було б не гуманно. Ми самі до нього зайдемо.
– Прошу, прошу!
Усі вийшли і, природньо, стали зразу ж центром загальної уваги села. Голова урочисто йшов попереду, тримаючи шанобливо кашкета в руці, а за ним крокували "співробітники академії" і "три кореспонденти центральних ґазет".
Дід Гопкало виявився глухий, як пень.
– Діду! – загорлав голова у самісіньке вухо того. – Діду, до вас ось прийшли!
– Га?
– Прийшли, кажу, академіки прийшли!
– Ага, ага!
– То ви їм скажіть, чому досі не померли!
– Га?
– Чому не померли, кажу!
– Ага-ага! всі померли, давно померли.
– Та ні, діду, ні! Ви, чому ви не померли?!
– Хвилиночку, – відвів рукою голову Антко. – Хвилиночку, це не науково.
Він глянув пильно в очі дідові, потім схилився до вуха і, набравши повні груди повітря, крикнув щосили:
– Довбуш!
Від того крику голова мало не впав, а компаньйони затулили вуха.
– Довбуш!! – ще сильніше крикнув Антко.
Дід Гопкало запитливо глянув на нього.
– Не чую! – загорлав він так, що шибки забряжчали, а одна навіть вилетіла.
Антко покрутив пальцем у вусі – так йому заклало.
– Може, дід писати вміє? – запитав він голову.
– Де там!
Антко знову закрутився біля діда, навіть вистукав по дідовій голові морзянку, – все було даремно. Дід був глухий, як пень, коли не більше.
– Оце те перше, чого я боявся, – резюмував король більярду, витираючи піт.
– Є! – загорлав Пузанок.
– Що є?
– Ну? – кинулися до нього.
– Треба тільки викликати сюди першого телепата світу – Вольфа Мессінґа, о*!
Усі тільки рукою махнули, а Антко підійшов до Пузанка, постукав того по лобі, а потім по столу.
Так, "експедиція Академії Наук" зайшла в глухий кут. А далі?
Але у житті бувають ситуації, коли в найгостріший момент деус екс махіна раптом вирішує все*. І це навіть не випадковість, а цілком закономірна річ.
На цей раз деус екс махіна з'явився у вигляді хлопчика у подертих на задку штанцях, що захекано вбіг у хату.
– Дядьку Свириде, дядьку Свириде, ходіть-но борше, там дід Сова вас кличуть!
– Як то? – аж зблід голова. – Таж він помер.
– Та спочатку померли, а зараз відійшли та й звеліли вас покликати.
– Ну то я зараз! – заметушився враз голова, шукаючи кашкета, якого тримав у руці.
Компаньйони попхалися до дверей і собі.
– І ми з вами також!
До хати діда Сови не йшли, а бігли, і не бігли, а летіли, ніби там було вирішення всіх питань.
Стодесятирічний дід Сова, весь у білому, лежав на столі, і свічка спливала воском на його пожовклі пальці.
– Де голова? – почулося, мов з домовини.
– Ось де я, – схилився до нього голова.
Дід розтулив одне око, глянув.
– Помираю...
– Та ви вже були вмерли, діду.
– Таж умер і навіть на тім світі був, а потім щось там трапилося, та мене назад, сюди. І очуняв. Свириде...
– Ну?
– Ось тут на грудях ладанка. Візьми її.
Голова понишпорив.
– Узяв уже.
– Файно. Тож знай, Свириде, то таємниця Довбушева... нема кому передати, а на той світ не візьмеш. Відай, тому й не пустив мене святий Петро, що не розрахувався на сім світі.
Компаньйони, що стояли поруч, аж наперед подалися. У Посмітюхи – очі на лоба. У Задунайського – пенсне долі. Один лиш Антко не втратив рівноваги, бо вона йому ніколи не зраджувала.
– Цікава з точки зору науки річ, – сказав він, недбало беручи з рук розгубленого голови ладанку. – Як, колеги? Доведеться, мабуть, писати наукову працю про таємницю Олекси Довбуша...
