Коні ж батько нові з ярмарку приженуть, Василь дуже цікавиться, що то буде, він дуже любить коней, мало не плакав, коли тамті вели на ярмарок. Причому, коли заганяли курей, на Володька знов напав великий, рудий півень. Василь навчив його битись і тепер він ходу нікому не дає, а Хведотові то просто хоч з хати не виходь...
А як тільки почало смеркати, Володько не всидить в хаті.
Все надвір та надвір вибігає, часом геть далеко за хутір на дорогу до самого трепетка виходить, а може, якраз над'їдуть, ставав там, довго стовбичив і все прислухався, чи не їдуть. А вони, як на зло, не їдуть. Іншим разом вже давно бували дома,— а це ось як на зло. Навкруги тиша велика і чути лише, як кляпотить здалека млин.
А як зовсім стемніло, Володько пішов до хати, став у вікні на лаві і дивиться, вдивляється і ані на хвилинку не відійде, та все вслухається, та нидіє, та нетерпеливиться. Йому вже хтозна-що видається. А може, там їм що сталося, а може, нещастя яке. Вдивляється у темряву за вікном і іноді йому ввижається, що там щось ворушиться.
— Приїхали! — і запирав дух.
— Ні! — віддихав. Ще ні, то йому лиш показалося. І знов стоїть, і знов чекає, і знов вслухається. І час тягнеться безконечно.
Аж то, по довшому часі, на дворі, здається, дійсно щось заворушилося чорне на білому. Володько знов німіє.
— Тррр! — чує враз батьків голос.
— Василю! Приїхали! — верещить Володько, аж збудив Хведота, а сам з лави, на ноги швидко чоботиська насунув і прожогом у двері.
— О! О! Самашедчий! — свариться Василь, що має недобрий настрій.
У дверях Володько напотикається на окутану, засніжену, замерзлу матір. У обох руках і під пахвами у неї повно клунків.
— Купили мені букваря? — з місця викрикує Володько. А очі горять, а щоки палають, а в душі повно страху: а що, як не купили?
— Дай мені чистий спокій, дитино,— говорить повільно мати.— Ось руки геть-чисто пограбіли, ще зашпори зайдуть, така та їзда, що хорони Боже, ледве тими шкапами доповзли додому, цілу дорогу хода сунулись...
Василь одразу пішов подивитися на "нові" коні, а Володько лиш викрикує:
— А купили мені букваря? — і вже копається тремтячими руками у кошику, де звичайно всілякі дарунки. А що як не купили?
— Купили! — враз викрикує на все горло. У одному завертку, у рудому папері, і книжечка, і дощечка, і зшиток, і олівець, і навіть грифель, про якого Володько й не згадував.
О, Боже! Яка радість! Володько хапає свої скарби, зовсім забуває подякувати, біжить до столу, до лампи.
— Але ж поволі, ще розіб'єш,— говорить мати.
— Не розіб'ю! Не бійтесь!
— Там он і медівника привезла,— каже мати і гріє свої закляклі пальці.
А, що там медівник! На медівник накинувся Хведот, а Володько вже ось оглядає свого олівця, обмацує свою дощечку, швидко розгортає свого довгожданого букваря. "Гарний!" — було його висновком. І "укладки" гарні, і "цяцьки". І дощечка гарна. Чисті, білі рямці і грифель чудовий, золотим папірцем обгорнутий. А який олівець. Пробує ще раз язиком, хоча він ще не заструганий — простий? Чорнильний? Простий. І добре. Йому зовсім непотрібний той чорнильний... (хоча він мріяв якраз про чорнильного). А яка "кітрадь" чудова і щось там на ній написано і якийсь образок на окладинці, пан якийсь кучерявий, з довгим носом. Пізніше він довідався, що то і був той самий "вєлікій рускій поет Пушкін"...
— Там же нічого не видно, дитино.
