Лісове Озеро

Ко­мунари — роздумували? Ото ж то й воно!

Пізно увечері, тяжко стомлена, але просвітліла душею, Варя, помившись, застелила стіл чистою скатертиною — старою, ще тою, що дівчиною сама вишивала... — зняла з по­лиці три заповітні томики і довго сиділа, читала, згадувала і думала, думала...

В кінці третього тому знайшла список делегатів з ухваль­ним голосом — великий, майже на двісті сторінок. Відомі, уславлені на весь світ імена — полководці, державні діячі, митці, вчені... На одній із сторінок прочитала: "ГАГАРІН Юрій Олексійович. Парторганізація — Московська, міська. Посада, професія — льотчик-космонавт".

А далі, в тому ж списку:

"САВЕЛЬЄВА Варвара Федорівна. Парторганізація — Харківська. Професія — доярка колгоспу "Перемога" Хар­ківського району..."

Доярка і космонавт...

Комуністи...

ПІСНЯ ДЕВ'ЯТА

1

Минуло три роки. Багато подій відбулося за цей час. Колгосп їхній став радгоспом. Микола Данилович уже не го­лова, а директор. Запроваджено і зовсім нові, досі ще не знані посади.

Свіжого листопадового ранку ввічлива молода жінка за­вітала на Варину ферму. Відрекомендувалася:

— Інженер по труду й зарплаті. Маю завдання провести хронометраж.

— Для чого?

— Досвід передовиків треба вивчати і пропагувати. Попросила маленький стільчик, вмостила його просто на бетонованій сходинці. "Тут,— каже,— зручніше: і корів, і траншею видно" — присіла, розгорнула блокнота.

Варя спершу з цікавістю поглядала на гостю, та потім захопилася роботою й забула про неї, а тій цього й треба: кожен крок доярки, кожен її рух — все це тепер немов на екрані...

Гостя дивиться, а про блокнот і забула. Рухи доярчиних рук просто-таки вражають граничною точністю, швидкістю, особливою граціозністю, справжнім артистизмом. Інженерша зітхає та усміхається.

Усміхається і одразу ж смутніє. Саме в цю мить Варя і поглянула на неї:

— Щось наче ви засумували?

— Та от... Не виконую своє завдання, нічого не запи­сую...

— А чого ж це ви?

— Та... — і знову засміялася. — Хіба встигнеш за вами! Тепер уже засміялася й Варя.

— Оце лихо! Доведеться мені для вас працювати повіль­ніше!

Розговорилися. Варя розповідала про роботу, а руки її ні на мить не спинялися — все чаклували, продовжували жити у тому ж нестримному і чіткому, у тому ж дивному, просто-таки музичному ритмі...

Інженерша давно вже поклала блокнота й олівця і за­хопленими, зачудованими очима дивилася, дивилася... "Швид­кі і невтомні... Вродливі і вишукані..." — так, здається, писа­ли в газеті про руки цієї людини?

— Варваро Федорівно... — і знітилася, замовкла.

— Ви щось хочете запитати?

— Та ні... Я просто сказати хочу... Коли б це залежало від мене, то я б вам... Я б вам дала зірку — зірку Героя...

— За що?!

— Ну... — аж зітхнула. — Невже ви самі не розумієте!.. Зірка...

Давно вже пішла та інженерша, так майже нічого й не записавши, давно вже Варя і здоїла, і молоко злила у бідо­ни, і оце вже миє свій тандем, а розмова ота не виходить і не виходить із голови.

Про зірку Героя Варя уже не вперше чує. З місяць тому викликали до райкому партії, попросили автобіографію, сфотографуватися і все це одвезти до облвиконкому. Не втрималася й запитала:

— Для чого це?

— Потім скажемо...

І всміхаються. Запитала у себе в партбюро — і там нічо­го не пояснили. А в облвиконкомі сказали:

— Висуваємо вас... Готуйтеся... Готуйте місце для Золо­тої Зірки...

"Готуйтеся..."

