Вчувалося, що пан зондерфюрер, чекаючи Майєра, встиг дещо продумати.
Він позирнув на Майєра тьмяними очима і запитав:
— Чому вирішили поділитися своїми… гм… новинами зі мною, а не доповідати безпосередньо по службі?
— Вважаю зайвий розголос непотрібним.
— Що ж, думка розумна. То що маєте доповісти?
— Слідчий нашої групи ганебно відзивається про діяльність вашої зондеркоманди, а ще й про вищий склад німецького командування.
— Прізвище?
— Кеслер!
— Чудово! — хитнув головою Краллерт, хоч це твердження ніяк не в’язалося ні з виразом його обличчя та із змістом розмови. — Сідайте, пане…
Він затнувся, пригадуючи прізвище відвідувача.
— Майєр! — похапливо підказав Віллі.
— Так, пане Майєр! Прошу вас, сідайте. — Він перший пішов до столу, біля якого стояло два великих шкіряних крісла. — Про що ж цей… як його?
— Слідчий Кеслер!
— Про що ж слідчий Кеслер патякав конкретно?
— Я не насмілююсь повторювати дослівно, пане зондерфюрер.
Краллерт з поблажливою бундючністю заохотив його:
— Офіцерові, який дбає про інтереси рейху, нема чого соромитись. Прошу бути відвертим.
Майєр озвався квапливою скоромовкою, ніби слова пекли його:
— Він звинувачує вищі чини у привласненні скарбів, що належать рейхові. А вас, пане Краллерт, він називає прямо — хабарником, який, використовуючи своє службове становище, сприяє у злочинах генералів-грабіжників.
— Чудово! — прогарчав Краллерт, але вже не здивував цим Майєра. — Конкретні вирази пам’ятаєте?
— Барона фон Макензена він дослівно обізвав "фон Злодій".
— Крім вас, хтось чув?
— Так точно!
— Чудово! Хто?
— Перекладач з групи Хейніша шарфюрер Бергер.
— Надійний чоловік?
— Це жінка. Правдива.
— Чудово, чудово, — промимрив у задумі.— Сподіваюся, ви так само чесно, з високим почуттям патріотичного обов’язку засвідчите свої показання в присутності представників політичної поліції.
Майєр розумів, що до цього справа ні в якому разі не дійде: надто хитка й небезпечна вона була для самого Краллерта, щоб про службові зловживання і безпардонні крадіжки говорити прилюдно. Проте відповів твердо:
— Так точно!
— А ця жінка… як її?
— Фрейлейн Бергер.
— Як у неї… з почуттям офіцерської честі та патріотичного обов’язку?
— На вищому рівні,— переконано запевнив Віллі.— її відданість фюрерові і месіанству нордичної раси безмежна.
— Чудово, — промимрив Краллерт, але в цьому його улюбленому слівці зараз вчувалася нерішучість.
Так воно й було. Прибулий рудий здоровань з прямим, відвертим поглядом ("З такими очима не брешуть!" — ще помислив зондерфюрер) поставив його перед необхідністю розв’язати слизькувате завдання, штовхнув у трясовиння, де не знаєш, на яку купину ступити. А розв’язати цей вузлик вкрай необхідно, і то — терміново. У цьому найпідлішому із світів усяке трапляється: можливо, ось зараз, цієї миті, Кеслер вже мережить готичними літерами свій огидний донос на ім’я вищих берлінських чинів СС. Дитині ясно, що це таке. Це крах кар’єри! Катастрофічне падіння з висот посади. Якщо почнуть перетрясати крізь дрібне ситечко його діяння, справи обернуться кепсько. Не порятує ніякий фон Макензен. Ще й продасть, штовхне в прірву… Фу, страшно подумати.
— Яке звання у Кеслера? — нараз запитав він.
— Молодший урядовий радник, — відкарбував Майєр.
— Чудово! — звично процідив Краллерт з кислим виразом.
