Це добре. Отже, ті роботи, які працюють, не страшні, я їм не потрібний. Остерігатися треба тих, що тиняються без діла".
Повертатися назад повз ракету, коло якої стовбичив вартовий і в якій, ніби той павук, зачаївся чоловічок з цапиною бородою, Незнайко побоявся. Він повернув праворуч, проти сонця, й побрів за одним із роботів, намагаючись не відстати від нього й не випереджувати його.
Ліворуч чорніла велика кругла улоговина, оточена невисоким валом. У її центрі підносилась якась широка циліндрична, неначе вкорочений заводський димар, похилена в бік земного диска споруда. Роботи розбирали навколо неї риштовання. А над нею сяяла Земля, мов зарум'янений коровай.
Радість від того, що нарешті визволився з пут, трохи вляглася, і Незнайко тепер з тривогою подумав, як же він сам знайде дорогу до свого корабля. "Ага, коли я з Другом ішов, то Земля висіла в мене перед очима. Треба, отже, так повернутися, щоб вона тепер була за спиною. Але коли мене ніс людолов, то сонце сліпило мені очі…"
Незнайко відділився від робота й повернув праворуч попід горою, налягаючи на ноги, щоб скоріше відійти від небезпечного місця. Зараз сонце гріло його в лівий бік. Він оглянувся: Земля залишилася позаду. "Якби натрапити на свій слід, тоді б легко було дістатися до корабля". Але слідів тут було багато. І його пробирав страх: ану ж знову зненацька вирине той циліндроголовий людолов.
Він ішов і зиркав то в один, то в другий бік, то позад себе, готовий першої‑ліпшої миті присісти за горбиком'чи впасти ниць у місячний пил.
"А може, хлопці, якщо з ними нічого не сталося, сіли в корабель і дременули назад на Землю? Побачили, що тут небезпечно, і вирішили не гаяти часу, а мене покинули…"
Сльози виступили в нього на очах, він хотів утерти їх і тільки стукнув кулаком по заборолу.
"Ні, не може цього бути. Капітан і Граматик не такі, з ними можна хоч на край світу – вони ніколи не залишать людину в біді".
А довкола – одноманітна порожнеча: ні деревця, ні кущика, ані травинки. Тільки попіл буро‑коричневий і чорна стежка посеред нього – аж до самого чорного обрію.
"День чи ніч зараз на Місяці? І ніби день, бо сонце палахкотить у небі, і ніби ніч, бо небо чорне і всіяне зорями. З одного боку пече, мало скафандр не розплавиться, а з другого – мороз тріскучий. Усе не так, як на Землі…"
Незнайкові нараз впали в очі сліди, які, як йому здалося, вели в той бік, де залишився пес. З Другом не було б так страшно. І вони б скоро знайшли корабель. Незнайко вже навіть був рушив ними, та раптом зупинився: а якщо цей робот‑людолов знову чатує там? Вдруге на аркан попадатися він не хоче. Від згадки про це йому аж мороз поза спиною пішов. І він вирішив іти навпрошки.
"Так, ніби в схованки граюся, – подумав Незнайко, поволі забуваючи, де він і що з ним. – Тільки той, хто пішов шукати, невідомий мені. І я не знаю, куди він подався… Попіл, попіл, попільниця, а де твоя журавлиця? Попід небом літала, головою кивала. Кив‑кив, не кивай, а ти з города тікай!"
Це було на канікулах після якогось класу. Саме довкола буяла зелень, червоніли вишні, достигали соняшники. А вони гралися в схованки на Граматиковому подвір'ї.
Коли жмурився, здається, Федько, Незнайко заховався в борозні між картоплею під гарбузовим листям. Терпко пахло ботвиння. То дужчали, то зовсім згасали голоси. Монотонно гудів джміль, перелітаючи з квітки на квітку. Усе заколисувало його – і він заснув.
Один за одним жмурилися хлопці й дівчата, а Незнайка все нема й нема. Хтось навіть сказав, що він додому пішов. Це так йому потім розповідали. А було вже під вечір. То Граматик побіг до них подивитися, чи справді Незнайко вдома. А тоді всі стали шукати його. Поламали стебла кукурудзи, потоптали картоплю, порвали гарбузове огудиння, а таки знайшли.
Граматикова мати казала, що якби він був переночував у борозні, то міг би тяжко захворіти. Вона нагримала на хлопців, що столочили город, але й похвалила їх, що не кинули товариша напризволяще.
Може, хлопці вже йдуть визволяти його. А він сам утік з неволі і мандрує цією безводною, безлистою пустелею.
Незнайко повів язиком по пересохлих губах і оглянувся. Ззаду, вже досить далеченько, височіли чотири гори, попереду то тут, то там лежали камені. Корабля не було видно.
"Котилася торба з високого горба, а в тій торбі хліб, паляниця – кому доведеться, той буде жмуриться… А в тій торбі черешні, суниці, смачні полуниці, аґрус, порічки, морква без гички, яблука, груші, з маком пампуші, горох і редиска, вареників миска, в банці сметана, дині з баштана… Якби чогось попити… холодної води з криниці… Он у тій долинці, може, криничка є… І їсти хочеться…"
Ноги в нього були мов налиті свинцем, не хотіли згинатися, у животі бурчало, у горлі пересохло. І Незнайко вирішив перепочити.
Щойно присів на камені, як десь затьохкав заливисто соловей:
Тюї‑тюї‑тьох, тюїльрі‑віть‑віть, тюр‑р‑рль, тюр‑р‑рль, тьох‑тьох‑віть‑віть, тюї, тюї.
