Його цар ромейський дарами купив.
— А тобі звідки знати о тім?
— Мене в Царграді змусили в охороні царській служити. Варяг-дворак про те сказав.
Добре відав рудовусий дозорець вдачу зрадливу печенігів. Легко, ой легко можна схилити їх дарами на всякий розбій, дуже вони ласі до них! І, мабуть, правду каже оцей втікач, бо недарма печеніги ось уже скільки разів нападали на руських гостей. Не дотримує каган обіцянки перед князем, лиш звертає все те на непослух декотрих своїх підданців. Та мало вірити, треба іще й певність мати, так-бо велить йому служба княжа.
Питав-вивідував у Векші й про Царград, і про втечу, і про тії зграї печенізькі, що бачив молодик у полі неподалік од землі Руської. Все, геть усе розповів йому той і ні разу не затнувся, не сплутався в словах своїх одвітних.
А в кінці дозорець ще й поклястися велів Векші на оголеному мечі.
— Клянуся всемогутнім Перуном, Даждьбогом, пращурами своїми. Коли ж я мовлю лжу, нехай цей меч посіче мене на шматки, а святий вогонь тіла мого не пойме, а сира земля праху не прийме…
Дозорець більше не мав сумніву: якщо русич проказав таку страшну клятву, значить, він рече щиру правду.
Повернув коня, звівся на стременах і помахав рукою здаля до своїх, щоб ті сполох перший пересторожний давали.
На могилі одразу ж шугнув угору рудий стовп диму. А небавом озвався й пагорб передущий, прикиївський, що, мов велетенський шолом, зводився ген-ген посеред лісу.
— Їсти хочеш? — запитав Векшу рудовусий, коли вони під’їхали до могили, розсідлали й пустили пастися коней.
— Коли ласка ваша. А води більше.
Принесли йому воду і харч. Векша спершу припав пожадливо до барильця, потім і на їжу накинувся.
Та недовго він трапезував, тривожний окрик дозорця: "Погляньте в поле!.." — підхопив усіх на ноги.
На дальнім обрії чорнів загін печенізький.
— Будіть людей! Ведіть з пасовищ коней!.. — кидав загади рудовусий, у далеч вдивляючись.
— З десяток буде, — завважив Векша. — Це передові. Ті троє, що за мною гнались, з тої ж купи. А вся рать, гадаю, не пізніше як узавтра підійде.
Збіглося товариство раду радити, не вірить, щоб печеніги так оце напали. Вирішили виїхати їм назустріч.
— Тобі ж, — показав перстом рудовусий на вогневика, — могили не лишати. Коли почнеться межи нами брань, — сполох другий, смоляний, давай. Поляжемо ми — щодуху до своїх. Меч, спис і щит віддай йому ось, — кивнув на Векшу.
Вибралися щодалі за могилу, ждуть: з добрим наміром ідуть печеніги, а чи з недобрим?
Даремні сподівання — поганці мотузи волосяні від сідел одв’язують, здобич легку, певно, заздалегідь між собою ділять.
І знову раду радять русичі: чи бій нерівний приймати, чи загодя відступать — дуже-бо сили нерівні.
Проказав тоді Векша твердо:
— Воля ваша, други, як вам бути. Своїй же волі я сам господар. Меч, спис і щит дали мені, на тім спасибі вам. Стану сам супроти ворога лихого.
— Тому не бути! — скричали всі. — У брані друга ми ніколи не лишали. Та й надокучило уже нам отут лежні правити, салом обростать. Настав-бо час хоч руки розім’яти.
А потім мовив рудовусий обережно:
— Все може статись… Кажіть, виказуйте слово своє останнє. Нехай той, хто живий лишиться, в серці його закарбує-схоронить, всі слова забуде заради цього останнього.
І зачали дозорці поклони-слова свої останні виказувати, хто отцеві, матінці, братам, сестрам, хто жоні, любці, другові вірному. Не сказав слова свого лише Векша.
