Замотоличив їй хлопчисько голову, — але це промине, мов і не було.
— Воно ж і мені так здається, але, правду кажучи, соромно мені. (На віях нависли сльози). І що найгірше — Романа Євгеновича жаль... Ігорчик з ним, було просто не наговориться. А як уже він умів Всеволодом опікуватися! То читають разом (він же і книжок відкілясь умів роздобути!), то на прогулянки ходять. Якийсь словник удвох пишуть... А я бачу: Всеволод так і росте.
— Не інакше ж і з моїми! Хто інший відучив Орка і від телевізора, і від ковбоїв? Комікси з хати, мов кадилом, викурив, а то лежало всюди того сміття... Я вже навіть нічого не кажу: просить Орко грошей на нову книжку, даю йому. Просив правдивої рушниці — і цю купила, хоч, вірте мені, пані Танечко, весь час лячно мені подумати, що вона в хаті! Однострою пластового захотів — і той пошила. Вже той Тополя таки знає, що дітям добре, хоч я сама спершу була дуже проти нього...
— Тому і жаль мені, що Тамарочка його покинула!
— А певно, так такого зятя мати...
— Так що ж поробиш? Вперлася і за тим — краще б не згадувати — тужить. І ніяк її вговорити, — жалілася Тетяна Гнатівна.
— А якби так її висповідати — може, помогло б?
— Правду кажете, Еміліє Теофілівно, та як же його? Самі знаєте, ми у вашу церкву ходимо, Тамарочка і в хорі у вас співає, але говіти у вас — хіба це годиться? А їхати аж туди, де владика живе, — це ж так далеко, що й згадувати страшно!
— Та хто б цим журився, пані Таню? Сяде пан Тополя на наше авто та повезе вас через суботу-неділю! А якби, не дай Боже, треба було в той час Василькові до хворого, то поїде
дяковим автом — і по всьому. Не журіться, я вже сама це полагоджу!
— Ой, золота ви душа, Еміліє Теофілівно! От і розрадили, голубонько моя! Та й всім нам — чому перед Великоднем та не одговіти?
— Та чого ви плачете, пані Таню? Нема злого, що б на добре не вийшло, як то моя бабуня покійна казали.
— Польською, словацькою, чеською... Хоч, може, не надто докладно.
— О, це прекрасно! Думаю, отець Джансон буде дуже радий такій допомозі! Чи ця думка вам подобається?
— Безумовно!
— Отже я зв'яжу вас з отцем Джансоном. Звичайно, я не знаю подробиць, але я певний, що з цією працею мусить бути зв'язана якась винагорода. А коли б ви залишилися там довше, матимете безплатні студії і дальші можливості самостійної наукової праці...
Романові пашіло лице. В його голові все це не хотіло поміститися.
***
Єзуїт поправився на шкіряному фотелі.
— Бачите, пане Тополя, я мушу вам сказати, що я ледве зрозумів ваші відповіді при першому іспиті. Щиро кажучи, я не віщував вам тоді великої будуччини.
— Я ще не знав тоді як слід мови... — пробурмотів Роман.
— Якраз це я і хотів вам сказати. Коли я дістав вашу другу контрольну вправу при кінці семестру, мене просто вразив ваш величезний поступ. Я спеціяльно запросив на вашу доповідь обох отців професорів і просив їх не жалувати вас, — і єзуїт примирливо усміхнувся. — Ви здивували нас усіх не тільки незвичайно широким знанням, але й умінням думати і викладати свої думки.
— Я дуже радий, отче!
— А я таки гордий вами! Але, до речі: протягом цих літніх ферій отець Джансон підготовлятиме ширшу працю про християнську філософію слов'янського світу, і йому треба буде когось до помочі. Як здогадуюся на основі вашої доповіді, ви знаєте українську мову.
— Це ж моя матірня мова!
— А тим самим, певно, й російську!
— Пробачте, отче, але не "тим самим"!
Єзуїт поглянув здивовано.
— Я володію російською мовою, бо Совєтська Росія примушує вчити її в усіх школах у поневолених нею країнах. Але російська мова різниться від української приблизно так, як англійська від німецької...
