І так майже усі, хто на принесених мною папірцях розписався, через чистилище головиної кімнати пройшли і в пекло старостового підвалу опустилися примусово. Уже вечоріть стало, коли сюю роботу закінчили. Коршак додому потеліпав, йому ж недалечко, приніс кусень сала, кулидку хліба, кислих огірків і самограй у високій, темній пляшці, як тепер пам'ятаю, з медаллю і вилитим зі скла написом: "Київський перший пивоваренний завод. Київ". А через що запам'ятала, бо я до того ніколи таких пляшок, ще контрреволюційних, не бачила в очі. Міліціонери слідом зайшли і кажуть до мене: "Іди, дєвко, на ґанкові посидь, за підвалом подивися, поки ми тут черв'яка заморимо". Ну, сіла я на приступці і дивлюся. А вже жінки і родаки підходили, чиїх мужиків міліціонери у погребі причинили. Стоять перед сільрадськими вікнами хмарою і галасують: "Ми уже й так голі, босі і вошей годуємо, а нас ще додушують, що сяя вдасть од нас хоче?!" Моє діло мельницьке, сказали сидіти і дивитися — сиджу і дивлюся мовчки. Коли бачу, а мурована пригребиця починає ворушитися. А се ті, кого причинили, розбирають зсередини цегляну кладку, і вже вона ристю ходить. Дак я спужалася. вбігла у сільраду і кричу: "Ворушиться!.." — "Що там ще ворушиться?" — скалиться до мене Галан, уже ж ковтнув трохи. "Мужики кладку розбирають!" Дак яни аж тади спохватилися. Повискакували на ґанок і давай над головами юрми із наганів пулять. А мужики з погреба уже вибралися, люду побільшало на майдані, і до ґанку підступають. В отарі — і вівця сміла. Міліціонери попужалися, що зброю одберуть, і сховалися до сільради, гака на двері накинули. Юрма ж на майдані, у сутінках, уже вишумовувала. А Кузьма Терпило, се вже йон підійшов, жонка сказала, на ґанок піднявся і, чуємо, гомонить: "Розходьтеся, добрі люди, не творіть твореників. бо усім нам хужей буде…" Йон завжди мирителем був. Аж тут хтось узяв та у вікно сільрадівське цеглиною і пошпурив, рама аж загула і шибки по підлозі скалками розсипалися. Тади вже міліціонери, з наказу Гадана, і стали пулять крізь вікно теє куди очі бачать. Дак у старого П'явку, що колися трохи Микиту Ступу у бочці не притопив, вцілили, але йон якось що оклигав, ще трохи понудився світом, а Кабаниху і до лікарні не довезли, померла на возі. Люди ж кинулися тікать хто куди. Нікому під кулі не кортить, а хочеться жить, яка вже тая жисть не єстяка. Дак я ніч у сільраді перетремтіла, бо Галан нікого не випускав, боявся в темряві дверей одчинить, вікна — і ті столами, як лядами, позатуляли. А уранні понаїжджало начальників мринських, як мух у Спасівку, кого тольки там не було. Галан і Коршак — в один голос: "Се був терористичний замах на сільський актив і радянську міліцію. А застрелили куркуля і молодицю з категорії підкуркульників — заслужено, у класовій боротьбі!" І на бойкот хлібозаготівель частиною пакульців указували. А голова райвику товариш Петелька, такий повненний дядько, колишній червоний партизан, йон у наших лісах партизанив і якось виступав у колбуді, розказував, дак сей — наоборот: "Сто перегини, без прокурора садити громадян у холодну ви не мали права, закон е закон, перевищили свої повноваження". Дак такеє закрутилося, що вже ми думали — Коршаку та Галану попаде за перегини і загибель людей. Громницького одкликали із військових зборів і щодня у район тягали. І се, мо', тижнів зо два так тривало, уже яни й напужалися, уже їм хоч сухарі суши та в далеку дорогу готуйся. Аж одного дня приїздить Громницький ранєй якось із району, се уже сіяти у полях почали, і раптом таким лисачком до Коршака, хоч учора уже й не дивився у його бік, списав був по усіх статтях. Дак дибиться йон раптом до Коршака і мовить: "Товариш Сталін на партійному пленумі у Москві розпорядилися давити куркуля, як гниду, не боятися надзвичайних заходів, організовувати хлібозаготівлі, а не пускати на самоплив. Так що ти, Якове Оверковичу, механіку класової боротьби розумієш правильно, правильніше, нежелі голова райвику. І сьогодні партактив рішив гнати Петельку за буржуазно-ліберальну політику стосовно куркуля, а ініціативу пакульської бідняцько-середняцької маси усім селам району поставили у приклад".
Отак воно було, я сама усьому свідок, бо коло начальників по роботі своїй крутилася. Дак се тольки квіточки, а ягідки потім почалися, коли розкулачка повним ходом пішла. Дак про теє луччей і не згадувать, аби серця собі не рвать. Та й нікому воно уже не треба, тепер молоді люди у телевізорі пеють і танцюють, танцюють і пеють, на гробах дідів і прадідів своїх стражденних, і нічого їм болєй не напоминай, і чуть не хочуть. Я не осуджую, бо такочки жисть придумана. І чим скоріше бистрінь часу усю тую кривавицю минущу у небуть однесе, і нас, пам'ятливих, із нею, тим весельше живим людякам житиметься на світі.
А може, Бог і був колися.
Як ще родався зо мною братеник мій Миколай Дахновець, розказував йон мені, Якову Дахновцю, за чаркою доброю, що більшовики у городі Москві судили Бога привселюдно, судом відкритим, і їх ні вожді у залі були. І засудили дідугана на сто літ примусовки, і десь йон тачки тягає, на Біломорці, чи Турксибі, чи Магнітні, якщо не пропав досюль, не вистиг ноги, хоч і Бог, од тюремної баланди.
