Тиснуть нас з усіх боків, куди не повернись.
— І так воно виходить,— продовжував Артем,— що за трудящу людину немає кому заступитися. То що ж нам робити? Невже й надалі гнути голови, та терпіти всякі образи, та жити в скруті й злиднях? Ні, так жити ми не хочемо. А коли вже за нас нікому заступитися, так ми самі мусимо постояти за себе і за свої права. Хіба не так?
— Авжеж, так. Самим доведеться. Більше нікому,— загомоніли схвально солдати.
— Я так гадаю, що скоро свавіллю й пануванню самодержавному надійде кінець,— сказав упевнено Артем Черкашин.— З добрими вістями я прибув до вас сьогодні, друзі мої.
Артем помітив, як очі солдатів, звернені до нього, заіскрились цікавістю й нетерпінням швидше почути незвичайну новину.
— Невже, Артеме, є чутки за мир? — вихопився чийсь, сповнений надії, голос.
— На передовій, в окопах, почалося братання з солдатами противника. Наші робітники й селяни, одягнуті в солдатські шинелі, не хочуть більше вбивати таких же робітників і селян по той бік окопів. Ви розумієте, що це значить? В людей прокидається свідомість, вони починають розбиратися, де їхній справжній ворог...
Несподівано розчинилися двері, і до палати увійшла сестра-жалібниця.
— Починається обхід головного лікаря. Сторонніх прошу залишити приміщення.
— От бач, уже мені треба й вирушати. Ну що ж, може, де з ким зустрінуся скоро на передозій.
— Знову, значить, в окопи. Сочевицю ісьорбати та грязюку місити...
— Зараз грязюки нема — морози. А сочевицю доведеться сьорбати. Бувайте здорові! Кланяйтесь від мене вашим родинам,— і Артем, глянувши на Пимона, сказав: — Заговорилися ми, батю, і листа я не встиг написати до твоїх домашніх.
Пимону двадцять сім років, але в нього велика чорна борода, і товариші жартома називають його "батею". Не дав він її остригти навіть тут, у палаті, заручившись дозволом головного лікаря.
— Звик я до неї, до бороди,— жартівливо говорив Пимон.— У госпіталі лежати — нудьга заїдає, то хоч рукам знайдеться робота — бороду м'яти...
— А що, Пимоне, може, ще встигнемо? — зупинився Артем.— Може, нам сестриця дозволить. Я швидко... "Во первых строках моего письма сообщаю, что я жив, здоров, чего и вам желаю в делах рук ваших..."
— Прошу сторонніх...— знову нагадала сестриця, позираючи на Артема.
— Гаразд, зараз іду, іду вже.
— Я особисто нічого не маю проти, але такий наказ головного лікаря.
— Ти не турбуйся, Артеме. Я тепер обійдуся без твоєї допомоги. Знаю: в тебе й своїх справ багато. А листа напише Метелик. Він у нас грамотій.
— Це добре,— сказав Артем,— що у вашій палаті така людина. Добре, коли б ви, Метелику, потрошку навчали солдатів грамоти, щоб вони вміли читати та могли хоч листа самі додому написати. Я, коли тут був, учив їх, але малувато. Ще треба.
— А чого ж? — погодився одразу Метелик.— Я з радістю. Буду лікуватися... Можу Пимопа грамоти навчити, можу й інших солдатів, хто захоче.
Артем потис Метеликові руку.
— Оце добре, дуже добре! А буквар я дістану і вам передам. Паперу теж передам. Будемо тримати зв'язок. Гаразд?
— Прошу не затримуватись довше. Обхід уже почався,— ще раз нагадала сестра-жалібниця, і Артем, попрощавшись з усіма, вийшов з палати.
Падав сніг. Він вкривав дахи будинків, голі дерева, що росли перед вікнами госпіталю, і кожна гілочка ставала все наряднішою в своєму зимовому вбранні. А сніжинки незчисленними роями кружляли перед шибками вікон, кудись зникаючи, а на їхнє місце з сірого, холодного неба з'являлися інші і, так само кружляючи, щезали за вікном.
