Гроші мені повернули, але після засідання бюро товарних експертиз республіканського відділення. Осінні свята і Новий рік я зустрічала у своїй дівочій сукні. На диво вона лежала на мені, ніби вчора була пошита.
Тепер я щовечора ходжу на курси крою і шиття повз фабрику індпошиву № 2, у вітрині якої красується моя колишня сукня, посипана на грудях густим бісером. Вона висить там, як кращий зразок фабрики. Ось і вся історія про сукню з бісером і про нервозність нашого віку...
Холодильники
Тим і різняться між собою люди, що не схожі один на одного. В одного, скажімо, високе сократівське чоло, в другого – карликовий зріст, у третього – короткі ноги, а четвертого – короткий розум.
Словом, всі відрізняються один від одного приблизно так, як довготелесий Петро Петрович Сосунок з великим животом від худорлявого коротуна Григорія Григоровича Вовкодава без живота.
Коли до воріт двоповерхового будинку, оповитого кучерями дикого винограду, під'їжджає автомашина "Волга" з Григорієм Григоровичем Вовкодавом та його огрядною, оцупкуватою дружиною Віолетою, то Петро Петрович Сосунок з малюсінькою тендітною жіночкою Теофілією висувається з відчинених вікон своєї кімнати. В цей момент профіль Петра Петровича витягується і нагадує випуклу лінзу, а профіль Григорія Григоровича втягується і нагадує ввігнуту лінзу. В такі хвилини складається враження, що Петро Петрович під час вживання страв обходиться без ложки, а Григорій Григорович без ложки аж ніяк не може.
Поки Григорій Григорович маленькими рученятами допомагає огрядній Віолеті вилізти з автомашини, Петро Петрович величезними ручищами натягує на щупленьку Теофілію манто.
В той час як Петро Петрович з Теофілією спускається на перший поверх, Григорій Григорович з Віолетою піднімається на другий поверх.
– Доброго дня, Григорію Григоровичу й Віолето Марківно, – вітаються Сосунки.
– Доброго здоров'ячка, Петре Петровичу і Теофіліє Степанівно, – відповідають Вовкодави.
Рівно через півгодини Петро Петрович Сосунок з Теофілією під'їжджають до тих самих воріт, що й Григорій Григорович, але вже не "Волгою?", а "ЗіМом". У цей час з вікна другого поверху висувається профіль ввігнутої лінзи Григорія Григоровича, а з кабіни автомашини – профіль випуклої лінзи Петра Петровича.
Петро Петрович працює завідуючим відділом однієї веселої установи, а Григорій Григорович – теж завідуючим відділом іншої веселої установи. У першого нема дітей, а є дружина, а в другого є дружина і немає дітей. Сосунок має дві кімнати, кабінет і окрему ванну, Вовкодав – окрему ванну, кабінет і дві кімнати. У Петра Петровича одна книжкова шафа, у Григорія Григоровича – дві книжкові шафи. Вовкодав передплачує дві будь-які газети і стільки ж будь-яких журналів, Сосунок – три будь-яких журнали і стільки ж будь-яких газет.
Тихо й мирно проходить життя цих мовчазних сусідів. Григорій Григорович дивиться на Петра Петровича, а Петро Петрович – на Григорія Григоровича. Єдине, що турбує останнім часом обох сусідів, – це сітки, що звисають над балконами з відчинених кватирок. Коли Петро Петрович вивішує над своїм балконом одну сітку, то Григорій Григорович над своїм балконом вивішує дві сітки. Якщо ж і Петро Петрович чіпляє дві сітки, то Григорій Григорович – три.
Одного літнього ранку, як і завжди, Григорій Григорович виглянув з вікна і подумав: "Скільки ж сіток доведеться вивішувати? З лівером, загорнутим у газету, чи з старими калошами, чи брудною білизною?" Але тут він з жахом помітив, що цього разу "штучний холодильник" (так вони називали сітки) не звисав з вікна Петра Петровича.
