За кілька хвилин перед ними був і готель "Москва". Одразу до них наблизився громадянин з плащиком на руці і, не питаючи хто вони, одрекомендувався.
— Смирнов. З приїздом, товариші харків'яни. Вітаю вас у Москві.
Міліціонер козирнув зустрічаючому.
Павло в кінці дня розпитував у симпатичного хлопця в береті про Хлібний провулок — треба ж було виконати батькове доручення. І раптом почув дівочий голос:
— Вам Хлібний? Ідіть за мною. Який, кажете, номер? Ага, мені трохи далі,— щебетала білявка.
Другий поверх, четверта квартира. Звірив з батьковим написом на конверті: так, це — тут.
Кнопка одна, але на дощечці кілька прізвищ і серед них "Улановська В. М."
"Чому Улановська, а не Улановський?" — подумав. Натискає легенько. Жде. Дзвінка не чути. Може, зіпсувався? Прислухався. Нічого не почув. І раптом відчинилася м'яко половинка дверей. Перед ним — жінка в чорній строгій сукні, схожа на гуляйгірську вчительку Анастасію Іванівну.
— Вам кого?
— Я листа привіз. З Гуляйгори, може, чули — батько мій Чепель Іван Михайлович.
— Чепель. З Харківщини? Аякже! Прошу, заходь. Чепелі мені відомі.
Коридор довгий, слабо освітлений, тільки в кінці його крізь високе овальне вікно зазирає вулиця. В коридорі пахне кухнею, пелюшками. Хтось рипнув дверима, зліва щось заясніло. Але хазяйка квартири номер чотири і тут не зупинилася. Лише за кілька кроків взялася за ручку дверей.
У невеличкій прихожій — столик з телефонним апаратом, з купою газет. Вішалка стояча. Далі одна кімната, друга. Старовинна шафа з книжками, письмовий стіл, ширма відгороджує куток, там, певно, ліжко.
— То де ж ваш лист? — зупинилася серед кімнати хазяйка.— Розумію — він синові адресований. Але не бійтеся. Він до адресата потрапить ціленьким. Сідайте, будь ласка,— підсунула невелике крісло.
Взяла у Павла листа.
— Ага, впізнаю почерк. Подумати! У Івана Михайловича Чепеля такий дорослий син. Родіон був таким, як пішов на імперіалістичну. Зрадіє, як вас побачить. Ваш батько і мій син страждали разом.— Вона подивилася на Павла тепло, по-материнському. А з Родіоном побачитеся увечері.— Улановська ще раз оглянула привезеного листа. Однесла до столу, поклала в шухляду.— Ну, а я приготую чай. А щоб не скучав — дам наш сімейний альбом. У ньому кілька старих знімків. На них мій Родіон і твій батько. Солдати. Дивлюся часом — і аж не віриться...— Вона розкрила альбом, перегорнула кілька сторінок, присунула ближче до Павла.— Впізнаєш мого сина? Ти ж його бачив у дома. Знімок добре зберігся.
Зовсім молоденький солдат дивиться з пожовклої фотографії. У нього ще ніяких відзнак, нашивок, форма новенька. На фото — солдат, задоволений життям. Тільки такі знімки дозволяла, певно, військова цензура посилати батькам у Росію, щоб не подумали, нібито сини їхні там, у Франції, страждають, що їх залякано газами й аеропланами. Ще тоді, як фотографувався, не уявляв собі "доброволець", якою каторжною стане для нього служба на чужині. Зустрічали ж той експедиційний корпус, звичайно, французи музикою, стоголосими вигуками "ура": раділи щиро — дочекалися підмоги. Вірний союзник — Росія — не пожаліє крові своїх солдат заради Франції. Там, де мав би накласти головою француз, упаде не свій, впаде "доброволець" з Росії. Запише його ротний писар до списку "павших за веру, царя и Отечество", ото й уся по ньому пам'ять.
