Стіна могутня, і сумніви мої геть розвіялись: тільки у Львівського кагебе такі стіни і таке якесь воно – створене навівати страх. Коли тут і в ясний день ідеш, то якось не по собі, а коли вночі – то зовсім капець.
Раз у житті бачив тут якийсь рух – брама відкрита, світиться, і люди. То було, коли до Львова приїжджав Іоанн-Павло Другий, а то завше тихо, мертво. Навіть ніяка травина з бруківки не стирчить.
Я ще якийсь був трохи причмелений, чи то від сну, чи то від пива – класно, подумав, знач не треба мучитись вибором, зараз піду додому спати, а раненько завтра – до Артура на похорон.
До речі, про похорон – може, це мене та інфантильна дівчинка так? Добула якихось знайомих – завезіть оцього до Львова, йому треба на похорон, а вони і вивалили мене десь, щоб відлежався, як привезли...
Треба буде їй подзвонити, чи що?
Трамваї, напевне, перестали вже ходити... тре було спуститись із тої Цитаделі в інший бік, до музею народного мистецтва, чи якось так той музей називається, мене туди одна дуже настирлива дівка тягала – ах, картини Труша, ти мусиш побачити картини Труша! Хотіла мене "долучити до мистецтва", але ну її, разом із Трушем.
Хто, до речі, такий, той Труш?
Видно, малював щось, якщо картини є...
Та ну його.
Отже, трамваї не ходять... Як же мені додому?
І тут зі старого депо, воно там, на розі, за кагебем, виїхав старий трамвай.
Я трохи ошаліло на нього подивився, бо депо те давно зачинене, і трамваїв там не держать. А тут виїхала така поторча – як воно на рейках тримається? Як воно взагалі купи тримається? Все деренчить і труситься, от-от розсиплеться, такі тільки на старих листівках, що туристи купують, можна побачити. Оце-то да!
Я аж підійшов роздивитись його ближче, і трамвай, заскреготавши так, що, думаю – зараз йому і кінець, загальмував біля мене і відкрив двері.
Я спочатку подумав – ой, ні.
А потім зайшов і сів.
Ну коли ще випаде нагода таким мотлохом проїхатись?
Хоч зупинку-дві проїду, ближче до центру, може, там ще яка маршрутка ходить...
Трамвай дуже деренчав і розхитувався, щось там у нього під черевом натужно вищало і постукувало, скла у вікнах не було.
На площі Івана Франка раптом повернув на якусь вуличку і поїхав далі. Куди він везе? Десь на кінцеву четвертого, чи що? І не зупиняється, пре, як дурний.
Якраз як я став уже панікувати, трамвай почав гальмувати – так само тяжко і скрипучо, як минулого разу, і, нарешті, спинився, двері відчинились. Там якийсь пам’ятник стояв чуваку в капелюсі і з парасолем, я тільки що хотів вискочити, аж тут пам’ятник заворушився, обтрусив із себе якихось пташок, що на ньому сиділи і зайшов до трамваю.
"Вітаю", – сказав мені пам'ятник залізним голосом, усідаючись навпроти і усміхаючись залізним обличчям.
Трамвай ізнову поїхав, у вікна без скла дуло холодним вітром.
"Вітаю, – сказав я пам’ятнику. – А ти хто?"
"Іван Труш. Художник, – увічливо зняв капелюха пам’ятник. – А як ваше ім'я?"
"Олег. Студент".
"Дуже приємно".
"А ви той самий Труш, що картини в музеї – "Лісова пожежа", чи щось таке?"
"Захід сонця у лісі?"
"І що ви тут робите?"
"Їду трамваєм".
"Куди?"
"До кав'ярні".
Да – подумав я, їде пам’ятник пити пиво і ще й дивиться на мене, нібито я ненормальний, а він – цілком природне явище. В нас пам’ятники постійно п’ють пиво ночами.
Тимчасом трамвай розвернувся і пер якимись вулицями, де ніколи в житті не було рейок.
"Тут же немає рейок", – сказав я Трушу.
"То не біда. Колись були. Наш трамвай їздить усюди, де є або колись були рейки. Хіба ви не знали?"
