Але такі тепер не в пошані. Начальство
правди боїться.
— Знаєш, друже, — приглушеним голосом заговорив Василь. —
Чим довше тебе слухаю, тим більше переконуюсь, що ти чимось дуже
невдоволений. Ніби тебе щось палить зсередини.
— А тебе не палить? Я кажу про голодомор, який...
— Те вже минулося й не повернеться ніколи.
— Може повернутися, Василю. Великий, дуже великий гріх вчинила
влада перед природою. Або перед Богом. Це, власне, однаково.
— Що ж то за гріх, Олександре?
— Ти можеш уявити людину, яка відрубує собі ногу, аби зварити її,
ну, щоб погамувати голод? — Василь мовчав, тим часом дядько Сашко
продовжував. — А ми це робимо, друже. Так ми свої заводи будуємо. За
рахунок самоїдства. Сільське господарство руйнуємо, заводи майструємо. А земля, брат, цього нам не простить.
— Земля — що? Аби люди простили.
— Ні, Василю. Все навпаки. Якщо людям роти позамикати, через
покоління вони вже забудуть про голодомор. А земля пам'ятатиме. І
прийде такий час, коли вона скаже: годі, більше не дам. Бо ви вже й
мене з'їли. Знаєш, Василю, що тут найстрашніше? Те, що селянин пере
став бути господарем хліба. Цим ми, брат, Христа розіп'яли. І Богоматір
гірко кривдимо — земля своєї частки не одержує. Ти ж поглянь: худобу
понищили, годувати її нічим... Скажи, ти в літню спеку коров'ячого кізяка
зрушував з місця?
— Звичайно. Але в тебе все згромадилося до однієї купи — і Христос, і Богородиця, й коров'ячі кізяки.
— То, мабуть, бачив: під ним завжди є волога. А чому? Бо він живий
— отой кізяк. І землю він робить живою... Зверни увагу: Богородиця
куди свою дитину поклала? До ясел. Гадаєш, це випадково? Через ясла
вона й сама поживу дістає. Син годує матір.
Василь засміявся.
— Ти ще більший безбожник, ніж я, Олександре. Замість церкви хлів освячуєш.
— Між іншим, наші предки так і робили. Ні, я не кличу назад до поганства. Я хочу, щоб не забували Сковороду, який повчав: у Євангеліях символи закладені, а в них сховані закони природи, до яких люди вже колись доходили.
— Я — марксист, Олександре. Маркс каже: землю ніхто не створю-
вав — отож вона жодною вартістю не володіє. Вартості створює тільки
людська праця.
— Відповів би я тобі на це, Василю, але... Одне скажу: твій Маркс не
від Бога.
Василь тоді гостював у дядька Сашка десь близько місяця. Пригадую, наступного вечора всі ми вийшли в ліс, назбирали березового хмизу, розклали невелике багаття. Василеві захотілося степового, косарського кулешу, з димком. Він готував його сам, не дозволив нам з тіткою навіть картоплі начистити. Жартував, сміявся, розповідав про своє дитинство. Родом він із Житомирщини, любив ліс, добре знався на його таємницях.
— Ти бачив, як череда Дніпро перепливає? — чомусь запитав у нього дядько Сашко. — Поїдемо в Трипілля, покажу. Є на що подивитися.
Бистрина така, що баржі зносить, а корова пливе. Саму голову видно. У
вас, мабуть, і не знають, на що корова здатна.
Я теж цього не знала, хоча від нашого хуторця до Дніпра всього тільки з годину ходьби.
Василь почав розпитувати, з яких причин трипільські корови стають чемпіонками в плаванні. Дядько пояснив, що так тут заведено з часів вавилонських, бо сліди трипільської культури справді ведуть у глибоку старовину — десь близько шести тисяч років. А може, й більше. Вже тоді на високому правому березі Дніпра люди будували житла, розводили худобу, орали ниви. Лівий берег під час повені заливався водою, потім, коли повінь спадала, там підіймалися такі трави, серед яких навіть вершника важко помітити. Отож здавна там, на численних островах, люди випасають худобу, а самі живуть на кручах та пагорбах, куди не сягає дніпровська повінь. Корів удосвіта виганяють на мокрий береговий пісок, вони заходять у воду і, долаючи дніпровські чорториї, пливуть на пасовиська. А надвечір, обтяжені молоком, плавом повертаються до своїх домівок.
Умовилися поїхати якщо не в Трипілля, то хоч на Козинку. Так ще й досі називається рукав Дніпра, який обмиває великий острів.
— А що то у вас за болото? — пробуючи дерев'яною ложкою куліш,
запитав Василь. — Тільки й чуєш: болото, на болоті...
— Ой, скільки там пролісків! — захоплено вигукнула тітка Параска, її
обличчя відразу ж посвітлішало, мовби з тими пролісками пов'язувалися
дорогі спомини.
— На проліски Василь спізнився, — таємниче посміхнувся дядько
Сашко. — А болото... Сонечко, покажи Василеві Микитовичу наш заповідник. Ото завтра й сходіть.
Я потім часто пригадувала цю фразу: "На проліски Василь спізнився". Може, й не було в ній жодного натяку, але мені здалося, що дядько мав на увазі щось таке, про що й думати боязно. Вже значно пізніше я вирішила, що то, мабуть, у дядька з тіткою були свої проліски, а Василь так і не встиг одружитися, — кидала його служба по ведмежих кутках, через те й спізнився. Але в той вечір я надала цій фразі іншого значення. Мені дуже хотілося, щоб Василь мене помітив, бо математик наш зовсім не помічав, я для нього була тільки "уч-ця 9 кл.", але ніяк не більше. Звісно, я думала про те, що Василь значно старший від мене, але мені це байдуже, — ні, навіть добре, дуже добре! — отож нікуди він не спізнився. Просто він має мене за дитину, а мені хотілося, щоб Василь іншим оком на мене глянув. Не така вже я маленька, он Пріська із восьмого заміж вискочила. Правда, вона в шостому два роки сиділа...
