Дак уже сестра моя Параска з дєтвою у тих хатах віку доживає. Отакий був сей Галан, зятьок мій, покійний давно, уже й зірка залізна на постаменті над могилою його геть зіржавіла та упала. І йон єдиний дружкував на весільній вечірці у Коршака. Але сеє так, мимохіть, приверзлося. Тольки почни за жисть нашу пакульську розказувать, то усе чіпляється за думку, як повітиця, і не оддереш. Бо клубок часу колишнього, відкочуючись у минуле, все тугішим стає, і ниток на ньому не меншає, і кінців у тих ниток багато, не знаєш, за який хапатися. Хто бачив, як навивають нитки на воротило верстата ткацького, щоб полотно потім ткать, той мене пойме. Я сказав би ще так: жисть наша — пасьмо лляне, куделя, з якої невидимі руки нитки доль наших тчуть. А чи так сеє, чи не так, хай люди учені, розумаки, нам, простакам, скажуть.
А я ж про Якова Дахновця повість свою почав, як йон парувався. Сеє розказували мені у Крутьках, як під храм я пішов. Заспівали на вечірці про наречену, як у нас звичайно песться:
Як я в батька жила,
Красовалася,
Із стаканчика умивалася,
Із слаканчика умивалася,
Полотенечком утиралася.
Полотенечком утиралася,
У дзеркальце виглядалася.
У дзеркальце виглядалася,
Із хлопцями цілувалася.
А як до свекра Іюшла —
Поминулося.
Із помийниці умивалася,
Онучкою утиралася.
А в засланку виглядалася,
А з кочергами цілувалася.
Дуська заплакала, а Яків і каже: "Сльози сії ні до чого, бо не до свекра і не до свекрухи беру Явдоху Гнатівну, а за єдиную господиню у домі. Схоронив я не так давно і батька, і матку, через те і не влаштовую весільної гулянки у себе, простіть і пробачте, добрі люди, дорогі родаки мої одтепер". Дак Дуська скоренько очі витерла, бо для годиться плакала вона. І сиділа за столом весільним уся в золоті, на руках, і на шиї, і де тольки того золота не було. Сеє люди бачили і не дивувалися, знали ж бо: батько їхній усе, що наторгував роками, перекупщиком збіжжя бувши, між двох дочок своїх розділив, а сам у прийми до мринської молодиці приліпився. Через те ж і Коршак, відаючи про сеє все, оком на Дуську накинув. А привіз із молодою лише скриню та пуховиків трохи, усе ж придане узяв за Дуською золотом. Уранні дивимося — уже Яків гнойок у сани накидає і на город вивозить. І Дуська його по двору метляється, господарює. Я і гукнув через вулицю:
— Дак кого ж бо ти за жонку собі узяв, Якове?
А йон на вила зіперся і так скрушно хитає головою:
— Сиротиночку, сусіде, таку ж, як і сам, сиротиночку, голу та босу. У чому була, у тому і узяв. Нам із нею багатства не треба, аби було чим око запорушить…
Як возив мій батько, Оверко Дахновець, баркасами хлібець до Мрина, а то й у самий город Київ, і мене, малого ще, частюка брав із собою. Щоб привчався торгувать, бо йон ще думав тоді, що житія і далєй такеє ж буде. І баришництво своє мені у спадок йон передасть. Дак наглядівся я по містах, баришуючи з батьком, усіляких баринь досхочу, в капелюшках красивенних, із вічкастими, як у бредні, занавісочками на лицях, у таких же нитяних, посеред літа, рукавичках, у строгих, наче колони панського дому, костюмах, од шийки в білому мереживі, наче піна сиродою в дійниці, до лакованих черевичок, таких строгих, що й окові нема за що зачепитися. Ще й нарум'янених, підмальованих, напахчених, губки — червоним бантиком, нігті на пальцях — і ті наче червоні пелюсточки собачої рожі. Здавалися яни мені, селюкові, не жінками і дєвками земними, а янголами небесними, безтілесними, яких у церковних притворах малюють. І все кортіло мені про щось запитати у батька, але — не наважувався. І вже познєй, уже мій братеник Миколай у міліції мринській служив, уже й батька нашого на світі не було, випили ми з Миколаєм по чарці, я його і запитую: "Скажи мені, брате, ти ж бо за сії переворотні годочки немало панянок городських переколошкав, та й женився ти на баришні городській. А чи у них усе так само, як у баб сільських, пакульських, простих?.." А братеник мій як розсміється: "Чому ти про таке запитуєш?" — "Запитую, бо як плавав я з батьком нашим аж до Мрина та Києва, надивився на них, розпиндючених, нафарбованих, манірних, у брижжях та кружевах, і здавалися яни мені не од світу сього нашого, земного". — "То усе — сухозлотиця, мана, личина, що зверху, — упевнено, зі знанням справи проказав Миколай. — А під тим усім — повний порядок, те, що природа кожній бабі дає сповна, чи вона у місті проживає, чи у селі глухому, як Пакуль ваш, і все так само, як у вас тут де-небудь на сіні чи на леваді, льонами й коноплями вистеленій. Тольки у ваших баб трохи більше сорому та стриму, а городські таке виробляють із нами, мужиками, що бува і сам червонієш, бо до стиду такого не привчений…"
