Ще більш юрмилося люду коло широких під'їздів кіно і кав'ярень. Тут рух помітно притишувавсь, а розмови вибухали жвавіше, і відразу впадало в око, що всі ці люди зовсім не мали куди поспішати — хіба що якнайбільше почути й побачити за короткий вечір, за ті кілька вільних годин, що лишались їм по робочому дні...
І ще помітив Іван Семенович: всі тут були парами або ж пари шукали. Навіть голосисті зграйки підлітків додержували паристости, серйозно — немов у дорослих гралися — виконуючи і в простоті своїй складний ритуал залицяння, тоді як дорослі навмисно дитинились, непомітно порушуючи від них же запроваджені приписи, щоб хоч так трохи ускладнити ту просту гру, що між ними точилася...
Щодалі все дужче хвилювало Івана Семеновича бажання теж не самому бути, щоб міг і він, як всі инші, прихиляючись, у чиїсь очі дивитись, почувати під рукою чийсь круглий довірливий лікоть... Чому він — саме він — мусить відмовляти собі в тім, що приступне для кожного; чому в нього виходить так складно все те, що в инших елементарно просто?
Та тепер, як усе в його житті спростилося так несподівано, не ускладнятиме він його знову — братиме так, як воно дається; треба жити, а не розводитись про життя... От приємно йому в товаристві Завадської бувати, тягне його до неї — нема чого дибки ставати, собі й иншим голову забивати: а як-то воно, а через що-то воно... Життя само покаже, як і що має бути.
Він прочитав на розі афіші — Завадська того вечора не співала; кликнув візника і поїхав до неї, сподіваючись, що у великім — як звичайно в неї — товаристві зможе він непомітно розвіяти невеселі думки свої. Але в Завадської не було нікого, а сама вона чи нездужала, чи була дуже стривожена чимсь, так здалося принаймні Іванові Семеновичу: говорила уривчасто й мало і весь час курила жовті тоненькі пахітоски, чого звичайно не дозволяла собі.
Після кількох незначних фраз замовкли, нудно стежачи за синіми кільцями диму. Почував Іван Семенович: мусить він щось говорити, але й слова видобути не міг, посміхався тільки недоречно і винувато; так мучительно було це, що невимовно зрадів, коли знову заговорила співачка:
— Давайте поговоримо, товаришу Орловець, щиро... Вмієте ви цього?
— Спробую,— відказав серйозно, не добравши, жартує вона чи ні.
Завадська пройшла по вітальні й. несподівано спинилася перед ним.
— Чого, власне, ходите ви до мене? Думали ви про це? Сам почуваючи, який кумедно-розгублений вигляд
у нього, підвівся й собі Іван Семенович і часто переступав з ноги на ногу, наче пересидів обидві зразу або ж нагрітися хоче; тоді подумав, що це безглуздя — витанцьовувати так перед нею, і розгубився зовсім, випростався весь, звісивши руки, і стояв, мов школяр покараний...
— Чи не здається вам наше знайомство неприродним трохи? — знову заговорила Завадська.— Ви дивіться — у нас навіть путньої розмови не було... Ви зовсім мене не знаєте й, погодьтесь, зовсім не хочете знати. А разом з тим — ми говоримо щиро — вас тягне до мене... Чи не здається вам, що діє тут виключно специфічна чоловіча цікавість до жінки? Що підходите ви до мене... ну як до проститутки, чи що...
— Як? — здивувався Іван Семенович і сів. Вона подивилась на нього зверху, посміхаючись:
— О, я не кажу, що ви свідомо вважаєте мене за таку, але ж несвідомо ви ставитеся до мене, як до такої... Та й не тільки ви, Орловець, всі ви, чоловіки, хоч і які різні, в цьому тепер однакові: всяка жінка для вас — проститутка. Тільки до одних ви підходите просто й грубо, витрачаючи на це мінімум часу і по можливості — мінімум грошей; а до ин-ших — забарніше... Але ж в обох випадках однаково: добившись свого, відходите ви так же легко й спокійно, як і не добившись,— шукати иншої. Молодші з вас називають це гордо "вільним коханням", старші — нишком — "розпустою"; але ж усі вихваляють пристрасть... І не це обурює мене, зрозумійте... А те, що кожен з вас вважає, що вправі він нав'язувати себе жінці! Комусь заманулася жінка, і він, навіть не питаючи, чи хоче вона мати його серед претендентів на її ласки, спішить пристати до гурту! Про неї саму він не хоче говорити з нею самою; він воліє змагатись, коли не торгуватись, за неї з иншими... кавалерами. І коли не щастить в однім місці, він поспішає в инше. їй-богу, инколи здається, що багатьох з вас цікавить не здобуток, а самий процес здобування...
— Ви спрощуєте,— не знаючи, що казатиме далі, почав тихо Іван Семенович і враз пояснив:— Буває й кохання!
— Кохання? — знову спинилась вона перед ним.— А що називаєте ви коханням? Ну!
— Я? — і засміявся з полегкістю: почувся в передпокої дзвінок і за мить — повний жіночий голос.
— Це балерина,— зітхнув він назустріч білявці з лорнеткою, радий, що несподівано так кінчилась розмова.
XV
Ті самі кімнати і в кімнатах все, як раніше, отже, й здається: повернеться незабаром Наталка — в справі якійсь забарилась, а може, до подруги завітала... Працюючи вечорами, прислухався инколи Іван Семенович, чи не дзвонить, хоч і знав, що даремно,— не з таких...
Як відходила, сказала спокійно:
— От ми й розлучаємося, Іване...
Чекав цього, знав, що буде, а все ж вразився — так несподівано. Думав, ще довго й багато говоритимуть, обміркують докладно все, розважать, а вона просто як — зібрала клуночок невеличкий, та й край!
