Г. Шевченка", в якій автор зазначив, що виторг від продажу цієї книжки піде на спорудження пам'ятника великому Кобзареві.
Мандруючи по Україні й далеких закутках Росії, Дмитро Іванович ніколи не забував про Т. Г. Шевченка і розшукував у старих людей та букіністів матеріали, пов'язані з життям геніального співця.
Неоціненну знахідку — документи-оригінали про заслання Т. Г. Шевченка в далекий Закаспійський край — Д. І. Яворницький дістав 1905 року в завзятого антиквара Ф. С. Романовича, що працював тоді в Ростові-на-Дону, й заплатив за них 150 карбованців.
Ці документи, як розповідав Яворницькяй, Ф. С. Романович придбав у свого товариша — офіцера, який їздив у Новопетровске приймати справи після закриття цієї фортеці .
Заслуговує на увагу також історія уривка справи про переведення Т. Г. Шевченка з одного заслання до віддаленішого й гіршого.
1883 року в м. Оренбурзі викладач Оренбурзького інституту благородних дівиць, а пізніше директор першого реального училища в Катеринославі Микола Павлович Вавилов якось зайшов в одну крамничку купити собі тютюну. Хлопчик, даючи йому тютюн, загорнув його в піваркуш паперу, писаного з обох боків моторною писарською рукою . Вдома М. П. Вавилов, розглядаючи цей аркуш, натрапив на рядки, що стосуються слідства "рядового Тараса Шевченка", про сувору заборону писати й малювати, а також переведення його у віддалені райони Оренбурзького краю.
Прочитавши цього папірця, М. Вавилов затремтів од хвилювання. Він одразу ж кинувся до тієї крамнички, де годину тому купував тютюн, щоб докладно розпитати, як цей папірець попав до господаря крамниці та чи не збереглося в нього ще якихось документів.
На жаль, крамар нічим не порадував. Розводячи руками, Д він сказав: "Ці папери ми купили у фортеці на пуди для обгортання товару; багато з них розійшлося, а ця, в яку хлопчина загорнув вам тютюн, була остання".
Чверть віку цей історичний уривок лежав у М. П. Вавилова. Після його смерті Д. І. Яворницький довідався, що цей документ не пропав і зберігається в дружини небіжчика.
У січні 1908 року Дмитро Іванович пішов на квартиру Вавилової.
— Шановна Катерино Федорівно, ви зробите велике діло, коли отой папірець про Шевченка віддасте до музею. Ваше ім'я повік не забудуть.
Додому Дмитро Іванович повертався з новим дорогим скарбом. Згодом і цей уривок він поклав назавжди у Шевченкову вітрину.
У фондах та експозиціях Дніпропетровського музею зберігається також 12 портретів поета, намальованих на полотні олією. Деякі з них були виготовлені до революції, а частина — в радянський період. Автори більшості оригінальних портретів Шевченка — невідомі.
Привертає увагу картина "Т. Г. Шевченко", яку випалив на дереві один із народних умільців. Гадають, що ця робота належить петриківським майстрам і ще за життя Дмитра Івановича була подарована йому, а він од себе потім подарував музеєві.
Зберігається в музеї також бюст Тараса Шевченка заслуженого діяча мистецтв республіки А. Й. Страхова і оригінальний бюст невідомого автора.
Коли Тарас Шевченко мандрував по річці Орелі, що недалеко від Верхньодніпровська впадає в Дніпро, він зробив там кілька малюнків. На двох із них змальовано узбережжя річки, на третьому малюнку зображено дві кам'яні баби з світильниками. Ці кам'яні баби довго стояли в гирлі річки Орелі, а потім, за клопотанням Яворницького, їх перевезли в історичний музей.
Дмитро Іванович часто організовував концерти кобзарів, виступав в учбових закладах з лекціями про життя й творчість поета.
Дослідники знайшли матеріали, які свідчать про невтомну діяльність Д. І. Яворницького під час Шевченківського ювілею — сторіччя з дня народження поета. Так, до міської управи за участю історика надійшла заява від громадян міста, щоб дозволили розпочати організаційні роботи шевченківського ювілейного комітету. Під нею стояло 800 підписів. Знайдено й прохання Д. І. Яворницького до міської думи про асигнування 500 карбованців для видання альбому пам'яті Шевченка з документів і матеріалів, які мав вчений в своєму архіві. Однак прохання вченого було
відхилено.
В ювілейній статті, присвяченій Кобзареві, Яворницькйй писав:
"Шевченко буде жити, поки світитиме сонце, поки сяятимуть зорі, поки стоятиме світ увесь, поки житиме люд на землі, а ім'я його було, є й буде святе для всіх тих, у кого в жива душа й живе серце в грудях" .
Д. І. Яворницький ще здавна був невтомний пропагандист Шевченка. 1886 року в Петербурзі з його ініціативи вийшла в світ поема Шевченка "Гайдамаки" її пречудесно ілюстрував побратим історика О. І. Сластіон зворушливу передмову до неї написав Яворницький.
В особистому архіві Дмитра Івановича Яворницького зберігався довгий час ескіз пам'ятника Шевченкові. Історія цього ескіза така.
Ще на початку XX сторіччя Яворницький, за порадою членів комісії по спорудженню пам'ятника поетові, звернувся до І. Ю, Репіна з проханням зробити ескіз пам'ятника. Але до революції цей благородний задум не міг здійснитися, Однак Яворницького не покидала думка про спорудження пам'ятника Шевченкові, і він звертається з цим проханням до Рєпіна знову, вже в радянський час. Це було в останні роки життя художника. Рєпін гаряче сприйняв цю пропозицію і вже почав працювати над збиранням матеріалів та виготовленням ескізів.