— Видно, не бійтесь! — не перебивайте, мовляв. За той час батько й Василь упорались із кіньми, Василеві вони зовсім не сподобались, настрій у нього зовсім поганий.
Увійшли до хати.
— А як не можна було інших купити! Що ти думаєш? За тридцять карбованців стаєнні купиш? — говорить із серцем батько. Йому й самому ті коні "не по нутру".
— То й не треба було ніяких. А ці вам поздихають і будете мати. На люди стид показатись...
— Не бійся, не поздихають. А тамті, як купив, були кращі? Побачиш, які з них ще коники вийдуть.
Вечеряли мовчки. Василь "дметься" далі. Батько також не в дусі. Він і сам сумнівається чи що з них вийде, щось вони надто вже сухоребрі, але що зробити. Матвій майстер до коней, він хоч яку шкуру вбере в м'ясо.
А Володько до того не втручається. Щоб звільнити стіл, він зібрав свої скарби на оберемок і поліз на піч, ближче до лампи, що блимає на коминку. Він також ще не вечеряв, але їсти йому ніяк не хочеться, а мати все лиш гонить та гонить.
— Іди-но їсти, смаркачу! Ще надивишся!
Володько вдесяте перегорнув свого букваря і хоч не хоч, а мусить усе кидати та йти їсти.
По вечері, хоч і пізно вже, не пішли спати одразу. Батько вийшов ще до коней, ніби ще раз переконатися, чи ті шкапи чогось ще варті. А Василь спересердя не хотів навіть дивитись. Він поліз на піч до Володька і почав одразу того байдуже вчити.
— Яка це буква? — сердито, незучаснено питає Василь. Володько у клопоті, він зовсім не знає, яка це буква і чого той Василь сердиться.
— Дурень ти! То Б.
— То Б,— погоджується безперечно Володько.
— А ця?
— ?
—То В. Володько повторяє.
— А ця? — показує знов на Б.
— То Б,— бездадуми каже Володько.
—А ця?
— Аа! То я вже давно знаю "Ааа!" — викрикує Володько,
зрадівши, що бодай одну знає.
І так почалася наука. Іншого разу Володько нізащо не стерпів би такої Василевої поведінки, але тепер йому здавалось, що так і треба. Василь також чувся в правах учителя, хоча сердився він за коні. Тепер, думав він, такими кіньми соромно буде між люди виїхати.
Василь показав ще Володькові: ге, де, е. Володько миттю все затямив і хотів ще далі. Він хотів ще трохи пописати на дощині, але мама гукають спати. От лихо! Ну, нічого! Завтра досвіта встану, думає він, то зараз і почну писати. Добре, що не треба гнати на пашу худобу.
Але він так розхвильований, так піднесений, що не може заснути. Він лежить, плющить очі, а в них стрибають А, Б, В, Г. На кожну літеру шукає він порівняння. То як кроківка з низькою бантою. То гачок... На деякі не міг видумати порівняння, але щось вони все-таки йому нагадували. В, наприклад, чомусь нагадувало йому Мотрю Нестериху. А він її знав з Дерманя.
Зима розпочалася. Довга, смутна зимиська на хуторі. Ні тобі людей, ні вийти з хати. Снігу наринуло, луг засипало, тільки на льоду в деяких місцях вітер сніг позмітав і там можна ховзатись. Володько мусить сидіти в хаті і єдиною його розвагою є буквар.
Батько перемолотив усе жито, поробив кулі, а сніпки десь на провесні поробить. Тепер він пішов до села і там з Єлисеєм "заняли собі кар'єр". З торішнього, був тут же поруч, вибрали ввесь камінь, а лізти глибоко небезпечно.
Праця то неабияка. Справжня праця, не робота. Робота то щось там собі, як — орати, сіяти... А це праця. Як попогупаєш цілий день від світання до смеркання півпудовим ломом, або великим трембом-молотом, то не бійсь... І циганські діти будуть тобі не милі...
