А як надійшов полк, що складався із галицьких бояр і міщан, то вже окликам радости не було впину.
А полки йшли на майдан перед княжим теремом. Один за одним, рівно, плавно.
— Слава, слава! — неслися за ними оклики.
Сумні були тільки ті, що їх найближчі поклали свої голови там ген далеко. Та й вони потішалися:
— Згинули наші чоловіки, наші сини в боротьбі за рідну землю.
— Тепер уже буде безпечно плавати Дніпром у Чорне море — говорили купці. — Не посміють уже половецькі орди нападати на наші судна.
На другий день було в соборі подячне Богослуження й панахида по тих, що впали.
Був плач і ридання, та цей плач не ослаблював, а покріплював.
Кожен думав у душі:
— Князь не силував нікого йти в воєнну службу. Добровільно пішли. І згинули чесно за рідну землю і за князя. Не посоромили роду свого.
І гордість вливалася в груди прибитих сумом батьків і матерів, жінок, братів і сестер.
Князь Теж стояв у церкві й молився.
Половецький хан до весни прийшов до здоровя. Тоді привезли й окуп, і він відїхав.
При відїзді сказав князеві Ярославові Ізяславичеві:
— Говорив я тобі, що шукатиму помсти на вас. Та ні! Ти обійшовся зо мною людяно. Покараю, як тільки приїду, віщунів за неправду, що ворожили мені перемогу.
НОВИЙ ГАЛИЧ
Не раз і не два висилав галицький князь Ярослав Осмомисл свої полки на допомогу іншим князям. Передусім радо помагав князям забезпечити торговельний шлях по Дніпру перед нападами хижих степових орд. Він добре знав, що торгівля — це одна з підвалин добробуту держави.
Та бачив князь Ярослав, що через незгоду між князями важко буде вдержати цей шлях. Тому вирішив забезпечити доступ до моря для своєї держави.
— Не вдержать інші князі Дніпра, так я заберу для Галича Дністер аж до моря. І вислав під проводом Коснятина Сірославича військо до Чорного моря.
Військо це очистило гирло Дністра з берладницьких розбишацьких ватаг і посунулося аж до гирла Дунаю.
Воєвода Коснятин Сірославич вислав молодого боярина Яромира Данилковича в Галич до князя Ярослава зі звітом.
— В наших руках гирла Дністра й Дунаю. Вся смуга між цими двома ріками очищена з берладників. Наші суди та посади можуть безпечно плавати Дністром, а Прутом і Серетом дараби. Щоб тривало забезпечити цю смугу, добре було б збудувати тут городок і лишити в ньому постійну залогу. Я вже й намітив тутечки відповідне місце на городок на лівому березі Дунаю, де в нього впливають Серет і Прут. Є там уже оселя рибалок. Дуже добре місце на городок.
Сподобалася князеві Сірославичева рада.
І відписав своєму воєводі:
— Твоя рада мені по душі. Пішлю дарабами дерево з Угорських гір, теслів і інших потрібних робітників. Хай під твоїм доглядом рублять городок.
І закінчив князь: Хай тобі, воєводо, всемогучий Бог допоможе завершити велике діло, та дай Боже, щоб городок, що ти його зрубиш, став для нашої держави новим Галичем.
Коли воєвода Сірославич прочитав княжого листа, очі в нього засяли радістю, і він сказав до Яромира Данилковича:
— Князь мимохіть уже й назву надав новому городові. Назвемо його так, як князь написав: "Новим Галичем".
Взялися за діло. Вимірили місце під городок, копали довкола рови й сипали вали. А мулярі й теслі вже зводили будівлі в середині. В першу чергу муровану церкву й замок. Робота аж горіла в руках досвідчених майстрів. Неначе б один перед одним бажав пописатися, один одного перевищити.
І по кількох місяцях знову їхав боярин Яромир Данилкович у Галич. Та вже не конем, а купецьким судном.
У листі до князя писав воєвода: "Милостивий Княже! Город зрублений. Назвали ми його так, як ти піддав у письмі до мене — Новий Галич. Нехай він справді, як дитя старого Галича, стане славний і великий і прославить Твоє імення, Княже наш. Присилай, Милостивий Княже, туди священиків. А може, й сам завітаєш на посвячення Нового Галича. Наш новий город має велику прийдешність перед собою. Він стане осередком торгівлі не тільки нашої держави, а й інших. Дуже гарно може розвиватися риболовля і дати чималий прибуток нашій державі та добрий заробіток нашому бідному населенню"...
Каже князь Ярослав бояринові Яромирові:
— Добре справився воєвода, та годі мені його там держати. Він тут потрібний. Я тебе назначу воєводою нових наших земель із осідком у Новому Галичі.
Низенько поклонився боярин Яромир Данилкович, новий воєвода зайнятих для галицького князя земель.
— Дякую тобі, княже, за честь. Буду старатися вірно й совісно служити тобі.
— Я певний цього — відповів князь.
З таким княжим розпорядком повернувся боярин Яромир Данилкович у Новий Галич.
ГІСТЬ З ГРЕЦІЇ
Р. Б. 1165 літом оббігла ввесь Галич вістка: до князя Ярослава приїхав у гості царевич із Греції. Різно оповідали собі про причину його приїзду. Та дійсна причина була така: Андроник, двоюрідний брат грецького царя Емануїла Комнена, втік із Греції, і то з тюрми. Цар Емануїл уважав його своїм ворогом і замкнув його був у тюрму. Та Андроникові вдалося втекти рибальським судном із Царгороду на лиман Дністра, а відсіля в Галич. Однак не помочі прибув царевич прохати в галицького князя, а захисту, бо помочі був би йому князь Ярослав і не дав. Князь Ярослав був у дружніх взаєминах із грецьким царем, мав з ним воєнний і торговельний договір. Тому був спершу дуже невдоволений із приїзду царевича. Коли ж на послуханні Андроник заявив йому, що прибув до нього тільки захисту просити, князь відповів:
— Захист, царевичу, в мене найдеш. У нас старий звичай каже: "Гість у дім, Бог у дім". Дам тобі на удержання кілька міст і, поки схочеш бути моїм гостем, радо тебе вітатиму.
