І свою викладку він не повинен ніде залишати.
Юрко знітився, зітхнув, знаючи, що батько ніколи не відступає від сказаного.
— А зараз зробимо п'ятнадцятихвилинний привал,— повідомив усіх Микола Петрович.— Ще через півтори-дві години переходу зупинимося на денний перепочинок, зваримо кашу і все таке інше.
Повідомлення це школярі зустріли з ентузіазмом.
Розташувалися в притінку старої вільхи.
— Так оце цими ярами,— запитала Росина в учителя,— ви вели машину з пораненими солдатами?
Той кивнув.
— І вам не страшно було?
Учитель ступив крок, відкинув палицею вбік сухе зруділе стебло кінського щавлю, задумано мовив:
— Тоді я просто ще не знав, що таке війна... І почуття страху було мені невідоме.
Поки всі інші мандрівники відпочивали, Микола Петрович з Тетяною Степанівною відійшли вбік, про щось радилися. Відтак, як уже збиралися рушати далі, учитель покликав Онисима, Романа, Сороканіжку та Росину, наказав їм сідати в автомобіль — йому потрібна була допомога там, на привалі. Поки підійдуть школярі, треба приготувати страву.
Розміститися у "Волзі" чотирьом пасажирам з вантажем було нелегко, та все ж сяк-так втиснулися.
Як проїжджали повз Юрка та Вчорашнього, Роман помахав їм, рукою у вікно, мовляв, бувайте здорові. Жорка тільки посміхався, хоч у душі заздрив їм. Сагайдак посварився кулаком.
Хвилин за десять уже були на місці майбутнього привалу. Микола Петрович вибрав його досить вдало: на дні яру стояла хижка-сушарка, на палях широкий дах під соломою, поряд криниця з журавлем. Напевно, це був польовий таборець якогось колгоспу. Під накриттям, очевидно, складали дощової години сіно, бо ще й зараз, мабуть, з минулого року, лишався спідняк отави. Трохи збоку, під кущем горішини, темніло в траві давнє кострище з рештками вугілля та попелу. Вчитель і тепер планував розвести там вогнище. Тому треба було негайно братися до роботи — хлопцям збирати сушняк, дівчатам поратися біля кухні.
І зразу ж діло пішло.
Роман дивувався, що школярі прийшли тільки через півтори години, а вони в машині дісталися так швидко.
Коли врешті з'явилися лісівники, в трьох цеберках уже кипіло вариво.
Роман допитувався у Вчорашнього, чи не відпочивали де знову. Виявляється, ні, увесь час ішли, хоч, правда, не дуже швидко.
Городяни таки добре притомилися. Юрко із Жоркою зразу ж бухнули на рештки сіна, яке лежало в сушарні.
Микола Петрович гукнув хлопцям:
— А як я вас учив у поході відпочивати?
— Щоб ноги вище,— сказав Жорка і таки поклав п'ятки на свій рюкзак, а Юрко, все ще гніваючись на батька, що не взяв мішок, тримав його під головою.
Сільські школярі виявились витривалішими, бо одні зразу ж підсіли до вогню, а другі пішли по хмиз.
Сонце вже стояло високо над краєм яру, клало на землю від поодиноких дерев та кущів короткі тіні. У покошеній траві сюрчали коники, в повітрі пролітали метелики та прозорокрилі бабки.
— Ех,— зітхнув Юрко,— покупатися б...
Він заплющив очі і нараз побачив своє Білокриничанське озеро: тиха вода сріблиться в ньому, до самого берега підпливають карасики — час од часу то тут, то там змигне гарячим золотом у якогось луска.
