Проте керівництво театру не могло погодитися з істинною версією його катастрофи: спроба самогубства аж ніяк не належала до усталених на поприщі рідної літератури сюжетів. З іншого боку, самого факту тяжкої хвороби не було найменшої змоги ані затерти, ані приховати. Моделюючи свідомо свого власного Антонича, театральні діячі запустили в обіг перше ліпше з того, що спало комусь із них на думку й мало досить невинний, себто нейтральний вигляд: гострий апендицит з подальшою операцією на сліпій кишці. При цьому виходилося з міркувань, що після успішного переливання крові хворому доведеться відлежати у клініці приблизно стільки ж часу, скільки триває післяопераційне одужання. Не було, щоправда, жодної певності, як поведе себе сам пацієнт, вийшовши згодом з лікарні — перш усього чи не почне він розповсюджуватися наліво й направо про справжню причину свого балансування між світлом і темрявою. Але найбільш рішучі серед маніпуляторів бралися залагодити й це. Третього дня після нещасного випадку вони відрядили до клініки цілу делегацію, котра, обсівши Антоничеве ліжко й обклавши його зусібіч півоніями та помаранчами, таки витиснула з нього вимучений кивок головою на знак упокорення.
"Він суттєво змарнів, його шкіра має землистий колір, але духом він цілком бадьорий і ще довго служитиме великій громадянській справі", — так відзвітували члени делегації про свої враження, і більшість часописів підхопили цю їхню формулу. Тим часом уже наступної по їхніх відвідинах ночі Антонич почувся категорично гірше і знову запав у непам’ять. Його тіло не бажало миритися з чужорідністю в собі — швидше за все, при переливанні було допущено помилку з групою крові. Не варто виключати й факту свідомих зловживань: то були роки, коли все місто просякало чутками щодо чорного ринку донорів і махінацій з внутрішніми органами.
Бравурні запевнення лікарів про те, що все йде до кращого, вже наступного дня поступилися місцем неприховано панічним заявам про раптове погіршення ситуації. Театр майже миттєво відреаґував на це новим поворотом думки: так, операція на сліпій кишці була дійсно успішною, здоров’я поета неминуче покращувалось, однак тут на його виснажений організм упало нове випробування — запалення легень. Що це не таке вже й типове для початку липня захворювання, автори фальсифікації не надто переймались. Як усі посередні белетристи і брехуни, вони змушені були доповнювати й розвивати сюжет усілякими побічними виправдальними обставинами, нашвидкуруч захаращуючи його й без того не надто струнку споруду. І звідси — ідея лікарняних протягів, на яких, мовляв, поетові судилося лежати кілька день, що й призвело до ускладнення. При цьому різко запротестували їхні спільники лікарі: образ вічного протягу, що гуляє не лише коридорами, але й палатами клініки, ніяк не узгоджувався з поняттями про ретельність і стерильність персоналу. Вигадники змушені були додумувати далі: ні, умови лікування цілком добрі, але ж усім відомо про те, наскільки той Антонич хворовите і чахле створіння, а про те, як панічно боїться він саме протягу, хоча б найменшого, у Львові знали навіть горобці. Саме тоді з’являються відомі свідчення про хронічні Антоничеві застуди, нежиті, серцеві недостатності і — що, вочевидь, мало бути вершиною образотворення — звичку перев’язувати рушником замучену міґренями голову. І вся ця, позбавлена будь якого елементарного сенсу, метушня над поетовим умираючим тілом повинна була служити вкрай важливій, на думку її учасників, справі порятунку його моральності.
Антонич був сам у своєму вмиранні, за найвищим виміром уже недосяжний для всіх на світі рятувальників. Жодне з їхніх марнотних зусиль не могло повернути його туди, де він почував себе принагідним гостем, розуміючи, що його справжній дім не тут. Кілька років перед тим, у вірші іронічно названому "Ars Poetica", він передбачив і ці свої останні години, написавши а ти, як завжди, будеш сам, щоб все забути. Забути перш усього про тих, котрі так старанно в’язали його до землі, метушливо і неохайно намагаючись оплутати і приручити.
Його смерть настала в ніч із 6 го на 7 ме липня. Хтось добачив у цьому чергову витівку розбуялих знаків — танець пралісу і купальських вогнів навколо останнього ложа, запрошення в нуртуючу веремію зеленого. Зелене прийшло по нього, щоб забрати і розчинити в собі.
Насправді була шестигодинна агонія, понад межі якої нам усе одно не заглянути, бо ми можемо судити лише про найнижчі ступені цієї метаморфози, пов’язані з речами цілком намацальними, як кровообіг, серце, мозок, нирки і початок розпаду.
Наступного дня його відвезли додому на Городоцьку, де заходами театру було влаштовано всю належну для таких випадків і суворо відцензуровану процедуру. Добра половина присутніх так і не могла усвідомити, що це таки сталося. Деякі з них приходили прощатись упевнені, що йдеться лише про черговий перформенс — можливо, й блюзнірський, а проте вельми типовий для цього жертовного жартівника. Здавалося, що за мить він просто підведеться у труні й почне декламувати свої найкращі, обов’язково ямбічні строфи, а відтак поведе усіх до "Вавилонської Святої" чи ще кудись — відгуляти свій день народження номер два. Він так і лежав — одягнутий у чорне з білим, тобто святково, з легким макіяжем, трохи штучний у своєму овосковінні, але все це завжди належало до його арсеналу, всі ці фокуси з гримуваннями, перебираннями й пантомімами. От лише присутність близької й далекої родини, стишені до напівшепоту розмови, діловиті маніпуляції з вінками, свічками, папірцями й відправами, а над усе заціпеніла в найдальшій кімнаті тета (з того дня й до самої смерті вона вже не промовить ані слова) переконували в тому, що це сталося насправді, бо жодна забава не могла зайти аж так далеко.