Метелик пригадував рідну домівку, жвавого коня, якого любив він запрягати в невеликі санки і, посадивши поруч себе щасливого синочка, мчати бистрою риссю по першому сніжку. Тепер того коня нема — продали, землю Метеликову одібрав за борги Лук'ян, а дружина, як і інші солдатки, працює в кравецькій майстерні Софії Ізарової, шиє солдатську білизну, одержує за працю стільки, аби не померти з голоду. Вона там терпить нужду, а він тут лежить поранений, і невідомо, чи повернеться коли-небудь додому. Адже поранення в нього легке, вилікується, і знову його пошлють на фронт, і, може, в бою загине або скалічать так, як покалічено вже багато його земляків, що з ними разом він ішов на війну.
Взяти хоча б Пимона. Який здоровий, міцний був чоловік, а тепер...
Метелик подивився на сусіда. Пимон лежав на спині, заплющивши очі, і на білій подушці якось особливо вирізьблювалось його змарніле обличчя з загостреним носом, запалими щоками, пишною бородою.
А сніг все падав, кружляли за вікнами сніжинки. їх було так багато, що око не встигало простежити за кожною з них зокрема. Тільки гілля кленів і тополь ставало таким пухнастим, наче хтось навмисне обкладав його товстим шаром вати. А на підвіконні виростав, мов на дріжджах, білий заметик, що нагадував Метеликові рідну домівку, де так само на підвіконнях виростав, бувало, за ніч сніговий косяк, і його вранці змітала віником дружина, щоб не псувалися рами. Чимсь мирним віяло зараз від отих метушливих сніжинок і спокійних білих віт.
"На передовій почалося братання",— згадав Метелик приємну вість, і в душі його слабким, непевним іще вогником засвітилася надія. "А що ж, не захочуть солдати стріляти в противника, і цар змушений буде оголосити мир. Бо подумати тільки: що мені поганого зробив австрійський чи німецький робітник або селянин, що я їх маю вбивати? Я теж, коли потраплю на фронт, почну брататися. А таких солдатів, як я, знайдеться багато. Пора кінчати з війною!" — вирішив він, пригадавши, як іще під час перебування у брянських таборах солдати говорили між собою про мир. Але миру досі нема* війна триває, ллється кров...
"Кінчати! Треба швидше кінчати цю криваву, непотрібну бойню... Але як це зробити! З чого починати? Хто вкаже нам шлях? Хто навчить, як саме треба діяти, щоб настав, нарешті" довгожданий мир? Я хочу миру!.. Хочу!.. Мені остогидла ця війна!.."
А за вікном кружляли лапаті сніжинки, байдужі й холодні, вкриваючи все густіше оголені віти старих дерев.
12
До ліжка Пимона Базалія підійшла сестра-жалібниця, спитала:
— Ви чекаєте гостей?
— Приїхали? Та невже приїхали!..— І Пимон, радісно схвильований, почав пригладжувати бороду, застібати сорочку. Метелик, спостерігаючи його, бачив, як із тремтячих пальців вислизав маленький перламутровий ґудзичок, не потрапляючи в петельку.
— Я ж казав, що перед різдвяними святами тут будуть.
Всі, хто тільки міг підвестися, підводились на ліжках, дивилися на щасливця. Він акуратно підгортав одіяло, здіймав з наволочки пушинки, слухав жарти товаришів і був збуджений і схвильований, як ніколи в житті.
— Ти, Пимоне, лікаря попроси, нехай він тобі свій кабінет уступить.
— Навіщо кабінет? — заперечували інші.— Ми теж хочемо подивитися на твою жіночку. Вона в тебе гарна?