"Що робити, що ж вдіяти? — думав він. — Але — спокій! Будемо мислити логічно. У яких випадках пишуть доноси? Фанатики — з дурного, прямолінійного розуму. А ще — аби звалити суперника, який заступає шлях до кар’єри. Або прибрати надто спритного конкурента — це у ділків… Усе відпадає… Адже наші дороги не перетинаються… Заздрість? Вульгарна заздрість до більш… гм… розумних людей. Не інакше! Певне, тут пожадливий потяг до легкої наживи, а можливостей для цього — катма… А коли це справді так, то порозумітися з Кеслером неважко. Хіба паплюжить хабарник того, хто йому дає? У таких випадках ремствує тільки викінчений ідіот… Що ж! Мовчання Кеслера доведеться купувати. Такий світ, в якому все продається і купується, — гонор, шляхетність, посади, саме життя… До речі, у тямущих людей хабар називається подарунком… Що ж коштуватиме мовчання? А втім, це з’ясується скоро…"
Глипнувши на Майєра, Краллерт подумав: "І цього теж доведеться приборкати… гм… дарунком, аби не подався зі своїм викривальним патяканням ще кудись…"
— Як ви гадаєте, — запитав він, — приїде Кеслер, якщо я запрошу його до штабу нашої зондеркоманди?
Майєр навіть полегшено зітхнув: він майже досяг того, за чим їхав. Останнє зусилля…
— Якщо у нагальній службовій справі, мусить, — чітко відповів Майєр.
— Позавчора у нас вбито офіцера табірної охорони. Така причина для запросин СД достатня?
— Безумовно!
— Але чи приїде сам Кеслер?
— Неодмінно. Інакше…
— Що — інакше?
— Річ у тім, що завтра повертається з Берліна оберштурмбанфюрер Хейніш…
— Зрозуміло! Кеслер не може зволікати. І, мабуть, не ризикуватиме, перекладаючи справу на менш досвідченого слідчого. Ви згодні зі мною?
— Повністю.
— Що ж, зателефонуємо панові молодшому урядовому раднику.
Краллерт підняв телефонну трубку і наказав:
— З’єднайте мене із слідчим Кеслером, група оберштурмбанфюрера Хейніша.
Раптом голос його змінився, зробився сторожким і вкрадливим:
— Пане урядовий радник Кеслер? Добрий день! Вас турбує зондерфюрер Краллерт… Так, про мене багато хто чув… Я до вас не з цього приводу… Позавчора у нас вбито офіцера табірної охорони… Ну, що ви, пане Кеслер! Одразу повідомили! Розплутати цю справу взялася польова жандармерія, але тупцює на місці… Приймаю усі ваші докори, пане радник! Маєте рацію: слід було б повідомити вам про надзвичайну подію негайно. Але стільки справ — готуємо ешелон до відправки… Так, до рейху! По програмі "Кюнсберг". Є напрочуд рідкісні експонати… Якщо вам цікаво, то про що мова? Вважатиму за честь бути вашим особистим гідом… Але я не можу припинити пакування — порядок є порядок… Що? Коли? Домовились — за півгодини я вас чекатиму. До зустрічі!
Він кинув трубку і витріщив очі на Майєра:
— Цей Кеслер — викінчена свиня! Прочитав мені цілу нотацію… Але приїде! Побалакаємо… Ви, пане Майєр, поки що вільні. Врахуйте: я буваю дуже вдячним. Не лише на словах… Де вас розшукувати на випадок потреби?
— У групі Хейніша.
— Чи нема у вас на сьогодні якихось інших справ?
— Жодних.
— Маю надію, наша розмова до слушного часу залишиться між нами?
— Будьте певні!
— Можливо, я вам ще зателефоную.
— Чекатиму у себе невідлучно.
— До зустрічі.
Тепер кожна хвилина була на рахунку. Майєр збіг на перший поверх і звернувся до чергового:
— За дорученням пана зондерфюрера! Звідки я можу зателефонувати без перешкод? Терміново.
— Прошу до цієї кімнати, — негайно вирішив черговий. — Там ніхто не заважатиме.
За кілька секунд Віллі уже розмовляв:
— Кеслере? Це Майєр! Я дзвоню із штабу "Кюнсберг".
— Що ви там робите, Віллі?