— Що ж бо ти мовчиш? — здивувалися дозорці. — Чи безрідний ти, сирота змалку? Та й сироті, хоч мимохідь, а зробить хтось добро, повік запам’ятає він ту щирість теплу людську. Чи то серце в тебе скам’яніло в чужій стороні, люттю звіриною пойнялося?..
Озвався Векша:
— Ні, не безрідний я. Та далеко мій рід добрий живе. Ось о чім попрошу того, хто живим лишиться. Нехай надійде він до стрільника київського Доброгаста, уклін йому й родині його передасть. І ще скаже: любив Яну, день і ніч про неї мислив, до неї поспішав… Далі самі знаєте, що сказати… Хай вона не печалиться, шукає собі іншого милого…
Стали русичі кінь до коня, списи до січі зняли.
Як тільки наблизились печеніги, метнули в них списи. Одразу троє в траву росяну покотилось. Після мечам дали роботу.
Отут-то й стали Векші в пригоді вправи ратні ромейські. Грає він мечем харалужним, ніби прутиком, конем давить, щитом валить, товаришеві в скруті підмогу подає.
Дозорці теж вої бувалі, добре знають звички печенізькі, важко їх ошукати хитрим супротивникам. Жбурне печеніг волосяну петлю, вони щитом себе прикривають, мечом кривим коротким замахнеться — свого довгого підставляють.
Гірше вберегтися гострих тонких ножів, що їх кидають печеніги. Ніж той щит шкіряний може пробити, нагрудники дротяні прорвати, та й мечем його не відіб’єш, — мов стріла Перунова, летить з ворожих рук. Вже не одного дозорця ранили. Он і в рудовусого стирчить у спині… Дарма, рудовусий на те не зважає, другого супротивника вже утяв, а третього з коня на землю зіпхнув.
Не вистояли печеніги в січі, почали втікати.
— Не випускайте!.. — крикнув Векша дозорцям і перший кинувся навздогін.
Розметали, посікли утікачів. Коні хіба оскаженілі та мертвий, що в стременах заплутався, вість своїм подадуть.
Відтак зловили двох печенігів, що з коней попадали й сховалися в траві. Цих забрали з собою — треба допитатися, що вони знають про наміри свого кагана.
Притомилися русичі, піт, кров витирають руками натрудженими. Добре, що хоч хмара сонце заступила, прохолодою на обличчя гарячі повіяло.
О ні, не хмара то! Вогневик сполох другий дав. Смоляний дим підвівся з могили до самого неба й розплився по ньому.
— Тепер, товариство миле, рани їдьмо гоїти, — мовив рудовусий, — бо завтра, може, свіжі, глибші будуть…
Чорний дим закрутами-вихорами до неба високого звивається, з пагорба на пагорб перехоплюється, вість невтішну, лиху подає:
"Печеніги йдуть!.."
Тужать жони, діти заплакані до матерів туляться. Хвилює, тривожиться люд руський. Сміливий до січі лагодиться, боягуз у нетрях-болотах, борах дрімучих притулку вишукує. Пастух табуни в хащі лісові гонить, ратай збіжжя, харч свій насущний у тайники ховає.
"Печеніги йдуть!.."
Ростуть вали біля засік-городищ, кіллям гострим вищирюються; глибшають рови околишні, смола кипить у казанах кованих, гостей непроханих дожидається. Зброярі мечі замашні, списи гострі кують.
"Печеніги йдуть!.."
Дуднить земля, гудуть, стугонять путі-дороги від тупоту ратного.
Квапляться по них дружини хоробрі в поле дикеє на січу смертную з ворогом підступним.
Розбуркала, сколихнула вість чорна землю Руську. Стали на її захист мужі відважні, сміливі.
Та не знали, не відали о тім печеніги зрадливі, думали несподівано напад учинити. Від рання до ночі вони звіром хижим підкрадалися, гадом-змієм підповзали. І все гадку-мрію колисали, як-то запалають, задимлять городи й весі руські, а в поле дике покотять безкінечні валки возів-кибиток з добром грабованим, потягнуться табуни худоби ситої, натовпи невільників змучених.
