Знаєте, що хлопи завзялися і не хо-тять іти на роботу. Мені би все згинуло на ниві, як би не помогли. Але без вашої помочі я нічого не зроблю... цілком зубожію.. А за то відступаю вам, шляхті закуттянській на другий рік сіножать на охабі з сіном і остаю, тай даю вам угор, вже без жадної оранки.
— Віват, наша ласкава пані баронова!
Філіпко утираючи губи рукавом грубої сорочки, пригладжуючи свої довгі сиві вуса, каже:
— Зле би було, ясна пані, як би шляхта не запомагала такої пані добродзійки, гербової шляхтянки. Хлопство повстає тепер проти двора, а потому проти нас повстане... Абож то не різали вони шляхту? А так, як будемо держатися купи, нічо нам не зробить ніяка сила! Правда, страшні тепер часи настали, коли хлопа ржонд пускає так самопас, але ми не дамося. Дар ясної пані приймаємо з подякою і обробимо ясній пані усе до стебла. Правда, панове, братця, що обробимо.
— Правда! віват, пані баронова!
За той час і музика перестала грати і всі збилися в купу коло баронової, обступили її, мов пчоли матку. Бароновій стали сльози в очах, на вид тих босих гербовців, тих чесних душ, що почуваючи своє східство шляхотське, почуваються до солідарности. Прийшли їй на гадку різні, кріваві сцени з недавнього 46-ого року, про котрі читала й чула, і вважала себе тут цілком безпечною між тою меншою братією, котра би в пригоді заступила її сильною лавою...
— Дякую вам, панове браття, за вашу щирість! — сказала баронова зворушена.— Прошу вас, бавтеся, гуляйте... Я би сама з вами потанцювала, як би була молодшою...
—З таким молодим каваліром як я, то й тепер можна,— обзивається підохочений Філіпко.— А ну музика!
Музика заграла. Запищали скрипки, загудів бас, задзвонило решето. Філіпко поставив кашкет на бакер, підкрутив вуса і взяв баронову легенько за руки сво-
їми мозолистими руками, тай став коло неї притуп-цювати, нібито танцював.
Бувають такі хвилі, що чоловік робить таке, на що би, коли інде ніколи не зважився, а як би таки зважився, то зробить себе або смішним, або божевільним, а може і обурив би других. В таких хвилях чоловікові, мовляв, до лиця з тим, що робить, і всім воно подобається. Возьмім напримір якусь овацію. Люди стоять гуртом, піднімають шапки в гору і кричать аж деруться. А коли б так чоловік в інший час підніс шапку в гору і став кричати, взяли би його всі за божевільного. Або весілля: Люди танцюють, а колиб так хто в іншу пору прийшов до тої самої хати і став танцювати і приспівувати? В танці обнимаемо чужих жінок, дівчат. А зробім то коли іншим разом, то можемо дещо обірвати від чоловіків, або батьків... Така хвиля надає сама, не питаючись нікого, своє дозволения і всі з тим годяться.
Так було й тепер. Між шляхтою запанувало одушевления, охота. Вона уділилася і бароновій. Баронова не могла ані обидитись поступком того босого шляхтича, що коло неї притупцював держачи ЇЇ за руки, не могла і взяти свої руки з його рук. Вона усміхаючись почала поволі поступати в зад, ніби танцюючи. Більше від неї ніхто не вимагав, бож то пані дідичка на широких просторах, баронова, а з дому графиня, бож то старша поважна жінка. А танцював з нею не який молодик, котрий би її сином міг бути, але чоловік, котрому шістдесять літ, загально поважний з чесним прямим характером, відданий її приятель.
Шляхті було того досить. Вона вдоволилася тими кількома кроками пані під такт музики. Значить: баронова не цурається шляхти, хочби і босої. Шляхта закричала цілою груддю: віват, розступилася перед такою поважною парою на всі боки.
7 800-3
161
Філіпко, врадуваний, як би його хто на сто коней посадив, став бароновій дякувати за ту честь, яку йому зробила, і вицілував обі руки.
— Віват, наша ласкава добродзійка, ясна пані баронова!
— За вас своє життя кладу, ясна пані! — говорив Філіпко і аж йому сльози в очах показалися.
Вже добре смерклося, зимна роса спала на землю, як баронова, попращавшися з шляхтою вертала до двора. Шляхта відвела її з музикою аж під ґанок, закричала ще раз віват, кашкети піднеслися в гору і шляхта стала вертатися з музикою в Закуття.
— Славна пані! — говорила шляхта,— погостила і не цуралася з шляхтичем танцювати...
— Е, який то там танець був! — відозвався котрийсь.
— Захотів ти брацє! Така поважна матрона... Тут не проте ходить, але баронова показала, що нас має за браттів, а не за хлопіа.. Треба би що сили помагати...
І помагали що могли. Робота горіла в руках, що днини була гостина в дворі, хоч Філіпко зараз другого дня сам музику відправив.
— Погуляємо, як покінчимо, а тепер шкода ніг... Завтра знов робота, треба відпочати...
Жнива в пишневецькім дворі скінчилися ранше, як звичайно за часів панщини, скорше, як по сусідніх до-мініях.
