Нема раю, нема пекла, нема гріха, ніхто й ніколи з тебе не спитає, ні перед ким та не звітний. А наступні покоління, що про них талмудять більшовики, хай самі про себе подбають. Майбутні покоління вони придумали нам для приманки, а найголовнішу ревізію — ліквідували. Нема ревізії по той бік жисті, нема гріха, нема й стриму жодного для людини. Свобода, бляха, на усі часи і простори!
І — ніде нікого і нічого, ні в небесах, ні на землі, ні під землею, ні учора, ні сьогодні, ні завтра, у всьому світі — лише я, Дахновець Яків Оверкович, сам для себе — Бог.
А хіба я дурень такий, що сам себе судитиму?!
Робив, роблю і робитиму, що хочу і як хочу, і ніхто наді мною — не суддя!
Ось за що я більшовичків уважаю кріпко.
Брехня несусвітна сеє все, аби хижість і чорноту душі власної виправдати.
Більшовики справді у державі Бога одмінили, а Бога в душі людяцькій навіть їм не під силу було — одмінить, бо совість у душі людській — се і є Бог.
Можна і поза стінами церкви Богові молитися, добрість і правду у жисті своїй сповідуючи. А можна хрестиками та іконками обвішатися, для близіру, для чужого ока, а чортову думку в собі кохать і вовком до людей буть. У мальстві, ще до усіх сих переворотів, матка мене на руках тримає, у кутку церкви притулившись, а пузачі сільські перед олтарем товпляться, хрестячись ревно та попові підспівуючи, а тади виходять із церкви і останню латку здирають із удів та сирот, чиї чоловіки і батьки не повернулися з миколаївської війни. Як почав уже сей Микитка Хрущов, пузатий, попів за барки брать, приїздив до Пакуля молодьонок комсомольський, агітувати, щоб закривали церкву. А теперечки, дивлюся, йон знову зверху плаває, наче послід, уже в нашій Україні, і ретиво хреститься в телевізії перед іконами київських соборів. На сії всі тіятри надивилася я за жисть свою довгу, і насміюся, бувало, і наплачуся. Так я думаю, а там — хто зна.
Ніхто Бога не одмінить, поки йон у душі людини є. А як нема Бога в душі, пустка сама, одкуль йому узятися?
Се уже якось що район у Мрині придумали, а познєй — і область, і стало начальників як гною. І почало їх багатенно у Пакуль наїжджать, бо тут од їхніх контор близенько. Уповноваженими яни звалися. Мордасті такі, сердиті та важні, аж страх. І найбільше яни у Коршаків гніздилися, туї у них притулище, кішло було, хати просторезні, на помості, і сільські управи недалечко. Дуська для них варила і пуховики стелила, трудодні їй за сеє писали, і приварок непоганий був, бо харчі — колгоспні, не вельми важені і щитані. Се уже колгосп зробився. Та й ранєй сільські галіфетчики Коршаків не зобижали, то тим, то сим, а губи помажуть. Тади якось що із тими вже троцькістами почали сильно воювать, по усіх усюдах їх шукали і виколуплювали. А що воно за троцькісти, я толком і не знаю. Хазяїн мій районну газету усю жисть виписував, грамотєй був, "Шляхом комунізму" тая газетка називалася. Дак йон мені кой-що і начитував з неї. Але я було куделю пряду, в одне вухо впущу, у друге випущу, та й годі. Нібито був такий начальник великий, Троцьким прозивався, і щось йон із самим Сталіним не поділив, дак вони довгенно сварилися, а в простих людяк голови покотились, як качани капусти по городу. Ну, і зібрали нас на сільський сход, у клубі, стали розказувать про тих уже троцькістів, і щоб ми їх громадою засудили. Уповноважений розказує та начитує, а ми мовчки насіння лузаємо. Начальники сільські за червоним столом аплодують, і ми, лушпиння на долівку висипавши, у долоні ляскаємо, уже привчені були. Начальники руки піднімуть, і ми піднімаємо.
Коли ж встає неждано із лави Яків Дахновець, по-вуличному Коршак, і каже на весь клуб: "А у нас, дорогі товариші, у селі Пакулі свій троцькіст затятий єстяка, Левко Жила, запроданець світовому капіталові. Хоч і кажуть, що на фронтах громадянської війни заслужено воював, але відтоді йон переродився…" І далєй розказує, що тади й тади, у присутності таких-то громадян називав Левко Жила юду Троцького заслуженим командиром червоного війська у битвах з біляками, а вождя світового пролетаріату товариша Сталіна називав зрадником революції… Дак начальники за червоним столом заворушилися, застрибали, як блохи на гарячій грубці, давай скоренько розпитувать сих уже громадян, що їх Коршак назвав, чи було таке. Ну, було, відповідають, щось йон там терендив п'яним язиком, коли ми пляшку "риковки" розішли, а що — і самі гаразд не пам'ятаємо, бо випивши були.
А самого Левка якось що не було у клубі, мо', висиплявся де після випивону, йон і не просихав, що правда, то правда. Війною, каже було, кривавою боротьбою з біляками я душевно контужений, через те і п'ю. Побалакали про сеє, виходимо з клубу, сміємося. Мовляв, Коршак одплатив Жилі за теє, що той докором про Катерину йому дошкулив, але нічого Левкові не буде, бо йон сильно заслужений перед владою сею. Трохи часу спливло, і усе було тихо. Аж якось заходить до хати мій хазяїн із свіжою газетою в руці, сідає ближчей до каганця і давай начитувать: "Доки троцькісти розкошуватимуть у нашому Пакулі?" Так тая писулечка у газеті звалася. І все там знову розказано, що Коршак на сільському сході гомонів. Що казав Левко Жила на пожежні своїм односельчанам, агітуючи їх за троцькізм, і як засудила його злочинні дії сільська громада, а ось чому органи та міліція не приймають рішучих дій супроти зрадника соціалізму, який досі — на керівній посаді у селі Пакулі, дивує передову громадськість. А підписана тая писулечка так: "Яків Дахновець, сількор".