Слова про можливу нагороду, звичайно ж, бентежили не на жарт. Весь той день ходила, як у сні. Та все ж таки навіть у ті хвилини ясно усвідомлювала: не за нагороди працює. Коли б склалося так, що не то що нагороди, але й просто, коли б за усе життя ніхто навіть і не похвалив ні разу, все одно б трудилася точнісінько так, як зараз.

2

— Савельєва Варвара Федорівна!

— Я...

Іде до стола президії, зал затихає, ані шереху. Ось уже, ось уже він, стіл під червоним сукном.

Серце — от-от вискочить... Здалеку звідкись — голос... Аж озирнулася. Де там, ось він, поруч, голова облвиконкому — не здалеку, зблизька звучать, наростають, у серці відлуню­ють слова:

— Оператор машинного доїння радгоспу "Безлюдівський" Савельєва Варвара Федорівна...

Варя слухає, слухає, а серце — серце наче аж бринить у грудях. Голова облвиконкому довго говорить про її досяг­нення, а потім нахиляється, прикріплює до Вариної кофтини орден Леніна і медаль Золотої Зірки, подає диплом, по­свідчення і золоту медаль ВДНГ.

Рукостискання, цілунки, привітання...

Крім неї, ще кілька чоловік отримали високі нагороди. Потім усі гуртом святкували...

А день був — дзвеніло усе на вулиці: і струмки після щедрої квітневої зливи, і п'яні од сонця горобці, і небо — вимите, сліпучо-блакитне, і трамваї — теж вимиті, аж сяючі, голубі та оранжеві, і голоси дітлахів на алеях Шевчен­ківського саду, куди Варя разом з усіма зайшла...

День квітневий — як рік. Повернулася до Безлюдівки, за годинником уже й вечір, а сонечко не сідає.

Вийшла з машини, попрощалася, уже й шум мотора за­тих за рогом. Куди піти? Додому? Там її уже давно ждуть не діждуться. Мама ще звечора чаклувала над діжею, цілу ніч з кухні запоморочливо-прекрасно пахло дитинством...

Ні, додому ще встигне. Зараз вона піде уклонитись най­ріднішому, найзаповітнішому. Піде — на звіт.

Рідні Зміївська, Квашівка... Кожен закапелок, кожне де­рево з дитинства знані. А отут, біля оцього подвір'я, зби­ралася їхня "вулиця"...

Колодязі... Осокори...

А ось їхнє Безлюдівське кладовище.

Ось вона — могила татка.

Прибрано, пісочком посипано, квіти прополені, земля між ними підпушена.

— От я і прийшла, татку. Я все робила, як ти казав. І жила, і працювала по-твоєму, по-робітничому.

3

Сніги, сніги...

Весь учорашній день, усю ніч кушпелило, і зараз, перед світанком, не улягається. Дорогу на ферму зовсім замело. Бреде Варя, бреде, тоне в снігу, де по коліна, а де й по пояс...

Насилу пробилася.

Подоїла, вийшла на подвір'я — ну куди його йти... Ні, хай уже якось тут перебуде до обіднього доїння, а там, мо­же, бульдозер пришлють, прогребе дорогу. Скільки живе — не бачила ще таких снігів.

Бульдозера не прислали, прийшов директор з якимось незнайомим хлопчиною. Директор тепер новий — Микола Васильович Демидов, Юшкова обрали головою селищної Ради.

Микола Васильович витер із чола хусточкою піт, приві­тався. Привітався і гість, він виявився кореспондентом ком­сомольської газети.

Пройшли по фермі, Варя, на прохання кореспондента, усе показала і розказала. Зайшли до червоного куточка. По­ки директор розповідав усякі відомчі новини — вчора він був у тресті — кореспондент пішов ще раз подивитися ферму.

Попрощалася з Миколою Васильовичем, до другого до­їння ще часу і часу. Хотіла відпочити, та тут знову зайшов кореспондент.

