рийшли-таки у княжу родину і не далі першої седмиці. Сталося небагато: до Черна прибула запрошена Малкою княгиня Доброгніва і розбила своєю лагідною вдачею хмару.
— Не горюйте, діти мої, — сказала, — і не карайтеся провинами. Боги милостиві, а Богданко надто малий, щоб прогнівити їх. Я беру його до себе, баянитиму травами та зоряними росами, то й поверну те, що відібрав недуг. І Малка з дівоньками най їде. Аякже, в гурті, серед пташок польових та звірят лісових усім їм і весело, і втішно буде. А втіха не одному повертала здоров'я, поверне й Богданкові, правду кажу.
Так сокорила біля всіх, такою вірою засівала сумну княжу оселю, немовби й справді певна була: таки поверне Богданкові зір. І та матусина певність стала краплею, що зрушила камінь: вона здолала його, Волотову, зневіру й скинула ношу з плечей. Хай не зовсім, все ж одійшов серцем, став схожий сам на себе. Коли ж наблизився час від'їздити родині з Черна, не поклався на челядь, сам викликався провести дітей до прадідівського вогнища.
Давно колись вони з братом Остромислом мали не набагато більше літ, аніж має зараз Богданко. Як поривалися тоді до дідового оседку в урочищі Дубровик і найбільше — до Соколиної Вежі, що високо здіймалася над околіями. А так, терем у діда хоча й був не гірший за той, що мають зараз у Черні: і високий, і просторий, і кліті мав, як дольні, так і горішні, — все ж із нього не видно того, що видно з вежі. Вона — на шість ярусів, утричі вища, ніж терем, і міцна-преміцна, рублена з моченого дуба. А найбільше тішила їх, дітей, тим, що мала на кожнім ярусі бійниці та зорові віконця-щілини. З неї можна було оглядати геть все урочище та підступи до урочища, не кажучи вже про поле, що мав дідусь у долині. Яка то втіха була, оглядати, яка радість — почувати себе воєм, що стоїть на сторожі оседку, всієї землі. А ще ж на горішнім ярусі дід Благовіст тримав своїх улюбленців — соколів. Жив-бо не тільки з поля, а й з лісу, може, навіть більше з лісу, ніж з поля. Мав борті і бортні межі, мав он скільки виводків соколів і полюбляв ходити з ними на лови: у лісі — на куниць і вевериць, у полі — на зайців та лисиць, на водоймищах — на кряків, гусей та лебедів. Ходив він із сулицею й на вепра, ведмедя, ба навіть на тура, одначе над усе ставив лови з навченими соколами. Через те й вони з братом линули серцем саме до соколів. І годували їх у горішній із горішніх кліті, і добували звідтам, коли дід збирався на лови. Вежа була найулюбленішим місцем дитячих розваг. Це з їхніх уст і від їхніх постійних розмов зимової пори про соколину вежу, як і від неабияких бажань податися на передлітті до того найутішнішого місця дитячих забав дідів оседок Дубровник дістав собі другу назву — Соколина Вежа.
Он скільки літ минуло відтоді, де тільки не бував за ті літа, чого не видав, а Вежа пам'ятна найбільше. І вабить чи не найбільше, надто в ті дні, як камінь лягає на серце і є потреба зрушити його чимось із серця. Он вона видніється уже. Від Черна до дідового оседку лиш десять поприщ, а така дивина стає перед очі, ніби потрапляєш в інший світ. Є тут широкий діл, а в тому долі-пониззі — поля та галявини з-поміж рідколісся, є й гори чи просто узвишшя над долом. З одного, другого і третього боку. А на тих узвишшях— справжні ліси, густі й непрохідні, як казав дід, зелена сторожа Дубровника, бо таки прикривають оседок від чужого ока. По тому узвишші і йшла дідова, а нині його, Волотова, та матусі Доброгніви бортна межа. За нею інші пішли урочища й інші оседки, дідове ніби в зеленій чаші, що має один витік — до Черна і Дністра. Тому тут так затишно і так привільне, ніби у Вираї, на сонячній галявині острова Буяна.
Знав, Вепр упорається з тим, що поклав на нього: і віче скличе, і дружині дасть лад. Тож і не поспішав до Черна, лишився на день у Соколиній Вежі, лишився й на другий. Слухав дитячі верески-захоплення і відходив серцем, втішався радісним передзвоном птаства над нивами — і ще певніший був, ніж там, у Черні: матуся Доброгніва не просто потішає їх, вона вірить: не все утрачено вже. А коли вірить господиня їхнього древнього оседку, то чому не повірити йому ? Вона ж таки знається і на травах, і на водах та росах, каже, не одному і не одній повернули зір. Гляди, саме зоряні води та зоряні роси повернуть його й Богданкові.
Хто знає, чи поїхав би він і третього дня до Черна, коли б не прискакав звідтам гінець та не сказав: на князя чекають нарочиті мужі.
— Ромейські?
— Ні, полянські.
— І чого хочуть?
— Вепр не повідав, чого хочуть. Казав, най їде князь, без князя він не може мати з ними бесіду.
Перше, до чого вдався у Черні, вислухав Вепра, а вже потім звелів челяді приготувати яства і накрити в гостинній залі столи. Бо кликав на розмову не лише нарочитих мужів із города Києвого, а й кращих людей Черна — тих, що ходять із товарами в чужі землі, і тих, що знаються на будівництві лодій та пристанищ.
Від Вепра знав уже: очолює тих, що прибули з полян, ратний муж Гудима, той самий воєвода Гудима, що стояв на чолі полян у тім, здійсненім за батька Яроша, поході на ромеїв. Хто серед решти нарочитих мужів, не відає, а проте, коли зважити, чого прибули, не важко догадатися: є серед них і будівничі, і кормчі, і ті, що хочуть обувати в заморських землях з товарами.