— Ну, добре, а ще якою?
***
На крик дітей прибігла пані Боринська з пивниці, де прала. Вибіг з канцелярії отець. Зірвали горіючу завісу з вікна, здавили огонь, погасили перевернену свічку, а спричинників лиха поставили у два протилежні кутки кімнати.
— Бійтеся Бога, діти! Ще хвилинка — і ціла хата була б пішла з димом!
— І то не наша, а парохіяльна, пане добродію! — докинув отець, ходячи схвильовано по кімнаті.
— І занавіска — ще з дому — пропала, і ціла стіна закопчена:
треба буде ще до Великодня ліпити нові тапети! — дорікала пані Боринська.
— І скажіть, що ви таке робили зі свічкою? — допитував отець Боринський, все ще ходячи.
— Ми... ми молилися... — вистогнав Борисик.
— То навіщо ж свічки? А я думала собі ще зранку, куди то мої сірники пропали з кухні!
— Бо... бо татко теж має свічки в церкві... Це ліпше помагає...
Отець трохи охолонув.
— Ну, а про що ж ви так молилися?
— Щоб Тамара і Всеволод не їхали в неділю...
— А це чого?
— Бо не буде кому йти по різги...
— Які знов різґи?
— А ті, що їх будемо продавати...
— Та хай же вас! По лозу на Квітну Неділю! — догадався врешті отець. — Та тут вам багато не поможе: мама так зарядила, і так буде. Ви ж знаєте, що маму всі повинні слухати!
Пані Боринська почала моргати отцеві, мовляв, непорозуміння між ними — це справа "не для дітей".
—Ну, а зрештою ви ще замалі, щоб це зрозуміти! — закінчив скоро отець. — Але на другий раз, якщо б ви зробили щось подібне, пане добродію, то буде ремінець у роботі!
Борисик і Богдасик сприйняли цю погрозу спокійно. Тим .більше, що Богдасик якраз найшов у своєму куті дірку, що з неї можна було видовбувати пальчиком вапно.
***
— Мілю, Мі-і-лю! — кликав отець Боринський з-над газети приблизно через пів години.
— Що, серденько?
— А поглянь, будь ласка, в мій календар, чи я маю на завтра якусь інтенцію?
— Є, за покійну Теклю, маму Андрійчука.
— А позавтра?
— Нема нічого. А чому питаєш?
— О, це добре! Бо я хотів би відправити службу Божу за соєдиненіє віри в нашім народі, пане добродію... А, крім цього — може, вже випустити б хлопців з кутів, хай собі йдуть бавитися!
***
Коли виходили з церкви, всі були трошки примучені, і це ще більше підкреслювало небуденність хвилини.
Але перше, ніж усі ввійшли до дому отців, Міма шепнула:
— Ромку, загаянь у город!
— Що? Чого?
— Отаман хоче похристосуватися з тобою.
— Мімо, якби сьогодні не Великдень... До чого ці жарти?
— Я не жартую!
— Отже?...
Міма сказала майже гостро:
— Остаточно — може вчиниш мені цю ласку, коли я прошу?
— Та нехай вже...
Весняний ранок був чистий і терпкий від запаху пупляшків на деревах.
Побачив Тамару в рожевій легкій суконці, біля "отаманового" дуба. Так і думав! Відступу, звичайно, не могло бути. Отже пішов стежкою просто туди.
Вона сперлася рукою на безлисту гілляку.
— Ромку, чому ти нічого мені не кажеш?
її голос дрижав, а він глядів у землю.
— Ні на сходинах, ні на співанках, ні навіть тоді, коли їхали говіти...
Мовчав.
—Ромку, хоч одно слово! Я не хочу доброго! Ось Міма скільки мені говорить, а Всеволод просто сказав, що я не сестра йому...
Корч зціпив на хвилину лице Романа, але він мовчав.
— Кажи, що хочеш! Докоряй, свари!... Я більше не буду! Я не знаю, як це сталося. Але коли вони говорять, мені легше стає... Так скажи хоч, що я погана... Скажи, прошу!
Нервово шарпала в руках береги хусточки.