Ага, я ж тут щоночі з пам’ятниками катаюся, стид мені того не знати, правда?
"А куди він нас везе?"
"Вас – не знаю. А мені на Площі Ринок виходити", – він на мене уважно подивився, примруживши очі, аж мені захотілося спитати, чи він недобачає, але спитав інше:
"А ви багато картин намалювали?"
"Коло шести тисяч. А ви, пане, перепрошую, нелюд – чи ні?"
"Хто?"
"Вибачте, але ви, здається, людина".
"А що?"
"Просто люди нашим трамваєм дуже рідко їздять. Наш трамвай – для нелюдів. Люди – тільки в дуже спеціальних випадках. Чого ви тут?"
"Не знаю".
"Можливо, у вас щось трапилось?"
Яке йому діло?
"У мене друга зарізали".
"О... Я вас розумію... Знаєте, мої друзі теж усі померли раніше за мене. Я лишився сам, знаєте... І тоді повірив у смерть..." – і це все говорив бронзовий пам’ятник!
Я знову втупився у вікно, трамвай хитало, будинки повз нас їхали – дивні такі будинки, я їх не впізнавав, деяких я взагалі ніколи не бачив, та їх, таких, і не буває у Львові – з віконницями. Якщо це віконниці.
"Ви, перепрошую, де будете сходити?" – спитав Труш.
"Та не знаю".
"Якщо ви не проти – я запрошу вас до нашої компанії, до кав’ярні, там буде сьогодні Франко, він дуже розумна людина, і, можливо... О. Ми вже й приїхали".
В кав'ярні, розташованій на першому поверсі будинку, якого не було ніколи на площі Ринок, стоять столи, висять лампи – все, як у ілюстраціях до "Кнайп Львова" в хорошому виданні. За столами сидять пані і панове в костюмах початку минулого століття і п'ють щось, грає музика – приємна, світло теж приємне, й Іван Труш веде мене до столика в зручному місці – і протягів нема, і не біля дверей, і не серед зали, і не біля вбиральні, дуже хорошого столика. І сидять там якийсь чубатий красень в лаптях і косоворотці – що він тут робить у лаптях? – і з ним юний інтелігент із блідим обличчям та ще дівчина в блискучій золотій сукні з глибоким вирізом, із яскраво нафарбованими устами, з високою зачіскою і мундштуком без цигарки, який вона то гризе, то розмахує ним.
Дівчина одразу втупилась у мене, розглядала, аж трохи рота відкрила.
"Це Олег, – представив мене Труш. – Він студент".
"Садітєсь-садітєсь, – заметушився той, що в лаптях, і простягнув руку. – Очєнь пріятно. Сєрґєй Єсєнін".
Єсенін, значить.
"Антонич, – представся блідий інтелігент, – Богдан-Ігор".
Панянка манірно сказала:
"А я – панянка Лахудра... А чого це ти обзиваєшся москальским іменем? Назвався б Олег, – наголосчила на "о" а не на "е".
Я не бачив особливої різниці.
"Панянка Лахудра – теж людина", – попередив мене Труш.
Я сів біля Єсеніна і понюхав те, що мені налили. Пахло приємно.
"Ізвінітє, ви знаєтє рускій?" – спитав мене Єсенін.
"Знаю".
"Будєтє мнє пєрєвадіть, патаму что у нас с уважаємим ґаспадіном Антоничєм діскусія, а ета Лахудра врєт, еслі пєрєводіт".
Лахудра засміялась.
"А пана Франка немає?"
"Буде ще, почекай. Він казав учора, що зайде ще десь – перед тим, як іти сюди: ви ж розумієте, його всюди чекають... Але не бійтесь – він прийде. Он і пан Юрій уже тут, а пан Юрій ніколи не помиляється і не приходить, коли немає того, хто йому треба", – і Антонич показав на якогось пана, що знімав капелюха при вході. Щось у тому панові було не так – ніби звичайний собі чоловік, трошки старий, середніх років, а щось не так.
"Пан Юрій – шпигун", – пояснив мені Труш.
"Американський?"
