Вона кличе мене. А може, й справді ми ще зустрінемося — в іншому, потойбічному житті, і будемо разом, і будемо щасливі? Я знову після стількох років зневіри і скепсису повертаюсь до наївних надій дитинства, коли уперше дізнався, що людина смертна і безсмертна водночас. Хай і це ілюзія, як наша надія на майбутній рай на землі, але не відбирайте її в мене. Догоріла, погасла свічка. Прощайте, люди.
Із книги днів
А ще таку гомонку гомонять. Як ішла панна Марія (ще вона не в тюрмі була) від Мар'яни Мохначки, що тої осені в болі лежала, Нестор Семирозум на краю свого городу, під Круковою горою, тополю садив. І гомонів Нестор до панни Марії: "Се саджу деревину для трьох колін. Рубатимуть, палитимуть і кров'ю поливатимуть яни тополю, мною посаджену, але виростатиме знову, бо в корені її сила велика. А що буде далєй, того не провиджу крізь пелену часу, тольки страшно стає на душі, бо пустеля, а по ній уже не дорога, а прослідок". І одвічала йому панна Марія так: "Не вірю я у ваші, Несторе, видіння, бо той, кого я люблю, мені інше відкривав, і в розумних книжках я вичитала. Погине люду багато, се так, бо правда з неправдою битимуться не на життя, а на смерть, але переможе правда, і настане рай на землі, який на небі темному народові релігія обіцяє, і буде він, допоки й світу. Дивлюся я в завтрашній день, наче в сонце, аж очі мені сліпить, і щемлять очі мої од світла радісного".
І зітхнув Нестор Семирозум, бо заздрив новій вірі Маріїній, так гомонять.
І мовив йон: "Щасливі ті, кому сяє щастя завтрашнього дня, і так буде. Скине людина окови старих вір, вільною стане від земних та небесних богів, погляне в люстру на лице своє, новою вірою висвітлене, і скаже — ось він, Бог. Але дорого заплатить вона за щасливу оману сю. Брестиме вона тяжко, кривавлячи крутий шлях свій і кістьми засіваючи. І запрагне людяка знову оков на душу свою, бо страшко їй стане від самої себе, і буде час великого випробування, чи достойна яна нової землі і нового неба. І будуть такі, що скажуть: ситі ми кров'ю і горем вселенським, схилимо голови перед богами вчорашніми, тільки дай животіти".
І казала йому на те панна Марія: "Страшні видіння ваші, Несторе. Але ніхто не зробить за людину те, що вона сама мусить зробити в ім'я раю на землі для кожного, хто є і хто буде".
Задумався Нестор, зіпершись на держак заступа біля тополі, яку садив для трьох поколінь майбутніх, а по довгій хвилі мовив так: "Як зайшлося у нас на суперечку з отцем Серапіоном, йон стращав мене: "Як прийдеш ти, Несторе, на той світ, побачиш ворота до раю. Але не буде тобі місця в раю, бо богохульствуєш, а буде тобі місце на стінах довкола раю, де чорти таких, як ти, великими муками мучать, щоб звеселялися душі блаженних у саду райськім". І одвічав я отцю Серапіону: "Не хочу я раю, довкола якого інші людяки муками мучаться. Бо сльоза одної людяки більше важить, аніж усі радощі раю земного й небесного для многих".
І посміхнулася панна Марія печально: "Мудра людина ви, Несторе, Семирозумом прозваний, а зрозуміти не хочете, що сльоза жертви і сльоза насильника не однакові на вагах совісті і справедливості".