У другій кімнаті озвався телефон. Варвара Миколаївна кинулася до нього:
— Не затримуйся, сину. У нас гість. Хто саме — не скажу. Пошвидше додому їдь. Питаєшся, що брати? Нічого. Все, що треба, є. Чай пити будемо.
Стала на порозі щаслива, задоволена, сподобалася їй, видно, синова уважність і те, що гість їхній з далекого українського села чув їхню щиру розмову.
— Ще на півгодини затримається. До якогось начальства викликають.
Відразу почала накривати стіл. Дзвеніла посудом. Порцелянові тарілочки з позолотою розставляла на трьох. Мати Павлова сказала б: "Як у панів". Змолоду їй довелося бути наймичкою при маєтку шляхтича, знала їхні достатки. Тепер часи інші, гарні речі є в кожній родині. Павло ж далі перегортав сторінки альбому. Зустрівся з батьковими очима. Невесело дивився з-під солдатської лахматої папахи. Що бачили тоді перед собою батькові очі? Які тривоги володіли душею солдата? Та й про що думали вони, кулеметники піхотного полку, яких цар обміняв на військову амуніцію і послав помирати на криваві поля? Всі ці "добровольці" так звані, що вони ховали в сутінках своїх колючих очиць? Мовчали у відповідь скривлені гіркотою вуста. Батько Павла теж більше мовчав, відбивався від Павла, як міг, коли той наважувався про давні події під небом Франції розпитувати.
Павло в задумі над альбомом не почув ні кроків у коридopi, ні дзвінка, а Варвара Миколаївна Улановська підхопилася, кинулася до дверей.
Увійшов Улановський. Світло з вікна падало на нього, і Павло одразу впізнав його. Був у темно-зеленому плащі, на петлицях по чотири "шпали". Аж пашать червоною емаллю.
— Ну, мамо, хто це нас порадував?
Вона відступила набік, а син, знявши картуза, увійшов і зупинився. Павло підхопився назустріч полковникові — хлопчисько проти Улановського. Високий, широкоплечий полковник дивився на Павла зверху вниз. І не впізнавав.
— Чепель Павло,— назвав себе зніяковілий гуляйгірець.
— Чепель. Ага, Чепель, Павло! Як же це я... Ти ж копія свого батька. Ще того, молодого, Івана, кулеметника. Отаким я його, може, трохи старшим, запам'ятав. Здрастуй, Павле. Давай обіймемося. У твої роки був я вже обстріляний. У тисяча дев'ятсот шостому підносив патрони.— Полковник обняв Павла, притис до себе. Якось тривожно додивився йому в очі.
— Щось дома сталося? — запитав стримано.
Павло поспішив його заспокоїти.
— Все по-старому. Я в Харкові тепер живу, в гуртожитку. У Москву комсомол відрядив — велопробіг. Рапорт привезли, а батько вам листа передав.
Варвара Миколаївна перехопила нетерплячий погляд сина. Скрипнула шухляда стола...
— Ось він, лист Івана Михайловича. Я подам обід.
— Хороший лист,— мовив Улановський, швидко пробігши написане.— І ти, мамо, прочитай. Не тільки своє болить старому солдатові... Коли я відвідав його тоді в лікарні — майже безнадійного,— взяв з мене Іван Михайлович слово... Тепер знову... Про тебе мова, Павле.
Під час обіду полковник цікавився скільки класів скінчив Павло, яку спеціальність має на фабриці
— Семирічка — то добре. І з такою освітою жити можна. Головне ж — мати професію, чесно трудитися... Я колись воював у 256-му Єлисаветградському полку кулеметником. А зі мною опинився й Іван — батько твій, старослужбовець, як його всі називали, бо за плечима в нього вже був Порт-Артур...