Подивився на неї розгублено, не розуміючи мов.
— Уходжу я,— пояснила,— зовсім.
— Уже? — підвівся з-за столу Іван Семенович; кінчав обідати сам, забарився в Управі трохи.
— Чого ж чекати? — немов посміхнулася жінка.— Для чого?
— Да, звичайно,— мляво погодився він, сам дивуючись, що не жаль, а дивна байдужість гнітить його. Відклавши серветку, сів знову, спершись долонями на коліна, і мовчки дивився, немов уперше побачив яка або ж назавжди надивитись хотів на неї. Перекладаючи клуночок з руки в руку, стояла вона перед ним так само мовчки, потім сіла, а клуночок коло ніг поклала.
— Оце й усе? — показав на нього очима Іван Семенович.
— Решту пізніше візьму. Спіху не маю.
— Звичайно.
Ще посиділи мовчки, мов малознайомі, кому говорити нема про що.
— А-тпрусь! — раптом гукнула вона на кішку, що підкрадалася на столі до січеників, і підвелась.
— Ну, я піду, Іване...
Він і собі підвівся й пішов за нею. В передпокої подав їй пальто. "Чи не вперше?" — подумавши.
Вона посміхнулась:
— Я не хочу, щоб ти думав про мене зле... Чуєш, Іване?
— Чую.
— Ти зрозумій: не ревнощі в мене і не гордощі.
— Розумію.
— Я знаю, не кохаєш її... Але ж і мене не кохаєш, певне... Тягне тебе до инших — шукай, доки заспокоїшся. Я теж серед инших стоятиму; почуєш, що тільки мене з усіх хочеш — приходь. А бути для хатнього вжитку я не можу. Тільки я. Зрозумів?
Він хитнув головою.
— Може, переміг би себе, якби лишилась з тобою... Але нащо я силуватиму тебе? Чесний і вільний вибір я визнаю, а не примус чи звичку...
— Ну, прощай,— простягла вона руку і, вже з-за дверей, гукнула:— Адресу я на комоді лишила!
Іван Семенович замкнув двері і довго потім ходив по кімнатах, думаючи про те, яке, в простоті своїй, надзвичайно складне життя.
Другого дня, зустрівши на заводськім дворі Куницю, сказав йому:
— А Наталка пішла...
— Куди? — неуважно спитав Куниця.
— Не знаю... Зовсім пішла... Розійшлися.
— Йо? — підсвиснув Куниця і, не знать нащо, розстіб-нув свою шкуротянку. Потім, пошукавши невідомо що по всіх бокових кишенях, знову старанно застібнувся і згорнув руки.
— Н-да...— подивився він вгору, на високу антену над управським будинком.— Діла... А все ти, Ваніку, все ти... Психологія! Філософія! Накрутив ^— от тепер і розкручуй... Да...
І, ніби виправдуючись, а Івана Семеновича обвинувачуючи:
— Я ж казав: "А може, не треба?" Баба, вона, Ваніку, баба й є... У неї, братіку, своя мірка. Вона знає: чорне — чорне, біле — біле... А ти з експериментами всякими... От і вийшло... А головне, зрозуміти не можу: ще й не грішив, а вже каятися почав...
— Не каятися,— скривився Іван Семенович і почав довго й докладно пояснювати Куниці, як за його планом мало все це кінчитись та як воно справді через Наталку скінчилося; потім — не так товаришеві, як собі — повторював все, що вона казала.
— Здорової — покрутив головою Куниця.— Так здорово, що аж надто... А може, й правда її? Перевір себе, Ваніку? — подивився він несміливо на Івана Семеновича і враз заспішив:— А втім, не раджу нічого, не можу радити... Твоя справа, Ваніку, сам міркуй...
Але ж про що мав міркувати тепер Іван Семенович? Хіба не вирішено все за нього; хіба всі вони, навіть Наталка, не штовхать його на те, супроти чого він ошшався? Хіба не Наталка поставила його перед необхідністю шукати иншу? ВонаІ Тільки що значить шукати для нього, Івана Семеновича? Адже з усіх знає він лише двох; Наталка сама відходить; значить, Завадська?
Що більше самотніми вечорами думав про все це Іван Семенович, то все більше лютився проти співачки. Це все через неї пішло; коли б не вона, точилось би все по-старому, тихо й затишно... Проте що може він закинути їй? Хіба спокушала вона його? Заманювала? Вмовляла? Навпаки, вона й пальцем не кивнула до нього. Він нецікавий їй, непотрібний, байдужий! Взагалі, він не існує для неї! Більше — ніхто не існує для неї, тільки Сквирський! І коли б не цей довгоногий п'яниця, може, й вона була б не така; у всякому разі, не говорила б з Іваном Семеновичем так, як востаннє... Бо й не думала б так, бо й ставилась би до Івана Семеновича инакше.
Раз зародившись, думки про це не кидали Івана Семеновича, аж доки схвилювали одного вечора: чом би й не спробувати йому самому змінити всю ситуацію, чому не спробувати йому усунути інженера Сквирського? Даремно він гнав їх, вони обсідали його все дужче. Починаючись про щось инше, вони непомітно переходили на те саме, запу-тані й невиразні, короткі й яскраві... Без Сквирського він зміг би, певне, взяти від неї те, що можна взяти від всякої жінки, адже більше йому й не треба від неї. А раз так, це повернуло б йому втрачені спокій і рівновагу; у всякому разі, упевнило б, що Завадська, як Завадська, потрібна йому в житті якнайменше, тобто не більше, як всяка инша випадкова жінка. Відкинувши ж її, він, звичайно, повернеться до Наталки...
Щодо інженера Сквирського, то усунути його дуже легко: Іван Семенович міг би відрядити його кудись, коли треба, навіть на довший час...