І гомонів Нестор: "Як прийшов я на небо до Бога з докорами за несправедливості земні, Бог вислухав мене, зітхнув тяжко та й каже: "А сідай, солдате, на мій трон і верховодь світом, коли ти головатий такий". І сів я на трон Божий, і світ земний відкрився мені як на долоні, велике створіння й мале, і все, що діється в світі. І побачив я все, що Бог з неба бачить, погане й хороше, і урозумів я розумом і душею, що нема на землі ні правого, ні винуватого, ні святого, ні грішного, а всі ми і святі, і грішні, і біль страшний пройняв мене, то біль світу земного був, і упав я з трону, і вклонився Богові за велике терпіння його. Але прийде, панно Маріє, час, коли людяка могуть свою і силу відчує, ще не збагнену для неї сьогодні. І бачитиме вона всю землю перед себе, як бачив я, Нестор, коли на Божому троні сидів. І відчує людяка тягар і біль, як я відчував. І одвітом великим за все живе людяка одвічатиме, бо у волі її буде — кинути землю в прірву пристрастей своїх. Аж тоді скаже собі людяка: ось відкрила я таїну буття, вона в душі моїй…"
І пішла панна Марія від Нестора, Семирозумом прозваного, замислена. Так-бо гомонять.
А ще таке було. Добувся Нестор Семирозум до Пітера, і всі двері йому в столиці відчинились, бо він знав щось, чого ми не знаємо, ї прийшов йон до самого царя в палати золоті й каже: "Я раб кріпосний, на хребті якого пан їздив. А тади став я рабом у війську твоєму, і кожен, кому не ліньки, шкуру з мене лупив. А тади не стало мені, Нестору Тер-пилі, терпцю, і пішов я до Бога на небо, і Бог велів мені: "Шукай, чоловіче, правди на землі, а не шукай на небі, у царя земного шукай, а не в царя небесного", ї осьдечки я тобі гомоню: світ тримається на тих, хто землю оре і хліб сіє та жне. Бо ж без хліба і ти, царю, ноги простягнеш, і всі, хто навколо тебе юрмиться. А ти, царю, що ж ти чиниш?! Ти ниви, ліси, луки та озера поміщикам і мільйонникам новоспеченим віддав, а нас, годувальників твоїх, упослідив, тримаєш нас, безпаспортних, у загорожах, як у тюрмах, наче не людяки ми, а скотина безсловесна…"
Розгнівався тади цар і гукнув до слуг своїх: "Заберіть сього постольника з палат моїх золотих і замуруйте на віки вічні у стовпа кам'яного, щоб ні голосу його не чуть було, ні виду не видать!" І замурували Нестора в стовпа кам'яного посеред города Пітера, біля палат царських золотих на смерть голодну. Але уночі свиснув Нестор Семирозум, і злетілися вітри з усіх чотирьох сторін світу, і розсипався стовп кам'яний на порох. Придибав Нестор додому в Па-куль, сів біля мужиків на гатці, розкурив люльку свою та й мовить голосом печальним: "Пройшов я, людяки, кола небесні і земні, але нема її, правди, ніде: ні на землі, ні на небі".
Се я сам чув і бачив, хоч ще мальцем був, без штанів, у самій сорочці, і вписую до Книги днів.
Се вписую до Книги днів, бо правда істинна, як те, що на світі білому живу.
Помер Нестор Семирозум і на Вишневій горі привселюдно був похований, і могила над ним висока, і хрест дубовий. А ще багато літ стрічали яго на землі наші людяки як живого. Уже управителем економії Штома був, з самого Києва баронесою привезений, ї наказав Штома вигон, де досюль людська худоба паслася, обгородити, бо то, мовляв, споконвіку земля панська. Напиляли, лісу і грабові стовпи укопали, покуль і вигону. Ішов уночі я од дєвки своєї, ще нежонатий був. Іду я од дєвки через вигін, калі бачу: щось бовваніє попереду, наче задніло. А ніч темна, осіння. І так бовваніє, наче то людяка, але з місячного світла влаштована, а було се перед молодиком, та й хмарно. Нема як місячному сяєву буть. Дак наче яно людяка, тальки висока, мо', метрів з п'ять заввишки.