1928 року Дмитро Іванович одержав від Рєпіна листа й невеличкий малюнок, на якому зображено Кобзаря в солдатській безкозирці; він замріяно схилився біля перекинутої тачки,— певно, щось думає писати.
Тільки кволе здоров'я Рєпіна, а згодом і смерть, завадили йому здійснити свій творчий задум. Але ескізи пам'ятника й понині зберігаються в музеї Т. Г. Шевченка в Києві як свідки глибокої пошани І. Ю. Рєпіна та Д. І. Яворницького до геніального сина українського народу. Любов і повагу до великого Кобзаря Д. І. Яворпицький проніс через усе своє життя.
ВІД ЛИСТА ДО ПАМ'ЯТНИКА
Пасічник Тихін Іванович Дудка познайомився з професором Яворницьким восени 1922 року трохи незвичайним способом. Тоді він уперше завітав до Дніпропетровського музею. Біля виходу з приміщення зустрілася йому група студентів, а серед них сивий середній на зріст чоловік.
— Як жалко,— сказав він, дивлячись на Дудку,— що . люди недооцінюють користі від того, що носять свої голови непокритими, а в приміщенні особливо.
Тихін Іванович був тоді в шапці і догадався, що зауваження стосується не когось іншого, а саме його. Знявши шапку, Дудка не розгубився й запитав:
— Скажіть, будь ласка, чи не ви будете професор Яворницький?
— Я.
— Так дозвольте мені, селянинові, який давно хотів побачитися з вами, потиснути вашу руку. Дмитро Іванович привітався з ним.
— Хто ж ви такий будете? Звідкіля ви?
— Я родом з Солонянського району,— відповів Дудка. Тоді Дмитро Іванович обернувся до студентів, які групою юрмилися біля нього, і сказав:
— Ну, хлопці, тепер ви самі йдіть по музею, а я займусь оцим вусатим гостем.
Коли вони залишилися на самоті, професор спитав:
— Що ж вас найбільше цікавить у музеї?
— Мене все цікавить, що тут є, що зібрано вашими руками. Одне тільки мені не подобається.
— Що саме?
— Навіщо ви портрет Катерини виставили? Скільки ж горя й сліз вона завдала селянам!
— Бачите, голубе,— сказав Дмитро Іванович,— так не слід розглядати експонати. На них треба дивитися з історичного погляду. Одне діло — портрет, а друге — послухайте, що розповідають наші екскурсоводи. Ось тоді ви й зрозумієте як слід.
Потім Дмитро Іванович повів пасічника Дудку по музею, а під кінець запросив до свого кабінету й подарував йому копію листа запорожців до турецького султана.
— Це візьміть собі на пам'ять,— сказав він.
— Е, ні. Ви мені, будьте ласкаві, підпишіть, од кого й для кого,— попросив Дудка.
— Це можна.
Дмитро Іванович узяв перо й написав: "На добрий спомин від Д. І. Яворницького Тихонов! Івановичу Дудці".
В селі до дірок зачитали той веселий подарунок.
Незабаром обставини знову звели Дудку з Яворницьким. Селяни села Олександрополя (Лугове), Новопокровського району, з ініціативи Т. І. Дудки та О. М. Лаврушка надумали спорудити в себе пам'ятник Тарасові Шевченку. Відповідальним за збирання коштів і побудову пам'ятника призначено голову кооперативу демобілізованого червоноармійця Олександра Михайловича Лаврушка.
Характерно, що це діялося після воєнної розрухи, селяни були бідні, напівголодні, але любов до геніального співця України була вища за особисті потреби. Люди охоче вносили гроші, борошно, просо, навіть насіння свиріпи. Зібрано всякої всячини на 400 карбованців. До них додали ще 300 карбованців з культфонду кооперації. Ці гроші селяни довірили Т. І. Дудці та О. М. Лаврушку й відрядили їх до Катеринослава, щоб придбати погруддя Т. Г. Шевченка.
І ось Дудка й Лаврушко в Катеринославі. Пошуки майстерні, яка виготувала б погруддя, кінчилися невдачно — спеціальної майстерні в місті не було. Тоді Дудка згадав про Д. І. Яворницького і вирішив порадитися з ним, де можна було б придбати погруддя Шевченка.
Дмитро Іванович схвилювався, почувши про їхні заходи.
— Велике діло робите ви, люди. Велике й благородне.
— Порадьте ж нам, Дмитре Івановичу, до кого звернутися, в кого шукати підтримки? — прохали селяни з далекого села.
— Раджу вам зайти спершу до художнього музею. Там в майстерня, можливо, в ній і виготовлять для вас погруддя Шевченка.
Вони послухали поради вченого. Зайшли в художній музей, а там з них заправили за погруддя Шевченка 2000 карбованців. Бракувало, виходить, 1300 карбованців. Де ж їх узяти? Що робити?
Побідкалися селяни й вирішили знову піти до Дмитра Івановича — ану, порадить і допоможе! Він уважно їх вислухав і сказав:
— Гаразд, їдьте додому, а я з ними сам побалакаю.
Т. І. Дудка і О. М. Лаврушко подякували професорові й поїхали додому. Через тиждень вони одержали від професора Яворницького листівку, в якій він писав:
"Шановний Тихоне Івановичу!
Ваші з Лаврушком клопоти про придбання погруддя Тараса Шевченка не пропали даром. Я все тут улаштував. Приїздіть і забирайте погруддя Шевченка. Нехай щастить Вам!
З щирою пошаною Д. Яворницький"
Брати погруддя приїхав Т. І. Дудка — і зразу ж до Яворницького.
— Все гаразд,— упевнено сказав Дмитро Іванович.— Ідіть у художній музей, я домовився, для вас зроблять погруддя Шевченка за ті 700 карбованців, що ви їх зібрали на селі.