Та куди мені до того! Куди! Сухо в жмені, а пусто в кишені, куди не йду, біду веду, горем поганяю".
"Пособлю ближньому у його горюванню, да не терзаються сили його".
"Котрі він жертвує для добра і слави його милості гетьмана Мазепи".
"Що нового?"
"Багато..."
"Рrimo?"
"Кочубей".
"Sесundo?"
"Станіслав".
"Теrtіо?"
"Саrolus rex"...
"Починай вашець з Кочубея".
Архієрей відчинив уста, підняв брови, висунув очі з глибоких орбіт, але гетьман поклав нараз руку на плече: "Гов!"
Архієрей перемінився в знак питання.
"Як звалася тая приваблива персона, з котрою преосвященність ваша, заки електор возглаголав двічі, спустила два голендерські дукати?"
Труп'яча головка всунулася в рамена і порскнула сміхом: "Зузанна, милосте ваша, noli me tangere, Зузанна... Але звідки милість ваша навіть про таку нікчемну дрібницю знають?"
"Гетьман Мазепа все знає. Затям собі, архієрею... А тепер аd rem! Рrіmо: Кочубей".
"Кочубей новий донос до царя післав".
"Певно?"
"Як Бог на небі. Царевичеві цей донос доставив, а царевич батькові переслав".
"То недобре".
"І я так гадаю".
"Що робити?"
"Клин клином вибивають".
"Себто?"
"Післати лист до царя, що Кочубей інтригу між гетьманом і царем затіяв, маючи на гадці розбити їх дійствія воєнні совокупнії".
Гетьман подумав хвилину: "Гаразд. Пиши. На столі є все потрібне".
Розстрига сів, гетьман став диктувати лист.
Писар ледве встигав писати під скорий диктат.
"Скінчив?"
"Так".
"Прочитай!"
Розстрига прочитав написане, гетьман поправив дещо і казав переписати начисто, вважаючи, щоб ні одної похибки не було. Тоді ще раз перевірив і підписав: "Готово. А тепер перейдемо до другого пункту, себто до короля Станіслава. Що він?"
"Не хотів би я бути в його шкурі".
"Ов!"
"А так. Взагалі тепер людям розумним і чесним нема що жити на світі",— і позбавлений престолу владика важко зітхнув.
"Мабуть, на себе натякаєш",— замітив гетьман.
"Суєту житейскую і нікчемність мирскую бачу. Ні честь, ні розум, ані пильна праця тепер ціни не мають".
"Проповідь остав на ті часи, як знов митрополитом станеш. Про Станіслава глаголи".
"Станіслав, як горох при дорозі,— хто не хоче — скубне. Хоч Саrolus rех інсигнії королівські від Августа відібрав, Станіслав о корону дрижить. Цар її вже й знаменитому Євгенієві Савойському предкладав".
"І що?"
"На щастя Станіслава, знаменитий імперський полководець до корони польської не палиться. Взагалі цар нікого не минає, щоб Лєщинського позбавити корони. І до Англії, і до Людовика XIV, і до голандських штатів, до всяких дверей стукає".
"Не все біблейні слова "с т у к а й т е, а о т в е р з е т ь с я в а м" справджуються в життю. Європа не хоче, щоб Росія стала європейською державою. Небезпечно ведмедя у пасіку впускати... А що ж поляки?"
"Далі конфедерують, одні за лясом, а другі за Сасом, ті другі не від того, щоб пальці при царському вогнищі погріти".
"Невжеж?"
"Примас, куявський біскуп, люблінський і мазовецький воєводи, коронний підканцлер — беруть".
"Що ти кажеш?"
"Спитай, ваша милосте, царського посла Українцева".
"То зле, бо Лєщинський чоловік порядний, але не багатий, грішми проти грошей воювати не може. Зате великого протектора має — короля Карла".
"Саrolus rех протегує його так, як пустельника ведмідь, коли ваша милість чув тую казку".
"Як ведмідь каменем муху на лобі сплячого пустельника вбив? Чув".
