Тепер — далі.
Іустин уві сні з крехтом повернеться на бік
і носом задирчить, як пилка...
(А за вікном, нікого не питаючись,
світ світає.
До утрені у дзвони вдарять.
Ченці, одкашляючись, через сад, як тіні,
пройдуть.)
Сковорода
Якщо ми визнаємо бога,
То буде Дух тоді в нас зверху,
а не М а т е р і я?
Але ж Матерія якраз і є та сила,
без якої й самий Дух не може існувати.
Справді.
Відчування, Свідомість, Розум —
звідки ж вони узятись можуть,
якщо не буде тіла?
Та навіть і таке, здавалося б, безплотне,
як повітря,
а воно ж —
твердіше від каменю,
міцніше від заліза,
бо інакше
птиці, літаючи, не могли б на нього
опиратись.
О! Тепер цілком тебе я розумію,
Генрі Кавендіш:
відкривши газ, що легший від повітря,—
водень,
ти силою його
машини мрієш пустити плавать над землею?
А що ж,
і попливуть колись, і попливуть!
...Осяяний думкою новою,
швидко Сковорода до столу сяде,—
але в цей час
в саду оріхи червоним схопляться,
як полум'я,
і на стіні у келії
вогнистий знак вікна появиться неждано,
ще й весело заграє він, заходить,
мов золотими рибками акваріум...
Сковорода, очервонений променем, скрикне:
І збудиться від його голосу Іустин,
і, потягнувшись, смачно позіхне, аж вискне.
Перехрестивши собі рота, байдуже запитає:
— Пишеш? —
А Сковорода, своє продовжуючи,
з одчаєм йому скаже:
— Та ні, ти подумай!
Цього ще не бувало, щоб я його
коли зустріти запізнився!
А це... що робиться —
в вікно ось глянь!..—
Та Іустин
поплямкає зарослим ротом,
ліниво спустить свої ноги додолу
й так само тупо, безнадійно перепитає:
— Зустріть? А кого? —
Сковорода аж кинеться на нього, як на звіра:
— Як "кого"? Сонце! —
та враз,
охопивши чоло своє рукою,
гірко-гірко сам на себе головою похитає:
— До кого це я мовлю?
навіщо я знижаюсь?
навіщо я і в монастир оцей прийшов?
Переслідувань губернатора злякався?
Та краще в житті під стрілами іти,
аніж отут в єлейному багні
стрічатись з мертвими душею
і відчувати, що й сам ти поміж них
тонеш, тонеш...
— Іч ти який? —
кине йому з докором Іустин
і почне собі вичухувати спину...
Сковорода
тільки погляне на нього з ненавистю
й одвернеться поволі.
А потім,
немовби що згадавши,
швидко на столі аркушики свої накриє
книжкою важкою
й стрімголов
вибіжить у сад!
А там —
там птиці ранок опадуть,
клюють-клюють, не доклюються
і солодко співають, сон розказують.
Сонце скрізь, у всі кінці, як Архімедова
розкреслиться,
і дзвонить, і гуде,
і світлом землю наповняє
щедро-щедротно!
Сковорода простягне руки тут до сонця:
— О сонце моє ясне!
сонце любе, ласкаве, прекрасне!
Без тебе не було б життя —
ні хліба, ні води,—
прийми ж ранішнє вітання од вічно юного
Сковороди!—
Тут саме Іустин
із келії покволом вийде —
у клобуці, у рясі,—
чотки перебираючи в руці,
докірливо на нього гляне
й, поплямкавши,
дерев'яно видавить крізь зуби:
— Сонцю поклоняєшся?
Пора б і до церкви якось заглянути.
Ох, господи премилосердний,
і як ти грішників ще терпиш? —
Та Сковорода
лише рукою відмахнеться
і ще дужче заспіває:
— О сонце мелодійне!
Сонце славне, дивне, чудодійне!
Без тебе люди не жили б,
не цвілись сади,—
прийми ж вітання від Сковороди! —
І, тричі відхрестившись, Іустин
задом, як од божевільного, почне
від нього відступати.
А Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає:
— Природо!
як ти всього мене кругом наповнюєш —
щедро-щедротно!
Пролий душі моїй силу,
і муст і нектар, і любов,
нехай я мудрістю твоєю затужавію,
руто моя! —
І рута пахуча зразу ж десь почує,
і Сковороді
1 Від латинського слова гдивШт — молоде вино.
такий муст у серце вступить,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за всеї
Перце удода на стежці піднявши,
в петельку сорочки він собі застромить
і ніжно дмухає на нього —
навмисне,
щоб упало.
Тільки ж перце,
вже й перехилившись головою вниз,
тримається на кінчику і падати не хоче.
О натуро!
Що може бути краще,
як та гармонія душі?!
Неспокійні руки роботи попросять.
Гембля свого під напиналом в саду
знайшовши,
він ясенові дошки струже і гембелює.
А дошки ж лисі, аж шуті,—-
а по них узори шиті —
сухопінявий шум!
Тісняться стружки у стружки —
шуті, шиті, шум!
Тікають скручені в кружки —
шуті, шиті, шум!
