Вона раз у раз стріпувала волоссям, розкидаючи по воді бризки. Але дивно, що по її обличчю вода не текла. Леля дивилася на цю надзвичайно вродливу жінку й не могла зрозуміти, як могло таке статися, що русалки — тільки жінки, й тільки вродливі, і чому вони живуть у воді. І як вони живуть? У неї було так багато запитань, що вона аж збентежилася, не знала, з чого розпочати. Поки вона думала, русалка спитала її перша:
— Як твій собака? Ти його вже з’їла?
Леля отетеріла.
— Хто ж їсть собак!
— Як хто? — здивувалася русалка. — Всі їдять. Ми, наприклад.
— Ви їсте собак?
— Ну… — Русалка, схоже, розгубилася. — Рідко, звичайно. Їх не так часто побачиш. Минулого літа один хлопець кинув у воду палицю — там, далеченько звідси, вище по ріці… Ну, то що ж… Не могли ж ми залишити стільки м’яса. Та й не гукали ми того пса. Він сам за палицею кинувся в річку… А яка різниця — риба чи собака?
Останнє запитання знову збило Лелю з пантелику. Поки русалка говорила, дівчинка відчувала, як у ній наростає відраза до цієї зеленокосої жаби, а тут вона замислилася й мимоволі втратила гидливість. Леля спустилася з поваленої сосни на пісок — на те саме місце, де сиділа минулого разу. Вона не знала, що відповісти, а русалка вела далі:
— Тобто ти хочеш сказати, що ви не їсте собак?
— Ні, не їмо, — відповіла Леля. — Собака — це друг.
Русалка розреготалася, відкинувшись усім тілом назад, і зникла під водою. За мить вона випірнула зовсім близько, й обличчя її було серйозне.
— Чого ж ти тоді минулого разу так ризикувала? Могла ж просто залишити його.
Леля уявила собі, що б тоді чекало на Глину, й здригнулась.
— Я вже сказала, що він — друг, — неприязно повторила вона.
— А що таке друг? — не зрозуміла русалка.
Дівчинка не знала, як їй це пояснити. І чи варто пояснювати?
— Ти пам’ятаєш, як він кинувся мені на допомогу? — нарешті спитала вона.
— Звичайно, — серйозно відповіла русалка. — Але ж однаково не міг допомогти. А чого ти чекала від пса? Ти б іще від риби розуму сподівалася.
— Я про риб нічого не знаю, — твердо мовила Леля, — але він тоді повівся як друг. І, до речі, врятував мене від вас.
Русалка знову розсміялася.
— Дурненька! Ти просто не знаєш, що втратила. Ти стала б однією із нас, якби не це волохате опудало.
Тепер уже розсміялася Леля.
— А ти вважаєш, це саме те, про що я все життя мріяла?
— Як же можна мріяти про те, чого не знаєш? От скажи, ти раніше мріяла познайомитися зі своїм Лисим? Не мріяла, бо не знала його. А тепер шкодуєш?
— Я… Яким Лисим? — Від такого повороту розмови у Лелі всередині все похололо. — Звідки ти знаєш?
— Яким Лисим? — захихотіла русалка. — Тим, що на дереві сидить.
Леля ладна була крізь землю провалитися. Такого сорому вона ще ніколи в житті не відчувала. Здавалося, ну що тут такого? Ну, не могла ж вона чужим розповідати всю правду! Розкривати всі свої таємниці! Не могла і не мала права. Тоді чому ж так гидко?
Дівчинка мовчки підвелась і рушила до стовбура сосни. Ступивши на дерево, вона озирнулася й кинула через плече:
— Вибач.
Нічий паркан
На плечі Йвася лягли всі клопоти. Він відчув, що значить бути старшим. Узагалі вчора ввечері Лисий розповів усе, що треба зробити, всім роздав доручення, крім Івася. Йому сказав лише:
— Івасю, ти всіма керуєш і за все відповідаєш.