"Навряд. Розумієте – пан Юрій ходить тут, зазирає, а потім пише про нас. Він шпигун".
Тут я зрозумів, що в тому панові було не так – його одяг був неновий. Ретро-одяг, який носили на початку минулого століття, але дуже не новий, буцімто довго лежав десь, вицвілий, ветхий одяг.
"Він теж людина?"
"Здається, людина. Але не бійтесь, решта – справжні нелюди".
Нелюди пили, їли цукерки, балакали і сміялись.
"Олеже, а в тебе є дівчина?" – спитала Лахудра.
"Є".
"Ненавиджу дівчат!"
І нащо воно мені, що вона любить, а що ненавидить? Я повернувся до Єсеніна, щоб перекладати його на українську для Антонича, але Єсеніну було цікаво, чого вона ненавидить дівчат, і, крім того, він любив послухати українську: не знаю, чому, але мова його страшно веселила, він тішився, як малий.
"Твоя дівчина тебе дістає, правда ж? Правда ж, їй і те не подобається в тобі, і те? Правда?"
"Та ні", – подумав я. Її дратувало тільки, що я по дівках ходив, воно й зрозуміло, мені би теж не сподобалося.
"Та ні, – сказав Лахудрі. – В мене нормальна дівчина."
"Нормальна? Це ти її просто ще не роздивився! Нема нормальних дівчат! Кожна з них хоче тільки вийти заміж і завести собі хату і подушки! І тебе – але не живого, а такого, знаєш – цуцика, що сміття виносить і гроші заробляє. Такого, знаєш – ідеального мужа, складеного з маминих і цьоціних балачок при кавусі і винці. Вони навіть до сексу не здатні, а якщо здатні, то заведуть собі коханця, бо така в них натура! За те я їх ненавиджу! Вони такі дурні, а готові перекроїти весь світ під свої примітивні уявлення, вони хочуть повиснути на тобі паразитом і жерти-жерти, пити кров, енергію, тягнути гроші! Вони б вимерли всі або передушили одна-другу, якби зникли чоловіки..."
"Амазонки", – сказав Антонич.
"Що?" – обернулася Лахудра, блиснувши переливчастою сукнею.
"Амазонки он жили", – він заглянув у кухлик свій, побачив, що кухлик порожній.
"Амазонки? – нахилилась до нього Лахудра і почухала йому носа своїм мундштуком. – А хто зрадив і загубив амазонок? Своя! Через чоловіка! О, і як правильно робили греки, що закривали їх у жіночій частині дому і не випускали звідти! О, які праві були середньовічні сеньйори, що бенкетували без жінок! Жінки – тільки для краси і здалеку. Не пускайте їх у свою душу. Вони знищать її! От у мене друзі тільки чоловіки".
"І вистачає?"
"Ще й як! Я вільна! Я не хочу заміж".
Антонич засміявся.
Прийшов офіціант із обличчям покійника і приніс великий кавник, який пахнув, одначе, карамеллю і сіном, дивний такий запах. Що вони там п'ють?
"Чуєш? – штрикнула мене Лахудра мундштуком. – Не пускай їх у свою душу! Не одружуйся, міняй їх часто... вони такі дурні і доступні... А душу відкривай тільки друзям. Ті ніколи не зрадять і ніколи ніде не подінуться. Будуть завше".
Я видер у неї з рук мундштук і розламав його.
Стало тихо-тихо. Нелюди дивились на мене з усіх боків – і чоловіки, і жінки, і дівчата, і музики, і офіціанти з білими обличчями.
"Його найкращого друга зарізали", – пояснив Іван Труш.
"Сочуствую, – потиснув мені руку Єсенін, – ето очєнь тяжело... Ви, навєрноє, теперь боітєсь смєрті?"
Я не встиг нічого відповісти, бо хтось сказав за мене:
"Ви же чіталі сказанія о ґільґамєше, Сєрґєй Алєксанровіч? Наш Алеґ – тєпєрь, как ґільґамєш, послє смєрті сваєґо друґа Енкіду".
"Да, я чітал, – сказав Єсенін і повернувся до Антонича.