***
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ. Про скарби, привиди та інші аксесуари, необхідні в клясичному детективі
Життя сповнене таємниць і несподіванок. Воно часто-густо підносить нам такі сюрпризи, що летять шкереберть усі теорії імовірностей. Ну хто б міг подумати, що саме Гринява дасть нашим шукачам скарбів те, до чого вони так прагнули? Хто б міг подумати, що саме тут жив старезний дідуган, якого так шукали наші конкістадори?* І хто б, нарешті, міг думати-гадати, що цей старезний дід Сова помре саме в ту мить, коли компаньйони доберуться до Гриняви? І вже зовсім неймовірно, що дід Сова навіть на мить воскрес, бо забув передати у спадщину знамениту ладанку, і воскрес, зауважте, знову ж у ту мить, коли "експедиція Академії Наук" перебувала, м'яко висловлюючись, у стані деякої розгубленості. Неймовірна, химерна річ! Але це історичний факт, а отже заперечувати його неможливо. Втім, очевидно, певна закономірність тут є. Кажуть, проводив якось панотець (єгомосць) через кладку над урвищем одного молодика і каже тому: "Отут щороку дев'ятеро з десяти зриваються у прірву: цього року вже дев'ять зірвалося, ви – щасливі, бо ви десятий". Треба гадати, що той молодик залишився живий. Це теорія ймовірностей у дії. Очевидно, щось подібне до цього мало місце й у випадку з дідом Совою, бо як же інакше пояснити той очевидний факт, що таємнича ладанка дісталася саме компаньйонам., а не будь-кому? Втім, залишімо ці екскурси з галузі філософії і перейдімо до життя буденного.
Заволодівши ладанкою завдяки певній індиферентности голови, члени "експедиції Академії Наук", природньо, вивчили досконало все, що знаходилося всередині. За винятком папірця, там, звісно, більш нічого й не було. Але що то був за папірець! Компаньйони вичитували, обмацували і навіть обціловували той заяложений шматок паперу. Звичайно, ми могли б напустити туману, сказавши читачам ен секрет про якийсь таємний шифр чи ще якусь абракадабру в стилі Едґара По, але нащо нам вигадувати те, чого не було? У папірці чорним по білому значилося (чітко і ясно), що "скарб заховано у старій церкві між двома схрещеними пістолями". Це було так зрозуміло, що не вимагало жодних коментарів: "стара церква...", "два схрещених пістолі...". Залишалося тепер тільки дістатися до тої старої церкви й узяти, те, що треба було взяти. Але виникало питання: де ж та стара церква? Безперечно, однак, що коли вже доля розпорядилася віддати скарб нашим героям, то якого дідька ставити перешкоди на їхньому шляху у вигляді питання про стару церкву? Отже, цілком природньо, питання це було розв'язано дуже легко – за допомогою того ж голови.
Стара церква знаходилася десь осторонь, у напрямі Зеленої і Пробайнівки. Коли голова зачув про ту церкву, йому не вистачило всього запасу вигуків, які зафіксовано в граматиці української мови. Це було і "кхм", і "хм", і "іхм", і "ага", і "угу", і "о", і "ох", і "ах", і "хо", і "ху", і "хо-хо-хо", і "о-хо-хо", і "го-го", і навіть "о-го-го-го". Очевидно, що коли людина виявляє свої почуття за допомогою самих вигуків, це пов'язано з чимось надзвичайним, надприродним, – взагалі чортзна з чим. Так, голова знав стару церкву, все село знало стару церкву, але ніхто ніколи туди не заходив і оминав десятою стежкою (інших доріг туди не було). Ніхто ніколи не знав, не чув, коли, як і навіщо було збудовано ту церкву в самих нетрях карпатських лісів, осторонь від осель, але що вона стояла – то стояла, і цього не можна було заперечити. Казали старі люди, що то особлива церква, бо неможливо було навіть точно встановити – належала вона святій чи нечистій силі. Тут очевидна недоречність такого питання: церква є церква, і нечистій силі там робити нічого. Люди, проте, вірили, що в церкві ходять привиди, і опівночі самі бевкають дзвони. Щодо останнього – сумніву не могло бути, бо дзвони чули всі: від немовляти до старого діда. Церква та здавна називалася Довбушевою. Стояла вона посеред лісу, в самій гущавині, й жодна стежка туди не вела, бо навіть дітлахи – до чого вже заповзятливий народ – і ті туди не рипалися.
От що значить сила забобонів!
Звичайно, для шукачів пригод, а тим паче скарбів, якісь там привиди не можуть бути перешкодою на шляху, інакше Кортес не завоював би Мексику, а Піссаро – Перу (еспанці напхані забобонами).