Весь той день ходила, як у сні. Та все ж таки навіть у ті хвилини ясно усвідомлювала: не за нагороди працює. Коли б склалося так, що не то що нагороди, але й просто, коли б за усе життя ніхто навіть і не похвалив ні разу, все одно б трудилася точнісінько так, як зараз.
2
— Савельєва Варвара Федорівна!
— Я...
Іде до стола президії, зал затихає, ані шереху. Ось уже, ось уже він, стіл під червоним сукном.
Серце — от-от вискочить... Здалеку звідкись — голос... Аж озирнулася. Де там, ось він, поруч, голова облвиконкому — не здалеку, зблизька звучать, наростають, у серці відлунюють слова:
— Оператор машинного доїння радгоспу "Безлюдівський" Савельєва Варвара Федорівна...
Варя слухає, слухає, а серце — серце наче аж бринить у грудях. Голова облвиконкому довго говорить про її досягнення, а потім нахиляється, прикріплює до Вариної кофтини орден Леніна і медаль Золотої Зірки, подає диплом, посвідчення і золоту медаль ВДНГ.
Рукостискання, цілунки, привітання...
Крім неї, ще кілька чоловік отримали високі нагороди. Потім усі гуртом святкували...
А день був — дзвеніло усе на вулиці: і струмки після щедрої квітневої зливи, і п'яні од сонця горобці, і небо — вимите, сліпучо-блакитне, і трамваї — теж вимиті, аж сяючі, голубі та оранжеві, і голоси дітлахів на алеях Шевченківського саду, куди Варя разом з усіма зайшла...
День квітневий — як рік. Повернулася до Безлюдівки, за годинником уже й вечір, а сонечко не сідає.
Вийшла з машини, попрощалася, уже й шум мотора затих за рогом. Куди піти? Додому? Там її уже давно ждуть не діждуться. Мама ще звечора чаклувала над діжею, цілу ніч з кухні запоморочливо-прекрасно пахло дитинством...
Ні, додому ще встигне. Зараз вона піде уклонитись найріднішому, найзаповітнішому. Піде — на звіт.
Рідні Зміївська, Квашівка... Кожен закапелок, кожне дерево з дитинства знані. А отут, біля оцього подвір'я, збиралася їхня "вулиця"...
Колодязі... Осокори...
А ось їхнє Безлюдівське кладовище.
Ось вона — могила татка.
Прибрано, пісочком посипано, квіти прополені, земля між ними підпушена.
— От я і прийшла, татку. Я все робила, як ти казав. І жила, і працювала по-твоєму, по-робітничому.
3
Сніги, сніги...
Весь учорашній день, усю ніч кушпелило, і зараз, перед світанком, не улягається. Дорогу на ферму зовсім замело. Бреде Варя, бреде, тоне в снігу, де по коліна, а де й по пояс...
Насилу пробилася.
Подоїла, вийшла на подвір'я — ну куди його йти... Ні, хай уже якось тут перебуде до обіднього доїння, а там, може, бульдозер пришлють, прогребе дорогу. Скільки живе — не бачила ще таких снігів.
Бульдозера не прислали, прийшов директор з якимось незнайомим хлопчиною. Директор тепер новий — Микола Васильович Демидов, Юшкова обрали головою селищної Ради.
Микола Васильович витер із чола хусточкою піт, привітався. Привітався і гість, він виявився кореспондентом комсомольської газети.
Пройшли по фермі, Варя, на прохання кореспондента, усе показала і розказала. Зайшли до червоного куточка. Поки директор розповідав усякі відомчі новини — вчора він був у тресті — кореспондент пішов ще раз подивитися ферму.
Попрощалася з Миколою Васильовичем, до другого доїння ще часу і часу. Хотіла відпочити, та тут знову зайшов кореспондент.
— Варваро Федорівно, а ми з вами так і не поговорили... Пробачте, я стільки ще хотів би у вас розпитати...
— Будь ласка, розпитуйте.