А без Господаря янгольство небесне і всі оті божки-апостоли, всі оті Семирозуми, що їх дурні людяки навигадували, розбрелися по світах, як череда без пастуха, а мо', і в сплячку залягли, щоб сеє все перечекать.
Дак, мо', так і луччей для Бога і свити Його. Колися котрийсь із янголів чи апостолів нову Біблію писарям надиктує і усе виправдає, що у сії годки на Землі творилося, бо Йон тади не господарював, не галіфетив над людьми, бо осуджений був більшовиками безбожними і кару на будовах соціалізму відбував.
А інак лежав би собі на небесах, на пуховиках із білих хмар, на землю униз дивився і плакав слізьми безсилими, що твореники його, людяки, у Краї, Ним благословенному річками, травами, солов'ями, одне одного голодом морять, одне в одного шматок останній виривають, щоб хоч і здохнути під тином, але на деньок пізніше, анєй синок рідний, сестра чи жонка кохана, якій присягався перед Богом на вічну любов і пошану. Або й рідному синкові чи дочечці матчиною рукою, яка ще учора так їх голубила та пестила, голівку одкарнать, тільце сокирою на порозі порубать, на шмаття криваве, у чугуна скласти і варити в печі, чутливими од голодухи ніздрями солодкий дух смажені ловлячи.
У тую, голодну, весну, покуль такеє творилося, я свого дитяти далєй двору не пускав. Якось вертаю із пожежні, після нічного чергування, нема дочки, ні в хаті, ні у дворі. "Де наша Люська?" — запитую у жонки. "Послала я на леваду щавлю нарвать, борщика зварю, дак щось довго і нема", — відповідає. Кинувся я на леваду, через себе перекидаюся, біжу. Нема дочки на леваді. А поруч, за лозняком, у ярку, садиба Марфи Срулихи. А нам у сільраду уже сигналили, що вона дєтву приблудну, яка до причалу пакульського із лісних сіл та хуторів бреде, голодна, до хати своєї принаджує і тая дєтва десь дівається, наче крозь землю провалюється. Я через лози до Марфи, аж чую: у погребі дитя кигиче, а двері — на защібці знадвору. Я двері погріба рвонув — моя Люська на дощатих сходинках од плачу заходиться. А її Марфа покликала з левади, щоб наче капусточки із льоху для неї дістала, бо сама уже не здужає, та й причинила. А на призьбі — сокира лежала. Я за сокиру — і в хату, зарубаю, думаю, гадюку, так вона мене дістала Люською моєю. Дак Марфа у віконце побачила і в піч од мене сховалася. І тольки блимає із челюстей голодними очима. А піч аж пашіє, натоплена. Се ж для смажені із моєї дочки — топила. Дак я заслонкою піч затулив і заклав йомкою, між пічурок припічка, щоб повік не одтулила. І — з хати. Там вона, Срулиха, і спеклася. Назавтра кажу хлопцям, що за пайку хліба мертвяків по селу збирали, як гриби в лісі: "Заїдьте у яр, заберіть Марфу Срулиху із печі її, на скотомогильник одтарабаньте…" Як діставали гробарі Марфу з печі, три голівки, дитячі, обгризені, викотилися…
Дак я до того веду, що нема в людині ніякої подоби Божої, як нас попи дурили і всілякі несвідомі елементи досюль думають. На інший копил вона, людяка, зроблена. Покуль сита людяка, ще щось у мечтах і химерах божеське, мо', і ворушиться. А їсти тижняку не дай — уже за звіриними законами живе, і болєй ніякими. І правильно робить, бо тольки звірині закони правильні, за ними світ увесь живе. І товариш Бог у райському саду далєй од перших людяк, дурнуватих, дивився, коли забороняв їм плоди із дерева знання куштувать, бо теє все їм ні до чого. Бо кому судилося рогом землю орать, у поті та крові кусень хліба здобуваючи, тому не до ласощів закордонних, капіталістичних. Але не встеріг дерева райського товариш Бог, сторож із нього був нікудишній, а призначити хлопців-енкаведистів замість янголів безтілесних — не дотумкав. І зробилася Єва — першим "перукарем", тольки не колосочки вона зрізала, а плоди з дерева добра і зла. За що й загриміла з усім своїм Семеном майбутнім у земну сибір — навік, без права переписки… А якби встеріг товариш Бог теє дерево, не було б стольки порохняви із слів, нікому не потрібних.
Бо нема ані добра, ані зла, а є тольки жисть. Нема — і не треба.
Мій дід Пантелій сильно грамотяка був — Біблію на покуті тримав і мені з неї начитував, коли я по коржики з маком до баби прибігав. Дак начитав йон якось із тої Біблії, що Сатана вище самого Бога хотів стати, вище зір небесних. Тольки ж Бог не дозволив йому сього зробити. А воно б і луччей було, якби Сатана над людьми земними головував і правував ними. А Бог хай би вилежувався собі, як лежень на горищі хати, на хмарах білих і славослівні співи своїх янголів слухав.
Болєй толку було б на землі.
Уночі одвів Семен корову у плавні, а вранці приїхала бригада двадцятитисячників на хутір, усе їхнє колективізувала за нездачу експортного податку, а господарям наказала іти з двору куди очі бачать. І залишилося у Семена й Катерини з нажитого ними лише те. що на них було, та ще корова, схована у плавнях. Стояли вони віддаля, дивлячись, як їхнє добро на підводи вантажать, а з даху зривають бляху, аби дім їхній перенести на колгоспне дворище, щоб і сліду від хутора в степу не залишилося.