Всюди між хлопами ходили глухі слухи, що втратять свободу, коли підуть на лан робити, і жаден не ступив би на панський лан ногою. До того ще накипіла в серцю кожного панщизняна кривда, витворювала у хлопів завзятість докучити панові. Хтось ще пустив поголоску, що як пани зійдуть на біду, то уряд забере панські лани і поділить їх між громадян. Сусідні пани були в розпуці. Все пропадало, гинуло, сипалося з колоса на пні, а нема робучих рук, хочби й за
великі гроші. Обіцювали вже по ЗО дутків і три рази горілки, та ніхто не лакомився. Далі пани кинулись до уряду о поміч. Спровадили до села військо на роботу, але не великий був з того хосен. По перше, що запізно надійшла така поміч, вже тоді, як пшениця і жито почорніло і до половини висипалося, по друге тому, що військо до такої роботи було не вправне, а апетит показувало вовчий, по третє тому, що війська було дуже мало, задля війни в Італії, куди військо постягали, полишаючи лише малі залоги, тож і не могли всім дворам війська настарчити. Дехто спроваджував кримінальників, але і з тими було більше клопоту, чим пожитку, бо кожний беручи арештантів підписував реверс, що всіх назад доставить по роботі. Бароновій сусіди завидували, бо не в кожнім селі була шляхта, а хоч і була то між шляхтою, а двором не було тих сердечних відносин, що в Пишнівцях.
В тім часі стали по декуди заводити кінні молотільні. Михась, почувши таке, їздив аж до Львова і спровадив таку молотільню на диво всім людям, що такої новости ще не видали. В пишневецькім дворі показалася така молотільня перша на цілу околицю. Нею можна було все швидко змолотити і зсипати до шпи-хліра. Пишневецький шпихлір, що його ще покійний барон побудував, то була величезна поверхова ка-мениця, був будований з цегли, побитий бляхою. Стояв подальше других будинків між високими деревами, отже був цілком безпечний від вогню. Цего року видаток був добрий, і шпихлір наповнився пшеницею, житом і вівсом.
Рік той був великою крізою для дідичів, властителів домів. Він був для них втрачений. Баронова завдяки закуттянській шляхті перейшла ту економічну повінь сухою ногою, а все завдячувала проворности Михася і благословила ту хвилю, коли цего босого шляхтича до себе пригорнула.
1*
163
Михасеві вродилось теж подостатком. Усе зібрав вчасно наймленими людьми. До нього йшли охотно на роботу бідніщі хлопи, бо то був грунт рустикаль-ний і не було чого боятися звернення панщини...
Михась знав, що робили сусідні двори. В Самбо-рі чув, яка ціна збіжжа. Говорили тогді багато про війну, яка велась в Італії і готовилась на Уграх. З новинами приходив Михась до баронової і радились, що робити.
— Я би, ясна пані, радив, щоби збіжжа тепер не продавати. Час неспокійний, ціна збіжжа піде в гору страшенно...
— Алеж грошей потреба, мій Міхалє...
— Треба обходитися чим мога. Трохи ясна пані будуть мати з давнійших літ, трохи візметься від жидів за коршми. Хоч би навіть позичити, то все би ліпше, бо на весну заплатять за збіжжа дукатами, та ще просити будуть...
Баронова ві всім Михася послухала й тепер. Стало отже на тім, щоби збіжжа не продавати...
Михась радив добре. На другий рік двори не могли достарчити збіжжа стільки, що звичайно, і ціна його дуже підскочила. Зараз з весною платили торговці по 15 ренських монетою конвенцийною за корець пшениці або жита... До весни задержав Михась і своє збіжжа, і набив срібними сороківцями нове збанятко...
IV.
Михасеві уродився ще один син Стефан. Ним Михась найбільше втішився.
— Цего то вже виховуймо самі — говорив до жінки,— я вже знаю, як. Буде шляхтичем на загоні, наслідить все по мині, до чужого гнізда не піде ховатися...
А малого Юзя, як лише став добре ходити, взяла баронова до двора. Хлопчик був гарненький і баронова його дуже любила. Вже як дитина зражу-вав здібности, над свій вік, як мовляла баронова, при тім був здорово зложений, зовсім у батька вдався. Його вихованням занималася бона, котру баронова зі Львова спровадила. Михась дивлячись, як його Юзьо гарно розвивається, упевнився, що Юзьо буде великим ученим, чоловіком.
Коли Юзеві минуло сім років, спровадила баронова для нього учителя, котрого звали гувернером.
Юзьо виховувався по панськи. Спав на мягонь-кій пуховій постелі під шовковим покривалом, ходив в тоненьких вебових сорочках, в одягу з доброго тоненького сукна, їв з бароновою при однім столі.
Михась дивився на те косо.
— По що того, ясна пані, шляхотську дитину так розпещувати? Чому не має спати на соломі, як його батько і дід спали? Чому не має ходити в полотні?
— Прошу тебе мій панє Міхалє, хоч ти батько, не мішайся до того. На що йому того всього, коли він не буде господарем, як ти, твій батько і дід, лиш буде ученим великим чоловіком.
— Правда,— нагадував собі Михась,— Юзьо має бути ученим, великим, чоловіком... Та най там! — і відходив, не кажучи більше нічого.
А другі двірські офіціялісти може лиш для того, щоби Михасеві піддобритись, ворожили для малого Юзя ще кращу будучність.
— Щасливі ви, панє ржонцо, з вашою дитиною. Не треба йому й ученим бути. То більше як певно, що баронова запише Юзеві Пишнівці... Но, но, не крутіть головою бо все на те складається. Прошу вас: пані вас любить, за дитиною пропадає, з своєю родиною погнівалась, всі її відцурались, а сама бездітна... Вона на злість не лишить своїй родині нічого, а Юзеві все запише. Вірте мені.
І Михась вірив. Алеж бо то пошукати такого батька, котрий би в таку можливість для своєї рідної дитини не повірив! Юзьо ставав у батьківській уяві, що день виразніще кандидатом на великого ученого чоловіка, а може...