У коридорі почулися кроки. Пимон жадібно стежив за дверима. Ось вони розчинились. Увійшла жінка з дівчинкою. Нерішучі й зніяковілі, вони спинилися біля порога, розглядаючи солдатів. Пимон, не витримавши, гукнув:
— Танюшо! Полю! Рідні мої! — і цей голос погасив у них боязкість.
— Тату! Тату! — і дівчинка метнулася до батька, вся сяюча від щастя й нестримної радості. А він, забувши в цю хвилину про своє каліцтво, швидко встав з ліжка, хотів ступити і впав на підлогу.
Дівчинка, побачивши, що батько без ноги, на секунду спинилась. В дитячих оченятах спалахнув переляк. Але це була тільки мить. Холодні з морозу рученята обняли теплу батьківську шию...
Поранені з хвилюванням дивилися на цю зустріч. І кожний із них уявляв собі свою зустріч з дружиною й дітьми. У багатьох поранених мимоволі дерло в горлі, але всі вони мовчки стежили тепер за жінкою, що, спинившись біля дверей, наче скам'яніла відразу.
Та ось Поля попрямувала до Пимонового ліжка. Бліда, приголомшена, вона йшла, немов уві сні, нічого не помічаючи перед собою. її стан, її переляк зрозумів Пимон, і жагучий біль пронизав йому серце. Ворухнулися її губи, щось хотіла, очевидно, сказати, але невимовлене слово так і завмерло на вустах.
— Полю! Поленько!
Вона вже не чула його тривожного крику. Знепритомнівши, мов підкошена, впала на підлогу. Заплакала дівчинка. Прибігла сестра-жалібниця, а потім увійшли санітари з носилками, забрали Полю. Сестра вивела перелякану дівчинку, не дозволивши їй залишатися з батьком.
Притихли солдати, свідки цієї несподіваної драми. Всі дивилися на Пимона, щиро співчували йому, і кожний намагався його заспокоїти.
— її приведуть до пам'яті. Лікарі у нас добрі... Це з переляку... таке з нею сталося. Тепер додому тебе відпустять... Будеш жити, дочку ростити...
Та співчутливі слова товаришів не доходили зараз до його свідомості. Пимон сидів на своєму ліжку, дивився на білі двері, напружено прислухаючись до всього, що там відбувалося. І коли до його вуха долетів жіночий стогін, а потім ридання, він зблід, став вимагати для себе милиці.
Увійшла сестра-жалібниця, почала заспокоювати Пимона, щоб він не хвилювався, бо з дружиною все гаразд. їй тільки не дозволили знову бачитися з чоловіком — такий наказ головного лікаря.
Сестра вийшла, а Пимон, звертаючись до солдатів, сказав:
— Ви чули? Не дозволяють... З дружиною не дозволяють зустрітися... дочку одвели...— і, впавши на подушку, глухо заридав.
У палаті всі притихли, слухаючи гіркий солдатський плач. Хтось недоречно сказав:
— Що ж молодиця з таким калікою робитиме? Ні землю орати, ні працювати у господарстві...
На нього гримнули, і солдат замовк, зрозумівши свій промах.
Надійшла ніч. Метелик не спав. Все бачене надто його розхвилювало. Стежив за Пимоном,— той теж не спав, хоч очі були заплющені. Час од часу було чути його тяжкі зітхання. Мабуть, невеселі думки бродили в голові після такої довгожданої і такої незвичайної зустрічі. Метелик співчував землякові, щиро беручи до серця його горе. Але чим вій міг заспокоїти Пимопа? Нагадувати йому про дружину — значить, ще більше роз'ятрювати душевну рану. Ні, вже краще помовчати.
Кілька днів після цього Пимон ні з ким не розмовляв. А потім раптом захотілося йому поголитись.
— Невже бороди тобі не шкода? — запитували сусіди.— Адже це не просто борода, а відрада, солідності надає. Який же ти будеш "батя" без бороди?
Товариші жартували, намагаючись його розважити.