Краще б він доручив на дереві сидіти. Або яму копати (безглуздішої роботи, ніж копання ями, Івась не знав). Ще як тільки прийшли з Лисим до цього села й Лисий із Бородою, Петрусем та Вуханем заходилися копати криницю, Івась це відчув. Звісно, вони всі допомагали — й малі, й дорослі. Івась був тоді на допоміжних роботах — рубав дерева для зрубу. І був за те дуже вдячний: хай йому грець лізти до ями!
Одразу ж згадалося, який жах пережив він у підземеллі в Орлиному лісі. Коли ще ніхто з дітей не знав, що вони під землею, Івась не міг зрозуміти, що з ним діється, — голову йому безперервно стискав невимовний жах. Навіть коли їх, оточивши, гнали на південь вовкулаки, було не так страшно. А в підземників хотілося кричати й бігти світ за очі. Як він тоді стримався, й досі невідомо. Коли ж з’ясували, що це не велика хата, а підземні коридори, йому стало ще гірше. Але тоді вже він знав, із чим боротися, тож опанував себе.
Івась розумів, що інші діти ставляться до землі інакше. Коли він був іще зовсім малий, у селі лежала велика купа піску — дорослі щось копали, а пісок віддали дітям. Ох, що там діялось! І високі піщані хати будували, і борюкалися, й кидалися жменями піску, а потім стали рити печери. І тут Івась пішов від решти дітей, бо навіть руку по лікоть засунути в пісок він не міг. Просто не міг. Така вже вдача.
Тож про копання ями хлопчик подумав не випадково. Гіршої роботи він не знав. Але й вона, схоже, не йшла ні в яке порівняння з тим, що випало на його долю сьогодні, коли в селі лишилися самі діти, молодші за нього. Хоча спочатку ніщо не віщувало ускладнень. Усе йшло нормально й налагоджено. Принаймні так здавалося.
Про те, що Леля, Василько і Лесик знову пішли до річки, цього разу ніхто, крім дітей, не знав. Лесик підозрював, що всі ці вовки-ведмеді були просто нацьковані. Бо, по-перше, ніяких ведмедів поблизу ніколи не водилося. По-друге, вовки влітку й так мають що їсти і людей обходять десятою дорогою. Всіх — особливо Марічку — було суворо попереджено, щоб про це нікому ні слова. І взагалі:
— Якщо виконати все, про що домовилися, то можна за цілий день нікому з односельців і на очі не потрапити, — закінчив Лесик свої напучування.
Про "домовилися" це він сказав, мабуть, просто так. Бо ніхто ні про що не домовлявся. Він сам усіх зібрав, став перед ними і, дивлячись по черзі на кожного, розповів, кому що робити. Не всі навіть зрозуміли, навіщо все це робити, — навіть Леля, здавалося, була спантеличена. Але змовчала.
Коли вони виходили з села, проводжав їх тільки Івась — решта дітей спали. Навіть Марічка, яка жила з ними — Лелею, Івасем і Лесиком, — не прокинулася, так тихо вони зібрались.
Івась пішов вулицею перший: як хтось побачить, то побачить тільки його, а він був єдиний, хто протягом дня міг потрапити односельцям на очі. Тож навряд щоб його запідозрили, ніби він пішов до річки чи ще кудись. За ним на відстані тихенько й обережно йшли Лесик, Василько та Леля, яка міцно тримала Глину за нашийник.
Провівши їх майже до зрізаного дуба, хлопець повернувся до села іншою дорогою, але знову нікого не зустрів. Що ж, може, й пощастило вирядити непоміченими.
Удома він розбудив Марічку, яка дуже засмутилася, довідавшись, що з нею не попрощалися. Поки вона снідала, Івась сходив до Вуханя й розбудив Петруся, потім — колом по селу — до тих хат, в яких жила решта дітей. У цих родинах уже звикли не розпитувати, де діти й що вони цілий день робитимуть. Та й ніколи придбаним батькам так уже опікувати малих знайд. Тим більше зараз, коли так багато роботи на городах.