— Це не суттєво! Я дзвоню вам, бо випадково дізнався про деякі неприємні новини. Вони стосуються вас.
— А що скоїлося? — У голосі Кеслера виразно вчувалося занепокоєння.
— Можу повідомити лише особисто.
— Це так серйозно, Віллі?
— Надзвичайно!
— Як же нам зустрітися? Ага! Усе добре: мене запрошує до себе пан Краллерт.
— Я це знаю! Тому й телефоную.
— Он воно що… Зачекайте мене у штабі.
— Не зможу.
— Чому?
— Я не хочу, щоб нас бачили удвох. Справа стосується виключно вас. Вам готують несподіванку. І якщо ви знатимете про неї наперед, неважко буде догадатись, хто вас попередив. А тоді наслідки можуть бути кепські і для мене.
— Що ви пропонуєте?
— Зустрітися на шляху. Без свідків.
— Згода! Ось тільки дочекаюся свого водія, він на кілька хвилин вийшов…
— Ніякого водія! — застеріг Майєр. — Ще раз підкреслюю: зустріч без свідків!
— Ви мене лякаєте, Віллі,— завагався Кеслер, що уникав будь-яких мандрів наодинці.— Не знаю, на що й наважитись… Невже це справді…
Але Майєр знав, як переконати недовірливого і обережного слідчого.
— Йдеться про вашу кар’єру, Кеслере! — притишив він голос.
— Та що, зрештою, сталося? — захвилювався Кеслер.
— Це не телефонна розмова!
— Добре! Іду.
— Ще раз попереджаю: без водія. Інакше я не гарантую…
— Гаразд… Сідаю за кермо сам!
— Я вас чекатиму на шляху. Пильнуйте! Він поклав трубку і вийшов з кімнати.
— Поговорили? — запитав черговий.
— Так, — відповів Майєр. — Усе гаразд! Дякую за послугу.
— Ет, дрібниці…
Майєр гнав мотоцикл на повну швидкість. Ще їдучи до штабу "Кюнсберг", він обрав зручне місце для цієї зустрічі — той шмат шляху, що губився у невеличкому, але досить густому гайку. Місце було зручне ще й тим, що там від шосе звертала грунтова дорога в напрямку залізничної колії, вздовж якої теж було прокладено автомобільний шлях до Ставрополя. Необхідно забезпечити алібі…
Прибув на місце вчасно. Вийняв з-під сидіння протитанкову гранату і толові патрони. Зв’язав їх мотузкою і приєднав до запалу бікфордів шнур. Поклав на сидіння і прикрив кашкетом. Вийняв з кобури пістолет і переклав до кишені шинелі. Став край шляху, чекаючи на машину Кеслера.
Невдовзі вона з’явилася. Кеслер побачив Майєра і загальмував. Відчинив дверцята і стурбовано запитав:
— То що трапилось?
Це були його останні слова.
Хрупнула скроня від удару рукояті пістолета. Тіло Кеслера важко завалилося. Майєр миттю витяг з кишені його шкіряного плаща невеличку в’язанку ключів. Один був масивний, з хитромудрими зубцями. Від сейфа!
Підняв капот машини, поклав вибухівку під бачок з пальним і запалив бікфордів шнур. Злетів на мотоцикл і дав повний газ, звертаючи на путівець, що вів до залізниці. Крізь дерева ще встиг побачити, як потужний вибух розметав машину слідчого.
На контрольно-пропускному пункті польової жандармерії, що був при в’їзді до Ставрополя, його зупинили, перевірили документи. Жандарм акуратно зробив відповідний запис до журналу чергувань. Маршрут, яким він повертався від Краллерта, був зафіксований документально. Отже, їдучи до Ставрополя вздовж залізничної колії, він ніяк не міг зустрітися з уже покійним Кеслером… Що йому й було потрібно.
Вилучення з сейфа небезпечної для фрейлейн Бергер папки вже не становило труднощів. Спалив її у грубці без зайвих роздумів.
Діло зроблено: нема ні Кеслера, ані паперів! Ось тільки ключі… Викинути? Але їх шукатимуть.