Сіли на лаві. Кореспондент попросив дозволу запалити. Поки діставав сигарети, прикурював, розкладав папери, Варя дивилася у вікно. І раптом, ніби продовжуючи давно вже почату розмову, хвилюючись, затинаючись, він заговорив:
— Ви... Ви ж знаєте... Не можете не знати: в кожної людини раз, тільки раз у житті настає головна її, вирішальна, зоряна година, та година, під час якої чоловік або злітає, стає героєм, або, навпаки, якщо не стане сили на злет, починає гаснути, втрачати себе... От ви... Ви вгадали свою годину... Розкажіть мені про неї, про оцю вашу годину... годину вашого подвигу...
— А чому, власне, годину? — Варя уже не всміхалася. Хлопець їй усе більше й більше подобався: ну точно як її синок — і щирий такий же, і чистий, і наївний...
— Ну, може, не годину, може, кілька годин, може, день, але ви розкажіть саме про той день, коли ви стали героєм... Героєм Соціалістичної Праці...
День, година...
Варя зітхнула, замислилася. І буває ж таке... Колись же і вона, Варя, точнісінько як оцей хлопчина, твердо вірила, що вона настане і для неї — година подвигу. Її година. Як вона чекала оту зоряну годину, як мріяла про неї, скільки роздумувала, уявляла, якою вона буде. І день, коли вона взяла двадцять п'ять корів, спершу здавався їй саме отаким днем, і день, коли взяла сто... А все виявилося набагато простіше... і складніше. Не година, не день усе вирішували...
Хлопець ждав-ждав відповіді і аж похнюпився: що діяти? В газеті чекають нариса, а тут — навіть розмова не клеїться... Як же йому розговорити оцю людину?
— Скажіть, будь ласка, а скільки років це ви вже на фермі?
— Та вже, вважай, більше тридцяти...
— Тридцять років! — хлопець і олівця випустив. — Тридцять років... І це ж ви не просто доїте, це ж у вас і — план...
— Є й план. План я завжди виконую...
Поглянула на хлопця і аж жаль його стало, зітхнула, сама почала розповідати, наводити цифри, проценти. Кореспондент писав і писав.
Хлопець захопився, а Варя знову замовкла, знову задивилася у вікно. Завірюха іще наче погустішала, і вітер, мабуть, посилився, шибки подзенькують.
Сніги, сніги.
ПІСНЯ ДЕСЯТА
1
Розбудив дзвінок. Ну звичайно ж — це ж вона сама звечора завела будильник. Завжди обходилася, та вчора лягла надто вже пізно.
Тихо у кімнаті... Цокає годинник. Чути, як у хлівці голосисто й задиристо заспівує півень...
Варя починає вдягатися, відкриває дверці гардероба — ні, кофтини тут явно нема, десь, мабуть, на вішалці. Можна і закрити дверці, та рука на хвильку все ж таки затримується. Ось він, празниковий костюм... Ось він, жакет... А на жакеті — аж сяйво б'є в очі — всі її нагороди. Орден Леніна, Золота Зірка, орден Жовтневої Революції, орден "Знак Пошани", медаль лауреата Державної премії УРСР...
Обережно, самими пучками торкається цієї медалі, і здається — гаряча вона, так і пашить від неї... Скільки сонця, скільки тепла було в залі, коли її вручали... Це ж уперше Державну премію республіки отримала працівниця сільського господарства...
Як плине час... В сімдесят четвертому році стала вона лауреатом. Здається, це було так недавно...
Тихесенько, щоб не розбудити всіх, будить сина — хай устає, хай ще хоч погортає конспекти, залік у нього...
Вийшла за ворота, роззирнулася: один вогник на всій вулиці — вогник у її вікні...
2
Один вогник на всій вулиці — вогник у її вікні.
Тихо. З дерев падають важкі краплини...