— Варваро Федорівно, а ми з вами так і не поговорили... Пробачте, я стільки ще хотів би у вас розпитати...

— Будь ласка, розпитуйте.

Сіли на лаві. Кореспондент попросив дозволу запалити. Поки діставав сигарети, прикурював, розкладав папери, Варя дивилася у вікно. І раптом, ніби продовжуючи давно вже почату розмову, хвилюючись, затинаючись, він заговорив:

— Ви... Ви ж знаєте... Не можете не знати: в кожної людини раз, тільки раз у житті настає головна її, вирішаль­на, зоряна година, та година, під час якої чоловік або злітає, стає героєм, або, навпаки, якщо не стане сили на злет, починає гаснути, втрачати себе... От ви... Ви вгадали свою годину... Розкажіть мені про неї, про оцю вашу годи­ну... годину вашого подвигу...

— А чому, власне, годину? — Варя уже не всміхалася. Хлопець їй усе більше й більше подобався: ну точно як її синок — і щирий такий же, і чистий, і наївний...

— Ну, може, не годину, може, кілька годин, може, день, але ви розкажіть саме про той день, коли ви стали героєм... Героєм Соціалістичної Праці...

День, година...

Варя зітхнула, замислилася. І буває ж таке... Колись же і вона, Варя, точнісінько як оцей хлопчина, твердо вірила, що вона настане і для неї — година подвигу. Її година. Як вона чекала оту зоряну годину, як мріяла про неї, скіль­ки роздумувала, уявляла, якою вона буде. І день, коли вона взяла двадцять п'ять корів, спершу здавався їй саме отаким днем, і день, коли взяла сто... А все виявилося набагато простіше... і складніше. Не година, не день усе вирішували...

Хлопець ждав-ждав відповіді і аж похнюпився: що діяти? В газеті чекають нариса, а тут — навіть розмова не кле­їться... Як же йому розговорити оцю людину?

— Скажіть, будь ласка, а скільки років це ви вже на фермі?

— Та вже, вважай, більше тридцяти...

— Тридцять років! — хлопець і олівця випустив. — Три­дцять років... І це ж ви не просто доїте, це ж у вас і — план...

— Є й план. План я завжди виконую...

Поглянула на хлопця і аж жаль його стало, зітхнула, сама почала розповідати, наводити цифри, проценти. Ко­респондент писав і писав.

Хлопець захопився, а Варя знову замовкла, знову зади­вилася у вікно. Завірюха іще наче погустішала, і вітер, ма­буть, посилився, шибки подзенькують.

Сніги, сніги.

ПІСНЯ ДЕСЯТА

1

Розбудив дзвінок. Ну звичайно ж — це ж вона сама зве­чора завела будильник. Завжди обходилася, та вчора ляг­ла надто вже пізно.

Тихо у кімнаті... Цокає годинник. Чути, як у хлівці голо­систо й задиристо заспівує півень...

Варя починає вдягатися, відкриває дверці гардероба — ні, кофтини тут явно нема, десь, мабуть, на вішалці. Можна і закрити дверці, та рука на хвильку все ж таки затримує­ться. Ось він, празниковий костюм... Ось він, жакет... А на жакеті — аж сяйво б'є в очі — всі її нагороди. Орден Леніна, Золота Зірка, орден Жовтневої Революції, орден "Знак Пошани", медаль лауреата Державної премії УРСР...

Обережно, самими пучками торкається цієї медалі, і зда­ється — гаряча вона, так і пашить від неї... Скільки сонця, скільки тепла було в залі, коли її вручали... Це ж уперше Державну премію республіки отримала працівниця сільсь­кого господарства...

Як плине час... В сімдесят четвертому році стала вона лауреатом. Здається, це було так недавно...

Тихесенько, щоб не розбудити всіх, будить сина — хай устає, хай ще хоч погортає конспекти, залік у нього...

Вийшла за ворота, роззирнулася: один вогник на всій вулиці — вогник у її вікні...

2

Один вогник на всій вулиці — вогник у її вікні.

Тихо.