— Княже Ярославе, — каже на це Андроник, — поки мого життя, буду тобі за те вдячний, що ти захистив мене в себе.
— Це ж християнська річ помагати ближнім у потребі — відповів князь.
З того дня Андроник був постійним гостем на княжому дворі. Князь Ярослав гостив його при своєму остолі. Раз якось заговорили про лови. Андроник каже:
— О, лови то я люблю над усе!
— А як так, — каже князь, — то не будеш, царевичу, нудьгувати в мене, бо я також завзятий ловець.
І вже через кілька днів заповів лови в тисьменицьких лісах.
Виїхали на лови чималим відділом.
Князь Ярослав оповідав Андроникові:
— Люблю найбільше лови в цих лісах. Ще малим хлопчиком їздив я туди з батечком, що надзвичайно любив лови.
Вже з самого початку пощастило і князеві Ярославові, і грецькому гостеві. Князь уполював ведмедя, а його гість кабана.
Три дні тривали лови. Повезли в Галич три вози, навантажені грубшою й дрібною дичиною.
Ось так провів царевич Андроник то на ловах, то на княжих пирах повних пять місяців.
Аж тут одного дня прибули від грецького царя посли: два митрополити.
— Від імени царя Греції, Емануїла, просимо тебе, славний і могутній княже, відішли царевича Андроника в Грецію.
— Силою я його не відішлю, він мій гість. Як сам схоче, може їхати. Та пересвідчився я, що він ні в чому не винуватий. Усе зроблю моєму приятелеві, імператорові Греції, та видати мого гостя, цього не вимагайте від мене.
На це один із митрополитів:
— Милостивий княже! Цар не думає заподіяти нічого лихого своєму двоюрідному братові. Він дасть йому землі й міста на життя, нехай тільки царевич Андроник зобовяжеться не виступати проти нього.
— А, то говоріть із ним самим! — сказав князь і відіслав їх до Андроника.
Обидва митрополити сказали те саме й Андроникові. Андроник зрадів, що може вернутися в рідну землю, що за нею вже затужив. Та все ж таки жадав запевнення, що йому не загрожує ніяка небезпека.
Митрополити запевнили його, що цар обіцяв дати йому землі й міста на удержання.
— Землі й міста я маю й тут у галицького князя — відповів Андроник. — Не про те мені йде! Хочу жити на рідній землі й бути там певний життя.
— На це є царське слово. — відповіли митрополити.
— Коли так, то я годжуся, — відповів Андроник — бо хоч тут із ласки князя Ярослава живеться мені добре, та це не моя рідна земля. Я аж тут на чужині зрозумів, яке то велике слово "рідна країна!" Туга вялить мене щораз більше.
Князь Ярослав запросив обидвох митрополигів на пир, що на ньому був, як звичайно, і Андроник. На обіді вирішили, як грецький царевич відїде в Грецію.
Через кілька днів Андроник із обидвома митрополитами вирушив у дорогу. А товаришили ім галицький єпископ Косма та найвизначніші бояри під проводом воєводи Коснятина Сірославича.
Сердечно прощався Андроник із князем і всіма, що стали йому близькі.
— Якби не, туга за рідною країною, остався б я з вами назавжди — говорив.
Єпископ Косма був у Царгороді місяць, де приймав його з великими почестями грецький цар.
А воєвода Коснятин повернувся аж по трьох місяцях і привіз від Андроника памяткові гостинці всім знайомим. У листі до князя Ярослава дякував Андроник іще раз за гостинність для нього, ізгоя, запевняв, що грецький цар Емануїл тепер уже відноситься до нього добре. "Та це твоя заслуга, княже Ярославе, — писав Андроник, — бо цар заявив мені, що коли ти, його приятель, держав мене в себе, як друга, то й він вірить, що я йому не ворог".
Так князь Ярослав погодив грецького царя Емануїла Комнена з його двоюрідним братом Андроником Ісакійовичем.
ОСТАННІ ЛОВИ КНЯЗЯ
Минали роки за роками. Під мудрою управою князя Ярослава розбудувалося й багатіло Галицьке князівство. Любив і поважав свого князя народ. Співці укладали в иого честь похвальні пісні.
За працею й турботами про добро держави не дбав князь про себе. Він часто говорив:
— Князь — голова, а й слуга свого народу. Мусить про всіх думати і для добра всіх трудитися. Свої особисті справи мусить поставити на самому кінці.
Одинокою розвагою князя були книжки, що їх радо читав, та й лови ще, що їх любив пристрасно.
У вересні 1187 р. князь робив приготування до великих ловів у своїх улюблених тисьменицьких лісах.
Князь Ярослав мов відмолодів. Погода була гарна. Небо чисте, сонце гріло, як у літі.
Виїхали.
За Галичем, недалеко Галичиної могили, старенький сивобородий хлібороб орав ниву волами. Як надїхав княжий відділ, він перестав орати і придивлявся до ловецької дружини та валки возів.
Коли князь зрівнався з ним, поздоровкався:
— Дай, Боже, щастя!
— Дай, Боже, і тобі, милостивий княже! — відповів селянин, а по хвилині додав: — Не впору ти вибрався на лови.
— Чому не впору? — зчудувався князь.