Його похорон супроводився деякими дивними проявами. Так, Оксана Керч згадує про тривалі й безрезультатні пошуки Ольгою Олійник його останніх рукописів. Наречена пам’ятала, що Антонич донедавна працював одночасно над двома збірками, першу з яких — "Зелену Євангелію" — фактично завершив, друга ж — "Ротації" — була готовою десь трохи більше, як на третину. Але вона нічого не могла знайти! Кількаразове і дедалі більш нетерпляче нишпорення по шухлядах і шафах підкидало їй лише всілякий непотріб у вигляді старих рахунків, газетних реклам і, що найдошкульніше, надто відвертих фотознімків з вуличними красунями. Кусаючи губи й замалим не плачучи, Оля готова була повірити, що ніяких рукописів просто не існувало, а все, що він час до часу поривався їй декламувати, озираючись на чуйні вуха присутніх поруч наглядачок, було фікцією і сном. За годину перед винесенням тіла вона раптово скорилася внутрішньому покликові (тінь тюльпана? шелест крижма? політ джмеля?) і рвучко пішла до його письмового столу (того самого, згідно з Ласовським, розхитаного), де на найвиднішому місці, педантично складені сторінка за сторінкою, лежали обидва рукописи, закінчений і незакінчений. Як вони там опинилися? Адже вона тисячі разів дивилася на той стіл раніше і їх там не було! "Це він, — казала вона Оксані Керч, — це хтось, кого він лишив замість себе, поклав щойно на стіл його рукописи".
Іншу дивноту згадує поет Гаврилюк. Дорогою до Янівського цвинтаря, куди він пересувався не в загальній процесії, а пішохідним тротуаром, постійно збочуючи до принагідних закладів, аби покріпитися черговою чарчиною, йому кілька разів увижалася Богданова постать — як не в людському натовпі, то у брамі, а одного разу навіть на чолі процесії — так ніби старий приятель і справді вів їх кудись за собою. "З того дня я почав думати про наші відображення, — записав Гаврилюк через кілька місяців (sic!) у щоденнику, — і коли, перечитуючи згодом його "Три перстені", я натрапив на рядки "і знов з портрета, з срібла рам // мальований на полотні // до мене кличе мій двійник", то зрозумів, що немає нічого реальнішого від поезії".
Його скрипку було вирішено поховати разом з ним, щоб таким чином, за думкою розпорядників похорону, відповісти на його п’ятирічної давності слова "Вже Бог кладе мене, мов скрипку, до футляра". Отже, її разом зі смичком таки було покладено у футляр — чимало свідків стежило за цим ритуальним жестом — а відтак і в труну. Як могла ця скрипка знову опинитись у помешканні на Городоцькій, коли сплакане і приголомшене товариство повернулося з цвинтаря на поминальний чайок? Невже було поховано лише порожній футляр?
Ці та інші непояснимі речі, посіяні в найсприятливіший ґрунт львівського середовища, не могли не знайти собі розвитку. Упродовж найближчих місяців та років містом знову і знову заволодівали історії про побаченого Антонича. Він з’являвся переважно в людському юрмищі і в ньому розчинявся при першому ж наближенні. Йшлося найчастіше про спину, декому вдавалося перехопити миттєвий півоберт голови, але по тому все розтавало. Тільки одного разу Святослав Гординський побачив його не в натовпі, а на самоті, зате з відстані не менш як у триста кроків — він стояв на пагорбі коло лісу, трохи вище Підголоска, насунувши на очі свого капелюха і мерзлякувато згорбившись, тримаючи руки в кишенях застібнутого на всі ґудзики піджака. День був імлавий і пронизливий, здається, 13 березня. Постоявши якийсь час нерухомо, він витягнув руки з кишень і кілька разів змахнув ними, мов крилами. Гординський, пишучи про це, заявляє, що той жест мусив бути призначений лише для нього, єдиного в тій ситуації глядача. Мимоволі йому схотілося покликати знизу цього безсумнівного Антонича, коли той розвернувся і якоюсь аж невагомою ходою рушив до лісу, де зник між стовбурами, клаптями туману і посірілого снігу на гілках.
Розмови про нього поступово вщухли тільки під кінець тридцять дев’ятого, коли нова влада почала рішуче вибивати з голів місцевого громадянства всілякі метафізичні дурниці, а багато хто з тих, котрі знали його особисто, просто назавжди покинули Львів як у західному, так і, на жаль, у східному напрямках. Громадянський театр було розвалено майже дощенту — залишалися розрізнені блукаючі світами осередки, що так і не спромоглися на нове повнокровне відродження. Подальші роки з їхніми воєнними й репресивними кошмарами теж не сприяли поверненню його бодай у споминах чи видіннях.