Зітхнув мій хазяїн тяжко та й мовить: "Ну, Левкові постолики сплів чортів Коршак. Але ж на Жилі усе сеє не закінчиться…" І — як у воду дивився мій хазяїн. Десь скоренько, се уже зима була, приїхали із Мрина хлопці з ружжями, пов'язади Левка Жилу та й повезли до в'язниці. А йон скаженющий був, коли розсердиться, скольки ж годочків за сюю власть воював, і в Страхоліссі ковзнув із саней і давай тікать, а сніги глибокі, там його, бідного, і встрелили. А якби не тікав, то, мо' б, якось і відкараскався, одговорився. Бо Жила і правда сильно заслужений був. Хоч тади уже на сеє не дивилися, не в таких голови з плечей летіли. А жонки Левкової Пріськи і синка їхнього, йон ще в колисці лежав, ніхто не чіпав. Яна з бідняцького роду була, швиденько до колгоспу записалася, ланкувала усе життя і в стахановках ходила.
Дак синок Левка Жили опісля сеї уже війни військовим льотчиком став. Якось що за батька його не питали. Мо', тому, що Пріська вдруге очоловічилася і другий чоловік її з фронту не вернувся, похоронку одержала, і син Левків став писатися сином загиблого на війні. І служив йон по різних городах, і за границею, і дослужився до генеральського чину, бо Пріська нахвалялася і сама я бачила його у синіх штанях із червоною смугою. Тади послали його командувать у той уже Афганістан. Коли ж Пріська геть розхворілася, телеграму синові дали, щоб негайно приїздив, якщо матку хоче побачить. Дак йон із Афганістану військовим літаком прилетів. Потеліпала і я з Пріською попрощатися, стольки годків в одній ланці проробили, і надружилися, і налаялися, усякого бувало. А ще ж хотіла про свого найменшого синочка у того генерала Прісьчиного розпитать, бо його в армію забрили і в Афганістан затарабанили. Дак йон нічого не знав про Валерку мого, у мене, каже, таких Валерок десять тисяч, та й правда, одкуль генералові про солдатика знать. Тади я й кажу своїм язиком дурним: "А я ще вашого батечка пам'ятаю, як його, пов'язаного, на санях через сніги до Мрина везли, та не довезли…" Дак генерал нічого не сказав на теє, тольки зуби зціпив і у вікно задивився, і дивився у вікно, покуль я і з хати не пішла. А трохи погодєй привозять мого синочка, мого хлопчика рідного у цинковому гробу з того проклятущого Афганістану. Дак хазяїн мій не пережив тої смерті наглої синочка нашого, запив сильно і помер вскорі. А я ще плентаюся по світу, споминаю та плачу, як береза весною. А Валерчиним ім'ям колгоспне поле назвали, де йон до армії на тракторі робив. Тольки що ж мені з того поля, як синочка мого дорогого, хлопчика мого нема і не буде уже ніколи?!
Уже зима котилася з гори і в сонячні дні бурульки на стріхах горіли, як свічі, коли написали в районній газеті про скору нараду робітничо-селянських кореспондентів. А на сільську Раду лист казенний надійшов, щоб персонально Якова Дахновця явку на нараду забезпечено було. Листа підписав партійний секретар Мринського району товариш Смульсон. А вже Коршак пожежнею пакульською завідував після Левка Жили, застреленого міліціонерами у Страхоліссі. Сам Михаль Громницький з тим листом прийшов на пожежню і стелився до Якова словами уважними, наче ласки у нього запобігав: "Радію, товаришу Дахновець, що тебе керівництво району персонально знає і ношановує увагою високою. Дак ти ж там про наші пакульські порядки добре сигналь, хоч трапляються ще і в нашій роботі окремі недоліки, бо, як казав товариш Ленін, не помиляється тольки той, хто нічого не робить, а ми робимо на повну катушку, і ще болєй, і хоч ти здавна у нашому активі, порадився я з товаришами і вирішив ще ближче наблизити тебе до щоденної бойової роботи, порекомендувавши на свого позаштатного заступника. Сьогодні президією сільської Ради зберемося і проголосуємо, так що приходь, тепер ти — мій висуванець і мій тил надійний…"
Дак тади вже люди стали одне одного побоюватися, а ще болєй — таких, як Коршак. Бо отаким була повна власть, вважай, дана — карать чи милувать. Не так на нього глянеш, не таким слівцем до нього обізвешся чи, не дай Боже, дорогу йому у чомусь перейдеш, бомагу на тебе сочинить за ніч, уранні у район однесе, куди треба, куди слід, як тади казали, і уже, вважай, тебе нема на світі, нікому нічого не доведеш, бо — сигнал трудящих був. Громницькнй сам до людей так ставився, наче його вовчиця в лісі, а не жінка народила, а Коршака — остерігався, трохи не плазував перед ним. Особливо ж як під Дмитром Домонтовичем, що Громницького на комісарство висував і довгий час підтримував, а Коршак сеє знав, земля захиталася.
Увечері, повернувшись із сільської Ради, Коршак про все розказував своїй Дусьці, нахваляючись: "Тепер, щитай, я друга людина в селі, заступаю самого Громницького.