Навіяв ці спогади Улановському щойно отриманий лист, привезений Павлусем. Іван Михайлович — інвалід з Гуляйгори — не міг забути російського експедиційного корпусу у Франції. Писав Чепель побратимові Улановському: "Після того, як ти побував у в лікарні, боячись, певно, що вмру, не побачившись в останні мої дні з тобою, жив тривогою, що так і не знайдеться хтось, щоб розповісти про живих і мертвих земляків, які опинилися на французькій землі, билися хоробро проти армії кайзера Вільгельма. Був обраний тоді до солдатського комітету "За повернення додому" єфрейтор Улановський. Усіх нас тоді покликала до себе Революція.
Кривава буря, що пронеслася над табором повсталих, вирвала з життя тисячі наших... Ти багато знаєш. Берись за перо.
Чого не зможу зробити я, людина малописьменна, до того ж інвалід, мусиш зробити ти. Знаю, вільного часу мало, ти — командир Червоної Армії, з ранку до ночі на службі. Але послужи і пером. У тебе вийде. Я вірю, Не прощу, а наказую іменем тих, кого вже й на світі нема".
Полковник Улановський згорнув листа, вклав у конверт. Поки він перечитував, Варвара Миколаївна не прибирала навіть нічого зі столу і тільки тепер складала тарілки.
Павло був до краю схвильований. Батька завжди поважав, але зараз інакше, ніж донині, думав про нього, Зійшло на нього якесь прозріння. Чому ж він з Павлом про це ніколи не говорив, про своє бажання обов'язково ще за свого життя побачити книгу про ті події у Франції?
— Ось так, Павле, солдат знає своє право. Де треба, він, може, і сам подає команду. Вперше тоді, у лікарні, висловив те, що думав, І не забував, як бачиш. Зберігав адреси учасників тих подій, виписки з архівних документів і віддав усе мені. А я... Скінчив навчання, треба було приймати справи, братися за виконання своїх обов'язків. В армії зараз багато нового, перебудовуємо її. Так велить час. Тобі, Павле, я бачу, скоро служити. На той рік. Сам будеш свідком — про що оце говоримо. Але батьків наказ залишається в силі. Не можна забувати минулого, ту нашу трагічну епопею. Треба писати, згадувати. От я не мав ще відпустки за цей рік. Як дадуть, то й візьмусь за роботу. Кажуть, важко починати. Перші рядки, перші сторінки. Може, не все й згадається, але ті люди, з якими був поруч, вони в моїй пам'яті. Так і скажи батькові. Своїм листом зворушив глибоко він мене. Тепер уже не відступлюся.
Варвара Миколаївна засвітила. За вікном ще був день, а кімнату почали завойовувати вечірні сутінки. Варвара Миколаївна запитала:
— Подавати чай?
Павло подякував. Треба іти. Підвівся і полковник,
— Ти скільки будеш, Павле, у Москві? — запитав.
— Мабуть, днів два, не більше. Знатиму завтра.
— Запиши наш телефон і дзвони. А якщо не зустрінемось, то перекажи батькові привіт від мене і від Варвари Миколаївни. Відповідь на лист я напишу і відправлю сам.
Варвара Миколаївна почала загортати квапливо в газету вафлі і цукерки.
— Не треба, Варваро Миколаївно.
— А це я своїм товаришам. Ти запам'ятав дорогу?
— Я його трохи проведу.
Москва світила вогні. Павло зовсім не впізнавав тепер вулиць, які лежали перед ним. Автобусів і легкових машин зараз більше, ніж удень,— миготіли червоні і зелені сигнали. Засяяла угорі червона кремлівська зірка. Над Кремлем майорів прапор. Він і зараз, у півтемряві, розпросторював навколо себе летючий багрянець.
Розділ шістнадцятий
Смирнов з наркомату з'явився на годину раніше.
— Поїдемо службовим автобусом. Так що збиратися в темпі. У нашій програмі — зміни. На прийом підемо до Сергія Івановича Векшина, вищого начальства немає.
— До Векшина? — зрадів Рогов.— Це ж свій, з "Червоної нитки".
— В тому-то й річ.