– Або в гастрономі немає ковбаси, або.. – обличчя Григорія Григоровича стало кольору слонової кості, – або... краще побіжу до гастроному.
"Коли б не було, коли б не було в гастрономі ковбаси та вершкового масла", – думав Вовкодав. Та Григорію Григоровичу не повезло – у гастрономі було все: і ковбаса в широкому асортименті, і вершкове масло, і лівер по 40 копійок за кілограм. У Григорія Григоровича на профілі ввігнутої лінзи виступили краплини холодного поту. Він по-військовому повернувся на каблуках, вискочив з гастроному і чимдуж побіг додому. "Невже придбав раніше від мене? Невже..." – шепотів він по дорозі. Вскочивши у кімнату, впав на диван і простогнав:
– У Петра Петровича – власний холодильник. Дістав!.. Випередив! Більше сіток і ти, Теофіліє, не вивішуй.
Наступного дня Григорій Григорович не вийшов на роботу.
Взявши довідку у сусідки лікаря Михайлини Варфоломіївни про те, що у нього "катар верхніх дихальних органів", та довідавшись про марку холодильника Петра Петровича, він негайно поїхав у центр міста шукати холодильника.
Надвечір холодильник було знайдено в одного маклера.
– Мені потрібен холодильник, але кращої марки, ніж "Саратов", – сказав Григорій Григорович.
– Ми вам дістанемо навіть "Таймир-86", остання марка – обличчя світу ковбас і сосисок. Він зайняв на всесвітній виставці у Верхоянську перше місце і здобув золоту медаль "Білий ведмідь". Цьому холодильнику не поступається якістю лише американський холодильник "Зінгер-модерн" фірми "Уол Сміт і К°"...
Григорій Григорович далі не слухав, а тільки вимовив:
– Скільки?
Через півгодини "Таймир-86", міцно обшитий брезентом, красувався на кухні Григорія Григоровича. Григорій Григорович, приклавши гарячу щоку до холодного брезента, відчув, як серце, вкрите льодом, почало нагріватися. Вовкодав чекав Сосунка. За ним пішла Віолета. Петро Петрович цього разу, на подив Григорія Григоровича, не примусив себе довго чекати. Він увійшов до кімнати, важко ступаючи по паркету.
– Вітаю вас, Григорію Григоровичу, з холодильником! Гарна обновочка, – промовив він лагідно.
– Щиро дякую, Петре Петровичу, – ще лагідніше відповів Григорій Григорович. – А зараз прошу погляньте, якої марки я придбав холодильник. Не холодильник, а "обличчя світу ковбас і сосисок"!
– Остання марка "Таймир-86"? – перепитав Петро Петрович, і профіль випуклої лінзи витягнувся.
– Так. Він зайняв на всесвітній виставці у Верхоянську… – профіль ввігнутої лінзи втягнувся, – перше місце і удостоєний золотої медалі "Білий ведмідь".
– А своєю якістю не поступається...
– Американському холодильнику "Зінгер-модерн" фірми "Уол Сміт і К°", якого ви купили в рудого маклера!..
– Так, але...
– Слава Богу, тепер і мені легше. Виявляється, не одного мене обдурено! – Петро Петрович зірвав брезент.
На "холодильнику" блискучим нікелем сяяли слова: "Автомат газ-вода. З сиропом – 3 коп. Без сиропу – 1 коп".
Синтетичний кожушок
– Чим гарним можеш похвалитися? – спитав у мене голова правління райспоживспілки Андрій Карпович, завітавши на базу.
– Синтетичним кожушком, – відповів я. – Дефіцит, Андрію Карповичу. Кращого подарунка на Новий рік не придумаєте, – почав я вихваляти товар.
– Гаразд, показуй, що то за кожушок!
Я показав. Андрій Карпович засяяв, як новорічна ялинка.