Дак я до того веду, що усе це — мана, малювання, химера, мереживо із слів, усе, що людина навколо жисті напридумувала і далєй собі намріює. Отакі ж пані та панянки. Маскувальна сітка над гарматами, од аеропланів, я в літньому таборі військовиків, наших шефів, бував і бачив. А під одежею, машкарою із гучних слів — єство справжнє, природа, як мій братеник казав. А природа — яна така: сила і хитрість — двигун жисті. І туточки я цілком із більшовиками згоден, як їхній бородатий бог сповідував, а нам на заняттях політичних у голови втовкмачували: насильство — маги порядку в людській череді. Хто дужчий — той і правіший, той і зверху. Справедливості як такої — не було ніколи, нема і буть не може. Садили ми на суботнику ліси по Дуброві, люди накопували, а я — жолуді вкидав. Дак деякі дубки уже вище мене, а поруч, між тих силачів, якесь миршаве, і до колін мені не доросло, ледве із землі випнулося і вже загибає, забите, затінене дужчими сусідами своїми. Бо закон природи такий, жорстокий, але правильний, і єдиний йон для усього живого — і людяк, і звірів, і рослин. Вертається вовк до лігва свого, козла, ним роздертого, тягне. І вовчиця, і вовчата задоволені страшенно, уже од радості у них слинка тече. І вдячні вони вовкові, бо їм жить хочеться, їсти хочеться, так природою встановлено. А вертається коза до козлят своїх, плаче буйними слізьми, мовляв, вовчище задер нашого батька, козла. Козлята плачуть, бо вже їхнього батька нема і не буде кому од вовка їх захистити. Що тут справедливого і несправедливого? Вовк — дужчий, зуби гострі має, силу має, усе сеє йому природа дала. Йон козла і розтерзав. А в козла сили було тольки на те. щоб травичку желібать. А травичка теж жити хотіла. Світ — се машина, у якій усе одне до одного хитро придумано і притерто, щоб крутилося з віку у вік, машина — і тольки. А справедливість у машини одна — щоб вона не переставала крутитися…
Отак скоро і німецький вовк прийде, більшовицького козла на шмаття роздере, бо — дужчий од нього, тади і за козлят більшовицьких візьметься, і виживе під ним тольки той, хто в пригоді вовкові стане, помагатиме шкуру з братів своїх дерти, і сеє все — справедливо буде, бо так природою настановлено.
Усе ладилося у Якова з Дуською: дві корови й теличка ходили в череду, пара коней-воронців тішили очі господарів, свиноматка опоросилася дюжиною поросяток, а гусей і качок у березі Свидниці гуляло — як хмара. Ще й кабанчики порохкували у хліві. Дуська веретеном крутилася по господарству, полола, годувала худобу, доїла, збирала сметану, збивала на масло. Щонеділі навантажували вони воза добром усіляким і їхали до Мрина на базар. І хоч було ще на базарі усього, чого душа забажає, і м'яса, і сала, і яєць, і курей, качок та гусей, і зерна, і овочу різного та плоду, і усе було дешеве порівняно з товарами у державних та непманських крамницях, Дуська уміла розхвалити на весь ринок товар свій, уміла торгуватися, язиката була, і — червонець до червонця тулився у пазусі її, як хамса у бочці. Із Мрина вертали теж не впорожні. Обоє, і Яків, і Дуська, навчені прикладом батьків своїх, уже знали, що гроші — це полова, папір, який завтра нічим стане, коли влада хитне маятник життя в інший бік або й гиря державного годинника, такого непевного, не відрегульованого ще, опуститься до самої долівки і годинник зупиниться, як уже було на їхньому віку. І, спродавшись, купляли вони речі добротні, що роками й десятиліттями лежатимуть у сундуках та скринях, їсти не просячи, більше з одягу: вовняні хустки, хромові чоботи, хутряні коміри на пальта, відрізи матерії на костюми, хоч знали, що самі ніколи тих пальт і костюмів не носитимуть. Але повні сундуки і скрині зігрівали їхні душі, давали впевненість у завтрашньому дні.
Поки Дуська торгувалася за кожне яйце, за кожен хунт масла чи ківш жита, Яків полюбляв пройтися між рядів речового ринку. Ще не усе із приданого свого спродали колишні дворяночки, міські баришні, що колись роз'ятрювали у нього, хлопчака, таку цікавість. Тепер, винісши на продаж останнє, вони нагадували Якову вилинялих, причумлених курок, і нічого таємничого в них уже не було. І продавали вони то пожовкле мереживце, яке ще гімназисточками носили навколо тонких, як у горобців, шийок, то якусь витерту хутряну кацавейку, то офіцерську шинельку, власник якої давно у землі зогнив, розстріляний більшовиками. Але часом траплялися і речі вічні: набір позолочених ложечок, срібні виделки чи підстаканники, блюдця і тарелі із панських сервізів. Тепер усе частіше у домі Коршаків заночовували начальники мринські, уповноважені, а вони полюбляли, коли Дуська обх оджувала їх, як панів, подаючи на стіл страви і напої не в звичайному сільському череп'ї, а в посуді із дворянських столів. Хоч у декого з них і сорочки путньої не було під піджачком або шкірянкою, а лише комірець змінний та нашийничок засмальцьований, що но-культурному звався — краватка. "Пани ж ви мої дрібнесенькі, а воші — як біб!.." — казав про таких Коршак і плювався услід, коли за ночувальниками бамкала важка хвіртка, а Дуська цитькала на нього, бо й стіни власного дому мали вуха, не кажучи вже про близьких сусідів.
Дак велося так, мо', годика зо два чи й болєй, се уже Дуська і дочку народила. А про Катерину, сестру Якова, ні слуху ні духу. Не писав Коршак у тую Таврію далеченну, радіючи, що сестри наче збувся і не доводиться спадком батьківським ділитися. І Катерина не одгукувалася, бо неграмотна була.
Сніжок ранній випав, на мокру землю, і танути почав, а потім підмерзло, голощок зробився.