Прокидається, встає рідна Безлюдівка. І такою неприродною здається в цю пору назва її: яке там безлюддя! З кожного подвір'я, з кожної хвіртки рушає хтось на роботу. Хто — на автобус до аеропорту (багато Вариних односельців працюють там), хто на якийсь харківський завод, а хто, як і Варя,— до радгоспу.
Вогні, вогні, вогні...
Вогні рідного села.
А он, попереду, не менш рідні вогні її ферми. Яка вона дорога Варі, оця велика світла споруда — сама наче по камінчику її склала...
Одчинила двері.
— Драстуйте, дівчатка!
Усі сто голів — одразу до неї. Варя іде рядами, поглядає, чи все гаразд.
За спиною рипнули двері — ось і Олексіївна.
Олександра Олексіївна Ушко допомагає одв'язувати й прив'язувати корів під час доїння. Привіталися, погомоніли, та вже час і до роботи.
Перше ніж увімкнути тандем, Варя руками видоює ту корову, яка недавно отелилася: то дуже важливо, щоб на самому початку мале пожило на маминому молоці. Згодом, коли зміцніє, можна перевести і на те молоко, що йде від тандема.
Присіла — цеберка між колінами — дбайливо й лагідно оббирає соломинки з крутого коров'ячого боку:
— Галочко... Галочко...
Корова повертає голову, зітхає, намагається лизнути Варин лоб.
Здоїла, налила дволітровий алюмінієвий бідон, наділа на нього велику чорну гумову соску.
— Олексіївно, понеси малому гаряченького... Олексіївна хутко повернулася. Тепер можна і починати. Ожив тандем, застукотів, зачмокав. Один по одному заповнюються станки.
Бризкають, хлюпають у сяючих трубках перші струмочки. Вони ширшають, і ось за мить уже трубки повні: пульсують тугі, голубуваті струмені. Іде молоко.
3
В доїльному залі тихо, прозорі труби молокопроводу вже промиті — чисті-чистісінькі, аж поблискують. Промита і вся система.
— Варю!
Озирнулася — Микола Васильович.
— Як справи, Варю? Краще братові?
Похнюпилася, мовчки похитала головою. Демидов зітхнув:
— І звідки воно береться... І чого це все на хороших людей валиться...
Помовчали. Першим заговорив директор:
— Тримайся, Варю... Хотів тут порадитися з тобою... Ну, як з членом обкому, як з депутатом, та, бачу, не до того тобі зараз...
— Я до вас, Миколо Васильовичу, завтра зайду...
— Завтра... Чи до розмов тобі буде й завтра? Завтра ж у тебе особливий день...
— Особливий, це правда, — всміхнулася. І сумовито, і світло всміхнувся. — Але то й добре, що особливий. В особливий про особливе і поговоримо...
Директор пішов. Варя гарячою водою з шланга помила апарати, борти, бетонну підлогу, щіткою почала шарувати сталеві стояки огорожі станків. Терла, налягала з усіх сил, поливала, знов терла, а у серці бриніло й бриніло: "Завтра — особливий... особливий день..."
Так, завтра її свято. Щороку — сама для себе (мало хто про це зна) — відзначає його. Та цей рік дуже вже тяжкий. Братові все гірше й гірше, мама і не встає майже.
Нарешті все вимито.
Неквапною ходою людини, що добре, на совість потрудилася, іде повз станки, неквапно чистим білим рушничком витирає руки.
"Руки доярки"... Згадала і мимоволі усміхнулася: це ж так називався один з нарисів про неї. Скільки вже їх читала, та той чомусь запам'ятався. Як там було: "Руки доярки... Чисті-чисті руки доярки... Поцілуймо ті руки..."
Варя проходить з доїльного до молочного залу, все помито, треба тепер розливати в бідони. Вона б і почала, та двері знадвору прочинилися, на порозі двоє: молодий хлопець явно у святковому, найкращому своєму костюмі і дівчина в білому платті.
— Можна?
Хто це? Пам'ять у Варі добра, варто тільки поговорити з людиною — і вже запам'ятала назавжди.