Так приємно‑приємно йому стало, ніби перенісся під розлогу вербу над дніпровською затокою. Якась ніжна змора охопила його й розлилася по всьому тілу. Та раптом у солов'їний спів увірвалося вороняче каркання:
– Кар‑кар, Гарріс крам крав.
Незнайко підвів голову і здерев'янів: до нього з капроновим мотузком наближався циліндроголовий робот. Незнайко хотів схопитися й утікати, але ноги не ворушилися, він ніби прилип до каменя. Хотів крикнути – голос наче застряг у горлі, язик не хотів повертатися, видобувся тільки якийсь хрип.
"Що робити? Що робити? – гарячково пульсувало в Незнайковій свідомості. Перед його уявою виникла їхня вулиця, обсаджена з обох боків вишнями, виринули обличчя Капітана й Граматика. – Треба повідомити хлопців. Повідомити хлопців". І він, зібравши останні сили, швидко‑швидко став говорити, повторюючи дедалі голосніше:
– Хлопці, чуєте?..
Злий, дужий, енергійний, малий, легкий, близький, яскравий, високий, тяжкий, настирливий, ефективний, низький, багатий, важкий, елементарний, зухвалий, пухкий, економний, цікавий, вузький, істотний.
Ключ. Від цих прикметників утвори вищий ступінь порівняння. Випиши підряд у стовпчик лише ті прикметники, у вищому ступені яких немає буквосполучення ‑жч‑ . З перших букв цих слів прочитаєш три зашифровані слова.
XXIV. Потьмарена радість
Капітан мало не танцював.
– Ти розумієш, – говорив він, допомагаючи Граматикові вибратися на поверхню, – ти розумієш, та це ж відкриття! Ради цього, справді, варто було летіти сюди. Ти розумієш…
Граматик сів безсило на порепаний камінь.
– Я нічого не бачу.
– Зараз будеш бачити. Тільки почекай хвилину, не ворушися й не обертайсь, я візьму пробу з тебе… Так он чого стіни слизькі. Це ж, напевне, вуглекислий газ…
Капітан дістав пробірку, нашкріб у неї інею з Граматикового скафандра, міцно закупорив і поклав назад до кишені. Потім набрав інею ще в одну пробірку.
– Розумієш, Граматику, у цій тріщині, куди ми з тобою попадали, виділяється якийсь газ, не кисень, скоріш усього – вуглекислий газ. Він і пообмуровував нас так, що ми нічого й не бачили в цьому проваллі. А тепер повертайся поволі… Сонце враз розтопить іній на скафандрі, і ти знову бачитимеш…
Граматик повертався всім корпусом, і там, де падало сонячне проміння, білий наріст миттю зникав, мов його й не було на скафандрі.
– Бачу, – радісно обізвався він. – Аж ніби легше дихати стало. Бачу тебе, Капітане, бачу Друга…
– Звичайно, вуглекислий газ – не хтозна‑яке добро, – уже розважніше почав міркувати Капітан. – Але на Місяці і це неабияка знахідка…
– Та це ж, Капітане, неоціненне відкриття, – не погодився з ним Граматик. – Це початок життя на Місяці. Тут, виходить, можна будувати оранжереї і вирощувати кактуси, а вони виділятимуть кисень і даватимуть продукти харчування…
– А чому саме кактуси, а не хлорелу чи, ще краще, помідори, картоплю, полуниці? – запитав Капітан, оглядаючи тим часом Граматиків ранець.
– Бо кактуси не потребують багато води й невибагливі до грунту… Ото б ще воду знайти на Місяці…
Закінчивши огляд, Капітан невдоволено покрутив головою:
– Радіопередавач розбитий, трубка від кисневого балона зігнута. Через те й дихати тобі важко. Треба нам швидше добиратися на корабель. Ти вже перепочив, Граматику?
– Так. А де ж Незнайко?
– Мабуть, Друг дав йому завдання і він вчить у кораблі, – відповів Капітан, а потім повернувся до пса: – Ти багато задав Незнайкові?
Друг поволі підвів голову, і в його кулястих очах, як здалося хлопцям, блиснула розгубленість.
– Незнайка нема на кораблі, – відповів він.
– А де ж він? – майже в один голос запитали Капітан і Граматик, передчуваючи щось недобре.
– Ми йшли шукати вас, і його мотузком зловив робот.
– Як мотузком? – перепитав Капітан.
– Кинув мотузок і обплутав ним Незнайка, – пояснив пес.
У його мовному запасі не було такого слова, як "аркан".
– Капітане, нам треба негайно йти виручати Незнайка, – схопився на ноги Граматик. – Це той у циліндричному шоломі зловив його… А чому ти, Друже, вважаєш, що це робот?
– Під ним, коли він рухався, вібрував грунт від моторчиків,
– Де це сталося? – запитав Капітан.
– Там, де ви впали в щілину.
– І що робот зробив з Незнайком?
– Поніс його на північний захід.
– Не розгерметизував?
Цього пес не бачив. Бачив тільки, що робот схопив Незнайка й поніс.
– Ходімо, Капітане, швидше ходімо визволяти Незнайка, – не витерпів Граматик.
– Від кого?
– Від циліндроголовців.
– А скільки їх? Що вони роблять? Звідки вони тут узялися? Навіщо вони зловили Незнайка? Де тепер Незнайко? Ти це можеш сказати?
– Ні.
– Так куди йти? А крім того, тобі треба поремонтувати кисневий балон і відпочити, а то довго так не протягнеш. Зараз, не гаючи ні секунди, ідемо на корабель, – промовив Капітан тоном, який не допускає заперечень, і, схопивши Граматика за руку, рушив угору на вал.