По-перше, зверху треба зняти метрів півтора землі. А вона замерзла, як камінь. Опісля молотами пробити верству каменю і ломами її виважувати. Коли добре земля промерзне, то каменярі не здіймають її весь час, а йдуть "у глиб". Себто роблять глибокі печери, залазять туди, роздягаються до сорочки і видобувають камінь. Це, щоправда, досить небезпечно, бо часто трапляються обвали і тоді може прийти до нещастя. Не один дядько знайшов собі вічний спокій на дні виритої власними руками кам'яної могили, але це нікого ані відстрашує, ані не зупиняє в праці. Передовсім заробіток. За цілий день копійок вісімдесят на своїх харчах заробляли... А каменю потребували багато. Навколо всі села кинулися ставити кам'яні будівлі — клуні, хліви, льохи... Ціла велика підгора зрита отими "кар'єрами", а величезні багатосаженні стоси каміння стояли скрізь, чекаючи покупців.
Матвієві ще та невигода, що треба дуже далеко ходити. Верстов десять, а то й більше в обидва кінці буде. Устаєш — ледве на світ благословиться, а вертаєш пізно смерком.
А скільки подереш одягів, постолів... Чобіт до каміння не настачив би. Як на вогні, усе горить, бо камінь же, відомо, який.
Розуміється, що в такі дні до батька не підходь. Він злий, як голодний вовк. Прийде, худобу огляне, наверещить, як тільки щось не по своїй вподобі зауважить, попоїсть і спить тяжким сном, мов отой камінь, який він ламає. Уночі хропе на цілу хату. і так день за днем, день за днем. Дома рідко коли буває, хіба в неділю. Та й їсти не дуже є що. Годовану льоху продав. Цілу Пилипівку піст. Хліб із цибулею та олієм. Картоплю з огірком та пісний крупник. Цілий тиждень не обідає Матвій гарячого. Зав'яже йому Настя вузлик і тим обходиться. Правда, на харчі він не вибагливий. Що йому "стара спартолить", те він і їсть. Але стара не жалувала йому нічого, хоча ніколи не було між ними повної згоди. "Гризуться" мало не щодня і то за всяку дрібницю. Трапляється, що й до колотнечі доходить. Тоді на хуторі стає дуже гармидерно. Кричать усі, властиво кричить тільки Матвій, а решта плаче та лається.
Діти нидіють від сидні та поганих непоживних харчів. "Завше те саме й те саме",— скаржиться Володько.
— А що я тобі? Марципанів дам, чи що? — насварить мати. І Володько мовчить, бо ще й дістане за "велику губу".
Він зблід. Чуприна завжди розчухрана. Букварець його порядно обтріпався. Совається цілими днями з ним по полу та печі. Але зате вміє вже багато. За всяку недотепність дістається йому від Василя. Називає його ослом, дурним, щипає за вуха, смикає за чуприну, виробляє з ним усе те, що робив у школі вчитель із самим Василем. І Володько не суперечить, не противиться, а терпить. Що ж... Учитель.
Найтяжче йому давалися склади. Букви то дуже швидко затямив. А ті: ми-а — ма, ми-а — мама — ніяк капосні не хотіли слухатись. Ще "мама" то сяк-так. Але візьмім отаке:
бе-у — бу-к — бук... Ве-а — ва, разом "буква", до цього ще треба додати р і тоді нарешті вийде слово. Нелегке завдання.
Але Володько мучився, терпеливо переносив Василеві кпини та прозивання, і за короткий час вони досягли значних успіхів. Володько вміє читати, писати каракулі. Візьме дощечку, напише щось і до Хведота:
— Що то я написав? — питає,
— А хіба я знаю?
— Тут написано: Хведот порося... — і Володько сміється, а Хведот скаржиться матері.
— Маамо! Володько мене б'є...
— Ах, ти. Ну, чекай,— нащ' ти брешеш? — і Володько робить грізний вигляд.
Мати щось там на хаті порається, товч мішає, чи миє картоплю:
— Ну, ну там...