Проте слово "заміж" мене лякало, воно було заборонене, як багато інших слів, котрі відомі кожному, але не тільки вимовляти їх не можна, а навіть думати про них не годилося, бо то гріх великий.
Я дуже зраділа, коли дядько Сашко доручив мені повести Василя Микитовича на болото. То таки справді заповідник. Річка, із якої дядько брав воду для своїх плантацій, кілометрів за п'ятнадцять від нас впадала в Дніпро. Влітку її навіть річкою назвати не можна, від неї лишався тільки рівчак, дядькові доводилося споруджувати загати. Але в давнину тут навіть кораблі плавали. Біля нашої школи великий якір стоїть, його знайшли тоді, коли канави для поливання копали. У старовину річка текла не по той бік заплави, де село стоїть, а тут, під лісом, де наші хуторяни картоплю саджають. Іржавими цебриками та дірявими каструлями кожен городець обвішаний. Ніхто й не второпає, що то за сміховинні загорожі, — мовби чаклунство якесь. Так і відповідають хуторяни, коли хтось із киян, заблукавши сюди по гриби, починає допитуватись, що це за чудасія, — так і відповідають: "Чорти з болота ходять". А насправді то від диких кабанів, які встигають вирити картоплю раніше, ніж вона достигає. Спробуй продертися крізь оцю загорожу — бряжчить, деренчить, скрегоче, аж моторошно стає.
Відразу ж за городами і починається той світ первозданний, який болотом у нас називають. Від колишньої річки лишилася стариця, по ній під час дніпровської повені вода аж до нашого хуторця підходить, а вряди-годи навіть деякі хати заливає. То таки справді лихо велике, люди живуть на горищах, потім цілого літа мало, щоб майно та мокрі кутки висушити. А коли повінь спадає, старе річище на численні озера перетворюється. Вода в них зацвітає ряскою, яку дуже качки люблять, але не гадайте, що то є ознаки гнилизни — під ряскою вода свіжа, джерельна, з неї рибальську юшку варити можна. І такі щуки з отієї ряски викидаються, що по них іще недавно мисливці з дробовиків палили. Тепер це заборонено — і слава Богу.
У глибоких озерах водяться нутрії та видри, а там, де озеро в болото переходить, споруджують свої хатки і дерев'яні греблі бобри. Дикі кабани також здебільшого знаходять притулок навколо озер, бо їхні береги густо позаростали вільхою, ліщиною та молодим березняком. То тут, то там вихопиться із кущів граціозна козуля. Деякі козулі з хуторянами дружать, узимку приходять аж на подвір'я, особливо тоді, коли снігу багато. В такі зими ніхто із хуторян не шкодує для них сіна, і козулі приживаються аж до весни. Одного разу дядько Сашко кілометрів п’ять по глибоких заметах ніс на плечах напівмертву козулю. То був молодий самець, він прожив у нас до весни, а потім часто в гості навідувався. Ми його Вихорцем назвали.
Під кінець червня стежки та дороги поміж озерами висихають, на широких галявинах зацвітають сині півники та дзвіночки, а ближче до соснового лісу землю застилає чебрець. У липні поспівають суниці, їх відрами тут набирають. Про ожину я вже й не кажу — її стільки, що й козуля не продереться. А скільки тут грибів! Та це вже пізніше, під осінь, коли починаються дощі. Оті шампіньйони, які вважаються окрасою королівського столу, — дрібні, молоденькі, — тут можна граблями згрібати, особливо там, де колись були тирлища. Попід дубами ховаються так звані білі гриби, хоч насправді вони не білі, голівки в них світло-брунатні. А поміж соснами стільки маслюків, що на них ніхто й уваги не звертає.
Ще й зараз, коли пишуться оці рядки, непролазні хащі, якими поросло старе річище, лишаються незайманими. Тут не побачиш ні порожніх бляшанок, ні брудних газет. Цей райський закуток рятує те, що річище висихає не повністю, машиною його не переїдеш, а містки розраховані лише для підвід.
На той час, про який я розповідаю, головним засобом індивідуального пересування був велосипед. Та й велосипедів тоді було менше, ніж тепер автомашин і мотоциклів. Отож болото наше, — а насправді рідкісний закуток первинної незайманості, — ніхто, окрім хуторян, не відвідував. Тут випасали худобу, косили сіно, інколи якусь галявину зорювали під картоплю. З дикими тваринами жили дружно, тільки й того, що кабанів від картоплі відганяли. Правда, був на хуторі один п'яничка, — його Циганом звали, — то якось він повадився бобрів та нутрій полювати. Але лісники так його віддубасили, що більше ніхто не бачив у його хаті бобрових шкурок. Міліцію кликати не хотіли, бо лісники теж із наших хуторян, то й покарали Цигана по-родинному. Всі тут ріднею переплелися...
Наступного ранку я швиденько причепурилася, зодягнула матроску, в якій ходила до школи, і вичікувала біля хати, доки вийде Василь. Та він не поспішав. У хромових чоботях із шпорами, в синьому галіфе та в сітчастій майці вийшов на подвір'я і довго мився під умивальником. Я вперше помітила, що Василь зовсім не високий, але ставний, з добре розвиненими м'язами.
Підлила води в умивальник, подала рушник.