Гармонія, ах, гармонія душі!
Для неї — все на світі залишу...
Для неї ж я...
— Та не сміши! —
за спиною його почується тут голос,
пощерблений,
простуджений,
важкий.—
Не сміши,— кажу,—
бо хто в болото лізе — того ще й попхнуть.—
Поцілений у саме серце,
здригне плечима Сковорода,
перце з грудей своїх змахне сердито,
немовби воно це було причиною досади,
1 так із гемблем у руці
обернеться на голос.
Перед ним — Біснуватий,
що так розумно завше дивиться.
А там он — з сусідньої гори,
співаючи, іде солдат з цеберком,
і по стежці за ним —
як жива —
гадючиться вірьовка...
Сковорода
Ти щось сказав?
Біснуватий
Хвіц-міц, не буде з того ніц.
Сковорода
Та добре ж.
Але мені цікаво про болото,—
ти можеш повторити?
Біснуватий
О боже мій! Та доки ж повторяти?
Та ще кому — тобі?
Тобі, що світ би зміг увесь перевернути,
аби лиш захотів?
Ех! і сказав би я тобі....
( Пританцьовуючи.)
Ой гуць-гуці,
сорочечки куці!
Будем робити,
щоб приточити.
Сковорода
А це ж уже що означає?
Біснуватий
А те,
що ти в нас розумний по коліна в Біблії.
А треба, щоб до твоєї філософії
та щось би нового трошки приточити.
Сковорода
А! То ти й до філософії прихильний?
Се цікаво, давай поговоримо, цікаво.
Тільки ж щодо моєї —
тут ти, певно, помиляєшся.
Бо образи Біблії
я беру лиш як символи, не більше.
І, розкриваючи їх, я хочу одного:
щоб людина
та могла ж нарешті сама себе пізнати.
...— Що? — перепитає Біснуватий: —
"Пізнай себе самого"?
Ох же й упоров!..—
І раптом, схопившись за живіт,
почне тремтіть од сміху ще й хилятись
на всі боки.—
Чуєте, гори, що він сказав?
Хай нас тиран і б'є, і мучить,
а ми —
"Пізнай себе самого".
Чуєте, долини?
Нехай народ із голоду у пана пухне,
а ми —
"Пізнай себе самого".
А може б, ти хоч поцікавився книжкою
Гельвеція "Про розум"?
У нього ж, наприклад, мораль
грунтується на збігу особистих інтересів
та інтересів громадських.
А може б, ти хоч поцікавився
"Економічною таблицею" Кене?
У нього, наприклад, чудово пояснюється доля,
доля річного процесу репродукції.
А то:
Сократ на снідання,
Сократ на обід ще й на вечерю —
хіба ж так можна?
Це дійсно упоров так упоров!..—
(А сам, сльози витираючи од сміху,
то розкриється,
то знов закутається в лахміття своє мізерне,
під яким — яскраві, як іволга,—
жовтіли старі штани потерті,
обтягнені, військові.)
Сковорода
Пересміявсь уже?
Ну, от і добре.
Ех, ти ж — дитина.
Але — я бачу — ти зовсім не розумієш
моєї філософії-
Адже ж "Пізнай себе самого" — це є гасло
всього нашого вісімнадцятого віку!
Ним заклопотані: й Вольтер, і Гельвецій,
і Гайдн, і Глюк,
і навіть економіст Кене,
який, досліджуючи, пізнаючи:
куди йде господарство Франції,
цим самим, як хочеш ти знати,
пізнає — кого? самого ж себе.
От куди йде моя філософія,
а ти спрямовуєш її в якийсь, я бачу,
інший хід?
Біснуватий
Та в який же інший, як тільки в той,
що ми його були б повинні всі —
ти розумієш?
геть чисто всі вхопити.—
(І по хмурній мовчанці,
оброслу голову на шиї, мов жорна,
повернувши,
у стугні груди Єє рукою
і страшно пророкує,—
в свої уривчасті слова
мішаючи чужі, французькі.)
Наш хід — як тигр — нестримний гон,
Землі то тон демократі.
Са іра! Са іра!
А ви? Що ви? Кого ви лю?
І землю длю і люд давлю,
Прокля'!.. цара'!.. тира7!..—
(І раптом засміється.)
— А Катерина ще не здохла?
— Ну йди ж, іди! — надійшовши, солдат
на нього крикне —
й дзвінке цебро опустить у криницю.—
Ух! — злякається цебро
й, немов хватаючись за цямрини,
там десь
в глибокій лункій тиші
то в один бік глухо бухне,
то в другий...
Солдат
(водячи вірьовкою відро на глибині)
Здрастуйте, Григорію Савичу!
Дошки стружете?
А мені ось — бачите? — яка служба:
двічі на день воджу його на прогулянку,
а потім знов на цеп саджаю.
Ну, а що ж?
Хай не говорить поганого проти цариці.
Та ви й самі скажіть:
хіба ж не можна тихо, мирно жити?
Так ні ж таки...
Ох і люблю я ваші співи про цеє мирне житіє!
Прийду колись — послухаю.