– Чудовий! – промовив я. – Як на вас шитий!
– Молодець, – похвалив мене Андрій Карпович. – Беру!
"Нарешті, – подумав я, – зумів догодити". Голова міцно потис
мені руку й пішов.
– До речі, – раптом зупинився. – У тебе їх багато?
– Тринадцять...
– Ти от що! Оцей один я собі візьму, а решту, щоб я не бачив. Ні в райцентрі, ні в районі!..
Коли Андрій Карпович вийшов, я покликав завідувача складу.
– Петре Семеновичу, синтетичні кожушки бачив? – перепитав я.
– Бачив, – відповів той.
– Так от, Андрій Карпович велів, щоб тут їхнього й духу не було. Зрозумів?
– Зрозумів!
– Вези їх куди хочеш: у сусідній район, у сусідню область, хоч до дідька в пекло...
Задоволений, я повертався додому. Настрій був святковий. Все складалось якнайкраще. Андрій Карпович залишився задоволений.
Я – не менше за нього. Раптом мою увагу привернула черга. Біля крамниці радгоспу.
Я кинувся в саму гущу й похолов. На прилавку лежали чорні синтетичні кожушки.
– А де ти їх узяв? – налетів я на завмага.
– Привезли.
– Звідки?
– З сусіднього району, – відповів він і здивовано глянув на мене.
В очах мені потемніло.
Свої люди
Фрося Прокопівна...
Слава до Фросі Прокопівни прийшла несподівано, як посада, як гроші, як розкіш...
А все почалося з того самого дня, коли Фросю Прокопівну Чепурну призначили директором маслозаводу. Обійнявши таку посаду, Фрося Прокопівна перш за все потурбувалася про свою солідність... Тепер вже вона не бігала, а ходила розмірено, з гідністю, не посміхалася першому стрічному, а тільки тому, кому вважала за потрібне. На районні засідання, наради Фрося Прокопівна віднині ходила не в одній, а в двох-трьох шапочках. Щоправда, одягала не всі одразу, а по черзі. Після кожної перерви засідання.
Якось Фрося Прокопівна прийшла додому і несподівано помітила у своїй квартирі чоловіка у засмальцьованому костюмі.
– Голубе, ти хто? – запитала вона директорським тоном.
– Я? – розгубився чоловік. – Василь... Твій чоловік.
– Я знаю, що мій чоловік. Від завтрашнього дня ти будеш не Василем, а Василем Гнатовичем. І не слюсарем, а головним технологом заводу. Зрозумів? – запитала Фрося Прокопівна тоном, який не потребував відповіді. – На заводі потрібні свої люди...
Василь Гнатович це зрозумів. Одне не вкладалося в голові: як він буде головним технологом без відповідної освіти.
– Хай тобі голова не болить. Для цього на заводі є директор і головний бухгалтер.
Коли про це дізнався головбух Василь Іларіонович Чорбул, йому захотілося, щоб і його дружина обіймала якусь посаду.
– Хай буде майстром цеху, – сказала Фрося Прокопівна. – До неї треба перевести і племінницю. Нам потрібні на заводі свої люди.
Чим більше, тим краще.
"Своїми людьми" Фрося Прокопівна обростала згори і знизу. "Свої люди" одержували посади, мали підвищені преміальні. "Свої люди" нагромаджували лишки вершків, сметани і, в свою чергу, заводили "своїх людей" у сфері збуту: магазинах, кафе, ларках, ятках, їдальнях.
Майстер цеху ширвжитку Зінаїда Трохимівна Мацько знайшла "свою людину" в особі Марії Яківни Дорош, яка працювала експедитором у відділі робітничого постачання. Марія Яківна, в свою чергу, мала "своїх людей" у магазині "Світанок" і в кафе "Черемушки".
Саме сюди, через "своїх людей", "свої люди" Фросі Прокопівни без накладних, без необхідних документів постачали вершки, сметану і масло.