За чверть години втома розвіялась. У цеберках, закіптявілих і чорних, мовби покритих свіжим лаком, уже допрівав куліш, і дівчата готувалися роздавати обід. Біля криниці з журавлем, навколо вогнища, круг сушарки та під її дахом стояв веселий школярський шарварок — дзвеніли дитячі голоси, безтурботний сміх. Навіть птахи і ті примовкли, зацікавлені, збентежені небувалим шумом. Лише кілька білобоких сорок, здавалося, раділи людській присутності і, вихлювато, зі скрекотом перелітаючи з дерева на дерево, від куща до куща, все позирали — чи не перепаде їм чогось від похідного столу школярів.
Хоч і дома, в лісництві, готували страви на повітрі, все ж куліш, зварений у цеберках, видався особливо смачним. Він попахував димком і ще чимось невловимо приємним. Багато хто з мандрівників просив добавки. •*
Хлопці вже встигли наносити в сушарку свіжого сіна з покосів і тепер, обвіяні його ароматом, після обіду розташувалися на відпочинок. Микола Петрович радив поспати, щоб набратися побільше сил до вечірнього переходу, але спати нікому не хотілося. Сидячи на сіні в холодочку, діти поспівали, а відтак Росина, завжди охоча слухати цікаві історії, нагадала вчителеві, що він, хоч і обіцяв колись, та досі не розказав, як воював, а потім повертався назад із війни.
— То зовсім нецікаво,— махнув той рукою.
Однак лісівники загукали, що їм дуже цікаво і наперебій заходилися прохати зараз виконати свою обіцянку, бо ця хвилина якраз найзручніша для такого діла. Микола Петрович задумався, спохмурнів. Якась хмарина смутку попливла по його лиці.
— Що ж вам розповісти? — сказав потому тихо, дивлячись кудись поверх дитячих голів. Воював, як і всі... Був у Сталінграді. Часто сам дивуюся, як із того пекла вийшов живий. Повернувся на Україну. А тут трапилася біда — мене тяжко поранено. З армії списали... Оце і все... Нічогоособливого, героїчного...
Він замовк. Хмурив брови, дивився вдалину, видно, вагався: розповідати далі чи ні. Врешті сказав, що коли вже діти хочуть, то розкаже не про себе, а про свого друга й земляка Івана Кочубея. Той теж родом із цих країв. Був сином полку, потім солдатом. Івану Кочубею, коли вже гнали фашистів із нашої рідної землі, довелося воювати саме в цьому яру.
...Фронт стояв он отам, розповідав учитель, кілометрів на п'ять звідси. Цілі дні двигтіла земля від канонади, а ночами небо палахкотіло від заграв. Ворог чіплявся за кожен видолинок, за кожний горбочок — дуже не хотілося йому випускати з рук загарбане багатство.
Під старими білими березами, де зараз будиночок нашого лісництва, стояла фашистська батарея і вже кілька днів вельми дошкуляла нам. Одної горобиної ночі командування вирішило послати в тил ворога десантників із завданням винищити вогневу точку.
Спитали, чи є добровольці? Зразу ж озвалося кілька. Першим — Іван Кочубей. Він казав, що знає на цих землях навіть найглухішу стежинку, бо ж виростав тут, босими хлопчачими ногами стоптав, оббігав усю вздовж і впоперек. Та й до материної хати рукою подати...
Погодилися... І призначили Івана Кочубея командиром групи.
Другим назвався білорус Янка Адамович. "Як же мені зоставатися тут, коли друг іде в небезпеку? Всю війну з ним пліч-о-пліч, то й зараз мусимо бути поряд".
Зважили і на прохання Адамовича.
А третій був смоленський відчаяка й гармоніст Костя Смєхов.
— Хлопцям не обійтися без кулеметника в такому ділі,— сказав весело.— Бог війни прогнівиться, якщо ця операція одсвятиться без мене...
І його взяли..
Четвертим пішов Хасан Мамедханов — ювелірний майстер різних підривних робіт. Про нього на фронті ходили легенди. Говорили, наприклад, що Хасан здатний закласти вибухівку зовсім непомітно навіть комарикові в рота і підірвати там зуб мудрості, притому так, що на всій щелепі не лишиться й подряпини...