"А так. Саrоlus rех не знає польських панів, накладає на них і на міста великі контрибуції і не шанує католицького костьолу. Тим він Станіславові ведмежу послугу робить. Відштовхує від нього поляків".
"А що ж Станіслав переказує мені?"—спитав гетьман.
"І питати не треба. Потопаючому і бритва пором. Станіслав згідний піти назустріч бажанням вашої вельможності, бо мусить. Годиться навіть на те, щоб гваранцію король Карло підписав".
Гетьман відітхнув.
"А тепер до третього пункту перейдемо і до найважнішого. Що вирішив Саrоlus rех, отвічай!"
Болгарин встав, відкашельнув, випрямився, і його труп'яча головка набрала такої важливої міни, якої гетьман ніколи в нього не бачив.
"Не представляй комедії, кажи!" — наглив Мазепа.
"Терпіння, ваша милосте, терпінняї Це така благодать, якої з легкої руки не дають".
"Чого ж ти хочеш, дірявий міху, кажи!"
Болгарин показав на свої драні чоботи, на заболочену рясу, на сорочку давно не прану: "Ось як виглядає довірений резістент по найсекретнішим ділам його милості гетьмана Івана Степановича Мазепи!"
Гетьман глянув на нього і мусив признати, що виглядав він погано: "Ніби з дівками бився. Коли ти, розстриго, поступиш на праву путь, коли?"
"Коли Бог дасть,— відповів той.— Та я не один такий на світі".
Гетьман добув з-під подушки гаманець і кинув йому:
"Лови!"
Труп’яча голівка засвітила очима. Зловив гаманець, розпустив шнурок, висипав червінці на долоню і став їх числити.
"Є всі?" — спитав жартівливо і злобно гетьман.
Болгарин засоромився і сховав за пазуху гаманець з червінцями, а тоді розстебнув сорочку і зняв з шиї ланцюг з великим хрестом, котрий носив на голому тілі. Зубами розкрутив шрубки і хрест відчинився. Добув з нього невеличкий шматок паперу, що був тісно скручений і зложений вкількоро. Гетьман догадався, що це лист.
"Oт, який хитрець!" — сказав вдоволено.— Тебе хитрощів учити не треба".
"Біда — великий учитель",— відповів, подаючи гетьманові зім'ятий дрібним, але виразним латинським письмом написаний лист від короля Карла.
Гетьман, побачивши підпис, зірвався на рівні ноги. Одужав і відмолод. Скоренько пробіг письмо. Лице його просіяло. На устах появилася тая приваблива усмішка, якою він умів чарувати людей. Прочитав удруге і перехрестився: "Богові всемогущому хай буде честь і дяка. Скидаємо ненависне ярмо. Почнемо нове життя. Благословення Божого просім не для нас, а для нашої держави".
* * *
Відчинив вікно. Хотів кликати своїх старшин, щоб поділитися з ними радісною вісткою. Король Карло гварантував незалежність України.
Та нараз ніби хмара насунулася на небо. Пригадав собі Кочубея. Ще він живе. Ще живе українська Леді Макбет, Любов Хведорівна Жуківна. Жуківна... і гетьман задумався тяжко. Спомини тридцяти літ, як хмара жуків, загуділи над ним. Важко відігнатися від них. А треба. Сказав а з, мусиш сказати і б у к и. Не вільно здержатися перед нічим там, де рішається доля держави. Кочубей камінь преткновенія. Його усунути треба з дороги, щоб не спинився на ньому цей великий камінь, котрий гетьман відвалив від гробу, в який на вічний упокой покладено волю України.
"На вічний упокой..." Хіба ж є що вічного на світі? Для нас — віки, для історії — момент. Не знаємо, що буде. Та кожний з нас повинен сповнити це діло, на яке вказує йому його розум, як на завдання життя. Може, це й помилка. Хто може предвидіти будучність? Не помиляються лиш ті, що нічого не роблять. Зате їх доля — це доля степової трави. Виросте, сонце її спалить і нова на її місці росте. Треба сповнити те, що нам завданням нашого життя видається".
Перед гетьманом на столі лежала його булава. Глянув і не пізнав її. Немов не та, що досі носив. Новими блисками мерехтіло дороге каміння. Тільки рубіни все ті самі, подібні до капель скам'янілої крові.
