І шкода, що я не граю у виставі Марковського — це й був би мій бенефіс.
— Який милий жарт!
Нарешті він поставив знак оклику в кінці фрази.
Газетяр запитав усе, що хотів запитати. Артистка відповіла, як вважала за потрібне,— і запросила журналіста на свій бенефіс.
— Тільки не даруйте мені часом мімози,— попросила вона з лукавою злістю, примружившись. — Не люблю мімози.
Журналіст поцікавився, чи може він і ці слова додати до записів у блокноті. Стерницька дозволила. Коли вони прощалися, актриса ще раз нагадала гостеві, що одразу після бенефісу — перегляд вистави "Любов, джаз і чорт".
Коли він пішов, Стерницька сіла у крісло головного адміністратора театру, крісло було м'яке, глибоке, вкрите затертим рожевим плюшем. Вона сперлася ліктем на побічню, затуливши обличчя долонею. "Ми восени таки похожі... Звичайно, що не всі, а так, хоч деякі..." — А мені й справді уже п'ятдесят, — не то здивовано, не то сумно сказала вона сама до себе,— ну й що ж тут такого, яка різниця, як це називається — бенефіс, день народження чи ще якось там?
"Ми восени... Як хочеться жити... І весь світ обняти..."
Коли б не проблема з сукнею, можна було б вважати, що вона вже готова до цієї урочистої події.
У надвечір'ї, як і вранці на привокзальній площі, співали птахи. Мабуть, шпак. Пробує голос. Крізь велике, кругле, наче ілюмінатор, вікно Стерницька побачила у театральному подвір'ї Наталю Верховець. Дівчина підвела голову — може, дивилась на хмари; може, шукала птаху, що співала.
Яка різниця — день народження, бенефіс... Вона готова до цієї події. Без репетиції готова.