А ніч видалася мовби й справді створена спеціально для розвідників. Небо з усіх боків незгасно палахкотіло од далеких і близьких блискавиць. Вогненні стріли з гуркотнявою і тріскотом били навсебіч. Земля двигтіла від розкотів грому. Дощ лив суцільно непроглядною стіною.
Іван Кочубей вів хлопців до Білої Криниці оцими яругами, що їхав колись і він, Микола Петрович, як рятував поранених, тільки йшли тепер у зворотному напрямі. Фашисти боялися утаємлених урвищ, порослих чагарями, чортополохом та старими вільхами. Навіть удень, при світлі сонця, там чаїлося щось ненависне та вороже окупантам, і вони минали їх стороною, трималися подалі від усього того.
Але бійці все ж ішли обережно. З годину ховалися затаєно під глодом, всього за якихось п'ятдесят метрів од Білої Криниці, до болю в очах вдивляючись у розпрокляту фашистську батарею, що кілька днів так прицільно вела вогонь на нашій передовій.
О, як вони були вдячні цій горобиній ночі, що блискавками своїми раз по раз висвітлювала п'ять гармат під маскувальною сіткою, натягнутою між дерев, і згорблену постать вартового, що в плащі з нап'ятою кобкою тулився до стовбура найстарішої берези!
Вже майже достеменно з'ясували — він тільки один на сторожі.
Але ж поряд висока Козацька Могила. Не може бути такого, щоб німці не використали зручного спостережного пункту. Вони хапаються за все, що тільки вище землі та дає можливість далі бачити — і самітнє дерево, і дзвіницю, і дах будинку, а могилу, звичайно ж, ніяк не могли забути.
Тому вирішили передусім заволодіти Козацькою Могилою, закрити око, яке б першим могло помітити їх біля батареї.
З півгодини з чотирьох боків повзли до верхів'я у ковзькій багнюці, під зливою, мокрі з голови до ніг. Як раділи, коли з'ясувалося, що спостережний пункт — кілька наспіх виритих землянок з амбразурами, з'єднаних траншеєю, порожні. Певно, окупанти не сподівалися, що в таку глуху грозову ніч, у зливу, Козацька Могила може когось зацікавити.
Тепер лишилося найголовніше — ліквідувати батарею.
— Ну що ж, Костю,— сказав Кочубей своєму кулеметникові.— Ти зостаєшся тут і, в разі потреби, прикриватимеш нас вогнем. Якщо успішно закінчимо операцію, відходитимемо яром. Ти теж спускайся туди. Бою приймати не слід. Надто слабкі наші сили. Коли що трапиться з нами, мусиш обов'язково повернутися до своїх і доповісти про все.
— Слухаю! — прошепотів Смєхов.
Іван Кочубей мовчки обняв його. Те ж саме зробив Янка Адамович і Мамедханов Хасан, і за мить всі троє зникли в темені ночі.
А втім, темінь та була дуже короткою. Блискавки не переставали панахати небо, грім не втихав, і дощ продовжував лити мов із відра.
У ті спалахи Кості видно було все — і п'ять гармат під березами на уступі байраку, і згорблену постать вартового під найтовстішим деревом, і в іскристих патьоках дощу три тіні, що плазували до яру. Потім тіні зникли. Ще за якусь часинку не стало під березою зіщуленої постаті вартового.
Костя Смехов був стріляний солдат. Але тепер ледве тамував хвилювання. Раз по раз протирав очі, а дощ усе заливав їх, і він сердився, що погано бачить. Все ж одного разу під час спалаху блискавки помітив якийсь рух біля гармат.
А потім... Чи то дощ ще густіший припустився, чи туман здіймався над землею, чи очі від тривалої напруги відмовляли, тільки він уже нічого не міг розібрати, що там діється під березами.
Як неймовірно довго тягнеться час! Кості здавалося, що він уже цілу вічність лежить у цій холодній грозовій хлюпотняві.
І раптом...