Зустрічалися не так, як у ромеїв. Були і братні обійми, і чоломкання (серед полян, як і серед тиверців, немало таких, що зналися вже), а найбільше невимушених бесід, принаймі до тих пір, поки не сіли за столи та не почали ту розмову, заради якої зустрілися.
— Князь землі Полянської Острозор, — велемовно почав Гудима, узявши до рук братницю, — шле тобі, князю, і всім мужам землі Тиверської свій низький уклін і найщиріші зичення добра та здоров'я.
— Спаси біг, — подякував Волот. — Як ся має князь Києва і всіх полян? Чи живий, здоровий? Чи міцно стоїть на східних обводах землі Троянової?
— Дякувати богам, міцніше, ніж колись. І на силі та здоров'ї почувається нівроку. Будує отній Київ, будує й інші городи з боку степу.
— А що степовики? Чи правда, що йдуть уже і за Дніпро, в полянські землі?
— Іти не йдуть, принаймні ордами, а тирлуються недалеко. Коли б не було її, загрози вторгнення, чи князь будував би їх, твердині по Дніпру?
Тиверці схвально кивали головами.
— Ви звідтам, з боку степу, бороніть землі слов'ян, ми звідси, з боку Дунаю, боронитимемо.
Пили за те й виголошували здравиці, пригощалися яствами й знову виголошували. Поляни знали вже, яка біда постигла тиверців у Придунав'ї, й не поминули поцікавитись подробицями: що, власне, сталося і чому сталося?
— А чому, — не ховався Волот перед своїми гостями і соузниками, — ромейським воєводам захотілося набити киси солідами, ось і подалися в наші землі за дармовщиною. Ціна на рабів на їхніх торгах не падає, беруть по двадцять солід за голову. А коли тих голів тисячі та й тисячі, то чом не спокуситися?
— Забули, виходить, що слов'яни можуть побувати і в їхніх землях.
— Саме так: забули.
— А тим, хто забуває, — втрутився хтось із тиверських мужів, — слід нагадувати, що то татьба, що за татьбу рано чи пізно доведеться розплачуватися.
— Ано, — підтримали його і не тільки тиверці, поляни теж. — За татьбу рано чи пізно доведеться розплачуватися!
Пили не ситу, що водилася в усіх слов'янських землях, пили янтарне вино з родзинок, а вино помітніше підігрівало кров, будило буйні поривання як у тих, що зазнали ромейської кривди, так і в тих, що співчували покривдженим. Гудима бачив те й не забарився підвестися, аби попросити тим уваги і тиші.
— Буду щирим із вами, братіє, — звертався до тиверців. Пливучи Дніпром до моря, а морем — до Черна, поляни передусім це хотіли сказати Тивері і її мужам: ви не будете самотні, коли доведеться вийти на прю із супостатами, що там, за Дунаєм; поляни були і будуть з вами. Так сказав князь Острозор, так і я кажу.
Тиверці дружно підвелися й простягли до гостей виповнені вином братниці.
— Слава князю Острозору і люду полянському! Так діють лише браття. І люд тиверський не забуде цього.
Пригадували колишнє й хвалилися колишнім або заприсягалися у вірності й возносили хвалу братньому єднанню. Бо вони таки браття, бо того вимагає діло землі, честь люду слов'янського і потреба люду.
Вловивши у веселому гаморі застілля слова про потреби люду, Гудима знову звівся над усіма й заговорив, долаючи гамір.
— На часі буде сказати, братіє, що саме потреби люду слов'янського й звеліли нам, мужам землі Полянської, сідати в лодію і добиратися до вас через несамовиті пороги на Дніпрі, затим — бурхливим морем. Бо певні: далі не можемо сидіти в своїй землі і мати лиш те, що маємо. На хліб і мед, на віск і спокусливу для заморських гостей пушнину хотіли б брати дещо і в сусідів: залізо, паволоку, кузнь і вироби майстрів заморських. А ще є потреба бути в сусідів і вчитися зводити кам'яні споруди, городи та вежі з каменю, аби були міцні і неподатливі, не боялися ані вогню, ані заліза, аби стали твердинями землі нашої і там, по Дніпру, і тут, на Дунаї. Чи так мислимо, братіє?
— Так, так! Черн дещо знає вже, а проте і більше знати не завадить. Ромеї он які храми мурують.
— Чули ми: маєте намір будувати сторожові вежі по Дунаю?
— Мусимо, коли не хочемо спустошення.
— Правда ваша: аби не терпіти спустошення, слід стати на Дунаї твердою ногою, — спорудити там такі ж тверді, які спорудили супроти вас ромеї. Та чи не час, братове тиверці, мати вже нам коли не на Дунаї, то поблизу Дунаю морські пристанища, а в тих пристанищах — лодії, такі, що по Дністру ходили б, і такі, що на них за море не страшно було б пливти? Саме з такого пристанища і на таких лодіях ми, слов'яни, й проклали б своїм товарам путь у заморські краї та й із замор'я возили б дещицю. А ще на тих лодіях могли б ходити на січу з супостатами своїми і не тільки тут, на Дунаї, а й у сам Константинополь, не лише тоді, як ромеї йдуть на нас, а й у тім разі, коли є потреба упередити ромеїв.
Тиверці принишкли, по їх видовжених лицях видно було: не зовсім розуміють полянського нарочитого мужа або ж не вірять, що все, сказане ним, можливе..
— Скажу більше, — бачив те нерозуміння Гудима. — Ми тому й пішли Дніпром через пороги, що хотіли знати: зможемо ходити тією путтю до моря чи не зможемо.
— І що сказало плавання?
— Зможемо, а проте путь та многотрудна і небезпечна. З товара