"А Мотря? — відізвався голос в потайниках душі.— Василь Леонтієвич — батько Мотрі".
"Га, що ж! Мусить і Мотря терпіти".
Гетьман булаву підняв. Ніколи вона не була така важка, як тепер.
Це не булава, а хрест, святий хрест, котрий прийдеться нести або на український Сіон, або на Голгофу.
ПЕРЕХИТРИВ
І цим разом Мазепа перехитрив Петра.
Цар написав до гетьмана два листи, в котрих заспокоював його. "Віри клеветникам не йму і покараю їх на горло за те, що зважилися на вчинок, котрим вони могли заподіяти велику шкоду нашому спільному ділу, пускаючи інтригу між царя і гетьмана".
Цар стояв на тому, що винуваті тут не лише Кочубей і Іскра разом зі своїми послами, передатчиками доносів, але й миргородський полковник Данило Апостол.
Цар знав, що між Апостолом і Мазепою були колись не вирівняні рахунки, а що Кочубеїв син одружений був з Апостоловою донькою і що родини їх, як близькі сусіди, жили з собою, так він і уявити собі не міг, щоб Апостол у доносі не мачав своїх пальців.
Цар не знав, що рахунки між гетьманом і його миргородським полковником вирівняні і що Апостол зробився одним із найбільш довірених Мазепи, тому й домагався, щоб гетьман також Апостола до нього на слідство прислав.
Але гетьман запевняв царя і його канцлера Гаврила Івановича Головкіна, що Апостол в тому ділі ні причім і що відривати його від полку й посилати в Москву разом з Іскрою і Кочубеєм тепер дуже небезпечно, бо він тішиться великою повагою серед козацтва, котре і без того бентежиться усякими слухами.
Апостол оставався біля гетьмана в Хвастові. Гетьман, відібравши царські листи і наказ зловити винуватих і відіслати їх на суд цареві, стурбувався немало.
Хоч цар і впевняв його, що ніяким доносам віри не дає, а все ж таки донощиків до себе кличе, значиться, хоче їх слово почути. Хто знає, з чим вони виговоряться на муках.
А до того все ж це свої люди. Хоч як погано Кочубей і Іскра відплатили гетьманові за його добро, а все ж таки знищити він їх не хотів, хоч би тому, що родини їх, а то й другі люди можуть невинно потерпіти, от і Апостола тягнуть у це діло... І гетьман покликав Апостола до себе.
* * *
"Товаришу! Маю тебе за чоловіка чесного і певного. Те, що скажу тобі, мусить залишитися між нами. Любов Хведорівна доскочила свого. Доносами доти наскучила Москві, доки цар не звелів мені зловити донощиків і доставити йому".
Апостол вірити не хотів. Догадувався чогось, а все ж таки не сподівався, щоб воно вже сталося.
"І тебе туди вмішали".
"Мене? — і Апостол зжахнувся.— Хай мене грім ясний уб'є, коли я туди свої пальці сунув!"
"Не потребуєш мені казати, але цар так гадає, жадає, щоб я і тебе йому післав".
"А ваша милість?"
"Не бійся, я тебе не видам. Товариша й одномишленника свого Мазепа в руки катів не передасть".
Апостол подякував гетьманові.
"Але мені хочеться,— говорив далі Мазепа,— також і Кочубея рятувати. Він тесть твоєї доньки, батько Мотрі, мій колишній товариш. Погане діло посилати такого чоловіка у страшний Преображенський Приказ. Вийде таке, що циган завинив, а коваля повісять".
"Любов Хведорівна завинила в тому ділі,— сказав Апостол,— а Василя Леонтієвича, якщо ваша милість можуть урятувати, так, ради Бога, рятуйте! Він людина стара і дряхла, виснажена безнастанними турботами, як йому видержати московський допрос? Спасай його, Іване Степановичу, спасай!"
"Сам він себе мусить спасати",— відповів значуче гетьман.
"Себто як?"
"Ти не молодик, товаришу, щоб тобі розум лопатою до голови вкладати.