Ноги мені в колінах примліли, так і осів на землю. Перехрестився, дивлюсь — а яно не зникає. А яно не зникає та все ближчей і ближчей. Та все ближчей яно, і вже руки виджу, а руки — наче добрі гілляки. І вже лице бачу, а лице — як у Нестора Семирозума. Вбране яно у все наше, сільське, полотняне, а босе. І йде яно по краю вигону, де стовпи, вкопані з наказу управителя Штоми. І як наблизиться яно до стовпа, то начечки грім гримить і блискавка, і стовпи ламаються, як тріски. І пройшло яно, довкуль і вигін, і стовпи лежать за ним покотом. Пройшло і зникло, наче й не було, наче привиділося. Доплентався я до хати, стукаю у вікно, щоб матка засув одсунула на дверях сінешніх, мати питає з-за дверей — хто? А я мовчу, бо язиком повернути не можу, так напужався.
Дак уранці управитель побачив стовпи довкуль вигону поламані, по стражників послав. Наїхало стражників хмара силенна, по хатах ходили, розпитували, щоб узнать, хто на таке наважився — стовпи довкуль панського вигону поламать. Але ніхто не бачив і знать не знав. Тольки я і бачив, що тої ночі на вигоні робилося, але не признався, бо, думаю, не повірять моїй гомонці, а по тюрмах затягають.
І поїхали стражники з Пакуля, з чим приїхали.
І людяки сміялися їм услід.
А се Оксана Ганчучка мені розказувала, і я вписую, бо така людяна, що брехать не буде. Зачепило її чоловіка деревиною у Чорному лісі, як пиляли для екоиомії, йон зиму прохворів і помер. А яна, бідна, з малими дітьми зосталася. Навесні не стало у них хліба, діти голодні плачуть. Пішла яна до управителя Штоми: "Поможіть, пане". А Штома бомажку їй показує через стіл: "Твій мужик ще за торішнє винен в економію лишився, не одробив". Бреде яна з контори, плаче. Бреде яна через гатку, аж бачить: сидить у березі Нестор Семирозум, як живий, люльку розкурює, їй і не в голові одразу, що се ж Нестор давно помер. Привіталася яна до Нестора, як до живого, йон і питає: "Чого плачеш, молодиця?" Яна і розказала про свою біду. Калі ж Нестор їй гомонить: "Не плач, молодиця, бо слізьми діток не нагодуєш. А піди додому та пошукай за божницею. Тамочки твоя свекруха перед смертю золоту п'ятірку сховала. Купиш хліба і до хліба". А свекруха її, скупердезна баба, у отця Серапіона замолоду служила, і всяке про них балакали.
Подякувала Оксана і пішла. Уже гатку проминула, оглянулася: нікого на березі нема, наче привиділося. Аж тади яна згадала, що се ж мертвий Нестор давно. Згадала — та навтьоки. Прибігла додому, за божницю — аж там, у павутинні, і справді золота п'ятірка, в ганчірочку загорнена. Отаке було. Що чув, те й записую.
І дізнався про таке, бо в селі нічого не сховаєш, Гаврило Латка, який в економії ще до Штоми порядкував, а Штома його вигнав. Латка ж з людьми заївся, покуль за економа був, бо як з пана пан — се біда, а як з мужика та пан — се вже біда втричі. Заївся йон з людьми, а як не стало кого поганять, печія сердечна сильно його пекла, що вже йон не над людяками. І закортіло йому багатшим од усіх у Пакулі стати. І ходив йон на гатку, як ранєй на роботу до економії, щоб у Нестора Семирозума багатства випросити, та не з'являвся йому Нестор. І нараяли йому людяки піти опівночі на Вишневу гору, на могилу Несторову. А вже сніги впали. Прибрів Латка серед ночі, тонучи в снігах, на Вишневу гору, аж Нестор сидить на могилі, снігом занесений, люльку курить, і місяць-повня над ним, наче капелюх солом'яний.