Поснідавши й витримавши кілька десятків Маріччиних запитань, Івась знову вирушив селом, тепер у зворотному напрямку. І біля Лисої криниці нікого не побачив. А Наталочка, за його підрахунками, мала вже прийти — і то давно.
Івась роззирнувся на вулиці, що сходилися сюди, потім наблизився до верби й подивився знизу. Нікого. Він вирішив дочекатися дівчинку, а тоді вже йти далі. Хлопчик підійшов до криниці, зазирнув углиб. За кілька кроків од неї сів на пісок і почав щось малювати — нічого певного, так, узагалі. Минуло кілька хвилин, а потім до нього долинув ледь чутний єхидний сміх.
Івась подивився навколо й зрозумів, де сміялися. Власне, він зрозумів тільки тому, що іншого місця просто не існувало. Це були негусті смородинові кущі — такі низенькі, що навіть сидячи за ними навпочіпки, Івась не зміг би сховатися. Він підвівся й подався до кущів. Тільки коли залишалось якихось три кроки, помітив Наталочку.
Виявилося, вона викопала неглибоку ямку в землі за кущами, постелила на край ряднину й сіла на неї, поставивши ноги в ямку.
— Ти чого тут? — Івась вирішив бути суворим, однак коли намагаєшся говорити ледь чутно, вдавати суворість дуже важко.
Наталка знову захихотіла.
— А тут краще. Там так незручно — на дереві.
Івась рушив далі, ще раз пройшов шлях до дивовижного місця, з якого зникав Пластун. Там усе було так само. Івась пройшов до заростів аж у кінці вулиці, зірвав із тильного (протилежного від села) боку сосни невеличку гілку й заходився розгладжувати землю там, де стрибав Пластун. Нічого доброго з того не вийшло. Голки подряпали суху землю, місце виявилося не розрівняне, а роздряпане. Івась відступив кілька кроків і подивився звідти. Ще гірше, ніж він собі уявляв. І за п’ять кроків впадало в око, що тут хтось був і щось малював на дорозі.
Хлопчик повернувся й ретельно затоптав помальоване. Так було краще, хоч і не набагато. Якщо придивитись, то можна помітити, що хтось добряче потанцював на цьому місці.
"Ех, мітлу б сюди!" — подумав Івась. Але він розумів, що використовувати безслідну мітлу в селі не можна. Вони ще до повернення суворо домовилися, що жодну річ баби Яги не слід застосовувати в селі. Хіба що вночі прийти й позамітати. Ну, побачимо. До вечора повернуться Леля з хлопцями, тоді й поговоримо.
Івась розмахнувся й кинув соснову гілку в напрямку паркана. Вона пролетіла наскрізь і зникла з очей. Хлопець остовпів. Так он воно що! Он куди щоразу дівався Пластун! Паркан був такий самий твердий, як і земля під рогом їхньої хати. Що ж, подивимося!
Івась перейшов на інший бік вулиці, розігнався і… ледве встиг зупинитися. По-перше, він іще недостатньо знайомий із селом і не знає, чиє там за парканом обійстя. По-друге, хоч би чиє воно було, а Івась не має уявлення про те, що там безпосередньо за парканом. Він ніколи не бачив, на яку довжину стрибав Пластун. Чи немає там чогось на зразок несподіванки, яку вони приготували незваним гостям під своєю хатою?
Тож спершу Івась вирішив обійти хати іншою вулицею і спробувати звідти роздивитися, що там за парканом. А тоді вже приймати якісь рішення.
Він подолав піввідстані до Лисої криниці й завернув ліворуч. Досить довго йшов вулицею, а ще одного лівого повороту так і не було. Двори з лівого боку були обнесені не парканами, а невисокими тинами, однак усе одно роздивитися, що там далі, за хатами, не вдавалося — хати і все навколо них потопало в рясних садках.