Ну, витягайсь, водичко, витягайсь...
Біснуватий
(до Сковороди)
Так от чим ти зачарував мого тюремника?
А я й не знав.
(Сумно похитавши головою.)
В гармонії перебуваєш?
У розслабляючій молитві до натури?
А я-
щодня замість молитви прокляття шлю —
царям, тиранам та владикам.
Хоча...
(Він усміхнеться гірко.)
що можуть вдіяти самі лише прокляття?
(І знову грізно прокричить.)
Са іра! са іра!
Сковорода,
лівою рукою оббираючи шорсткії з гембля
стружки,
свої тут філософські, вічно здивовані
брови насторожить
і зацікавлено спитає:
— Са іра — тобто: все вперед, влаштується,
на добре пійде,
а звідки ж ти умієш по-французькому?
Біснуватий
В притузі треба знать усячину,
і дороги щоб не питаться.
...Солдат, витягнувши води з криниці,
поставить цебро на цямрину
і, перехиливши його, пити стане.
А вода —
важко розколихана, від неба синя —
вихлюпується з-під рота бісерними нитками,
вихлюпується на пісок...
Біснуватий
(до Сковороди)
Воду філософії розливаєш на пісок сухий,
неплодоносний?
Час би вже знайти й родючий грунт —
ти чуєш?
Солдат
(напившись)
Чуєш?
Ти йдеш — кажи мені,— чи ні?
Біснуватий
(з досадою)
Та йду! лечу!
А все ж... царі...
(До Сковороди.)
Сказать?
Я б перший їх
зарі —
зарі...
Ух! заворушитись народу тільки дайте...
Сковорода,
скупчивши поміж брів своїх якусь нову
глибинну мисль,
свій гембель одкладе
і довго дивиться услід обірваному
Біснуватому,—
іще й рукою так,
немовби ось-ось його завернути хоче...
А той,
віддаляючись,
щоразу обертається назад,
і спотикається, й плюється:
заворушитись
тільки
дайте...
1920, 1940
ЧОРНОВІ
АВТОГРАФИ
ALLEGRO GIOCOSO
Сопілку
<він прикладе до вуст> 1
притулить він до вуст...
і пальці покладе на неї —
і вже над ними пісня ллється,
і голубом душа
(Центральний Державний архів-музей
літератури і мистецтва
Української PCP (далі ЦДАМЛМ), ф. 464, оп. і, JSft 196)
[І. ALLEGRO GIOCOSO]
<Літо> Три місяці пробігло,
мов корабель веселий в морі,—
всіма цвітами процвітапий,
добрим скарбом переповнений.
Три місяці пустинь Китаївська і в пій Сковорода
немов нливли —
поміж садами рожаістими,
серед узлісся < темного > кринишного,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче2.
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь,—
уже Сковорода
1 Тут і далі в ламаних дужках подаються закреслені автором
слова.— Ред.
2 Тут же, на берегах рукопису, дописано:
"три місяці от-от здавалось пристань
і замість неї —
скелі".— Ред.
встає з досвітньої молитви
і в сад іде.
Там птиці ранок опадуть,
клюють-клюють — не доклюються
і солодко співають, сон розказують.
А сонце вже у всі кінці,
мов над главою Моісея,
послало сяючії роги,
і дзвонить, і гуде,
і світлом землю наповняє
щедро, щедротно.
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти і трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає;
О господи, як ти всього мене наповнив
щедро, щедротно!
Пошли ж душі моїй спокій,
1 мир, і злагоду, й любов.
Я більш нічого не бажаю,
0 Всеблаженний!
1 Всеблаженний зразу десь почує,
і Сковороді
такий мир в серце ввійде —
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
<й> метелика й комашку дякує —
за все, за все!
Тим часом дзвін у церковці
< скликає > пустинь на < молитву > обідню
покличе
і <й> <до> <грізного бога> бога грізного устав
ідуть вичитувать ченці похмурі,
один < проти > <по одному > за одним
попід оградою,
мовчки.
І спиниться Сковорода —
не може не спинитись:
він бачить, як вони уже аж перед самим храмом
оглядуються й поміж себе жорстоко осуждають,
що <в> гість отця Іустина
< гість > до храму невхожий.
І гірко стане на душі,
замісць гармонії пійдуть зітхапня,
і тяжкі думи поженуть
у поле, на край світа.
Поле, поле ,
яке воно кругле!
Яке воно просте і довершение —
поле!
За кругом круг тече,
за гору гора забігає,
<0>тут, отут справжній ключ до душі:
познай самого себе.
Колос зігнувся і дивиться в землю —
познай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється —
познай себе самого.
Величні простори, що до Дніпра,
а під лісом отари,
і понад гречкою бриніння бджіл —
усе, все в природі каже:
познай себе самого.
І знову сповнюється миру
душа Сковороди,
і, тиху флейту з-за пояса діставши,
він починає славить світ,
того, що в світ послав його, < Сковороду, >
і познавать себе самого научив.
І тиха флейта, як метелик,
летить до лісу на жита
(ЦДАМЛМ, ф.