— Ромку, скажи, а то... — урвала і гляділа за ним широко відкритими очима. А він схилявся раз-по-раз до землі, неначе чогось шукав...
Світлий ранок загострював обриси дерев, і кожна річ ставала прозорою.
Мовчки поклав їй у руки маленьку китичку фіялок. Поглянула на нього, як безпомічне пташеня, і схилила лице поміж оксамитні пелюстки.
Усміхнувся сумовито:
— Тут фіялки не пахнуть, Тамаро...
І тоді Тамара пізнала, що тільки один Роман міг торкатися її руки з такою пошаною.
— Я знаю... — шепнула ледве чутно. — Я вже знаю, — додала певніше.
Ранок був холоднуватий і до глибин правдивий. А Тамарі було так безпечно, заховавши лице в рам'я Романа, і вона шептала вже, може, всоте:
— Лише тебе одного...
Ларрі був похований і прибитий осиковим колом. А кругом них цвіла золотим дощем форситія...
***
— Ну?... — ніби ненароком нахилилася до Романа Міма, коли обоє ввійшли в кімнату.
— Та з вами, жінками... Маєте щастя, що сьогодні Великдень! — хоч тон його голосу викликав поважне підозріння, чи справді це хотів він сказати. Міма переможно всміхнулася.
— Всеволоде, подай своїй сестрі яку накидку, дивися, вона змерзла! — і Роман проникло глянув на Всеволода.
— А справді, я зараз... Панна Тамарочка так легко одягнена, щоб хоч не простудилася! — заметушилася паніматка. Всеволод здивувався, а потім дбайливо поміг Тамарі вдягнути вишиваний киптарик пані Боринської.
— Сей день, єго же сотвори Господь, возрадуємся і возвеселимся в онь, — повторював у піднесеному настрої отець Боринський, готовлячись посвятити багато заставлений стіл...
ТРЕТЯ ЧАСТИНА
Дорогий Іване!
Допитуєш і допитуєш, як я живу та що роблю. А я, щонайважніше, відколи дістав Твойого листа вже з Бремену, не можу діждатися тієї хвилини, коли нарешті побачимося. Аж страшно подумати, що плавба кораблем триватиме десять днів у найкращому випадку, отже щонайменше ще стільки мусітиму чекати. А тоді все тобі розкажу...
Покищо прію (дослівно!) над іспитами, а ще... ну, хай буде, напишу тобі тепер, хоч, може, цей лист і не застане вже Тебе в Бремені. Отже — зустрічаю тепер слобожанську весну... Ти не дивуйся: вона з Харкова! Може, Тобі стане смішно? Я не погніваюся, бо сам не раз висмівав товаришів, що нічого іншого не хотіли знати на світі, як тільки "карі очі, чорні брови ". Але я ніколи не уявляв собі, що в очах людини може нараз розблиснути стільки змісту. Тоді "очі" перестають бути невдалою фразою.
А ще (Ти тільки не смійся!) байдуже, що тут немає соловейка, і зорі світять, мов лямпочки на оголошеннях, бо для мене оживають давні картини... Наша яблуня біля хати, а потім той незбагнутий ліс, що так близько з ним ми дружили. Тоді глядів на це все і не відчував навіть, як глибоко запало воно в серце. І щолиш тепер виринає воно — якесь нове, просвітлене і дає таке співзвучне тло нашим почуванням.
Ось ще два іспити — а тоді матиму часу для неї, скільки захочу. Попри працю, звичайно. Хоч і праця буде інша. Не при станку і не при вантажних автах, а на університеті. Маю перекладати та реферувати професорові тексти до його праці. Ти знаєш, як манить доторк заліза в руці — але не менше зачаровує і погляд на пожовклі фоліянти, що в них колись, у сиву давнину вклав свою неповторну думку якийсь людський ум.
— Гей, містере Тополя! Листи до вас!
Скинув зі стола нікому нічого не винного Кіркегарда, в поспіху копнув Сартра, що лежав відкритий на підлозі (на всі книжки не ставало місця на столі), і погнався стрімголов вниз.
***
Дорогий Ромку!
Сталося те, що здавна висіло наді мною! Я знов захворів і лежу в лічниці переселенчого табору.