Коли вечір на землю спустився, печеніги вже скопом до україн полуденних руських підступали, на спочив біля ріки-межі стали.
Та не судилося помислам-намірам ворожим збутися. Промайнула ніч-зоряниця літня, ранок ясний настав. Прокинулась орда, зирнула за ріку й скам’яніла з ляку-подиву.
Там супроти неї, скільки оком сягнеш-охопиш, грізна рать руська розгорнулась о всю міць свою, готова до січі-захисту стати.
Першими щитоносці в три ряди пліч-о-пліч виладнались, щитами своїми левади зарічні перегородили.
За ними списоносці, мов нива рясна колосся, списи гострії догори зняли.
Потім аж до самого лісу мечоносці, сокирники, лучники поле вкрили, запрудили, а високо над ними стяги руські мають, полощуться.
Спереду ж дружини князь Ігор грає на білому, мов лебідь, коні.
Видивив, зважив ті сили каган печенізький і не став у відкриту брань з русами. Наперед до ріки виїхав своїм чорним, як ніч, конем, князеві Ігорю улесливо вклонився, мовив лукаво:
— Випасли ми траву край Дунай-ріки, сюди оце зайшли, доки нова там наросте…
— А ми жниво впорали, тепер бавимось, розважаємось на просторі…— відказав йому в тон Ігор, князь руський.
— Обачні лише будьте! Трави тут надто буйні, можна й заблудитись, — застеріг каган.
— Правду речеш! — згодився Ігор. — Ваших двоє он уже й заблу-калось, та ми порятували… Візьміть їх, коли хочете.
— Дякую, великий князю.
Відпустили вої двох полонених печенігів, котрих дозорці з Векшею зловили.
Ствердили князь і каган клятви непорушнії про життя мирне сусідське й роз’їхалися.
СТРІЧІ
Як тільки печеніги в поле позадкували, зібрався був уже Векша до Києва близького мчати — не вдалось. Забаглося князеві побачити його, звелів привести до себе.
Отрок, якого послано було за молодиком, сказав, щоб Векша ішов пішки до Ігоря, а не їхав конем. Так-бо належить шанувати князя простому смердові.
— Та не забудь іще шапку зняти і вклонитися низько, — усе торочив він.
Дозорці ж, надто рудовусий, раяли:
— Просися в князя, нехай тебе до нас на могилу служити пришле. Тільки дивись, він грізний дуже, не розсердь його… Будь обачний.
Здружилися вони з Векшею, полюбили його за сміливість, вірність і силу й вбачали в ньому собі доброго друга. Після січі з печенігами дали Векші вбрання, хто яке мав у себе, — той зовсім нові ногавиці-волосянки, той ратну сорочку, той грубелезну повстяну шапку. Хоча все воно було й замале для молодика, та він охоче одягнув його, знявши з себе ненависний печенізький одяг.
У Києві, як проводжали похід, Векша не зміг розгледіти Ігоря. Одно те, що далеченько від нього був, а друге, що більше на Яну дивився.
Тепер же розгледів князя добре, зблизька.
Споряджений у дорогу, Ігор мало чим вирізнявся серед інших знатних дружинників, хіба що меч у нього при боці та збруя на його білому саганистому коні сяяли золотом і камінням коштовним. Ще моложавий, кремезний, з довгими звислими вусами й буйною рудуватою бородою.
Глянув він на Векшу пильно, пронизливо і, не відводячи од нього своїх сірих владних очей, мовив:
— Дещо чув про тебе, далі сам розкажеш. Ладнай коня, супутним мені до Києва будеш.
І ось вони вже їдуть на конях поруч. Векша розповідає князеві все: і як до гостя найнявся, і як печеніги на них напали біля порогів та продали корсунцям, і як служив у царя ромейського, і як утік з Греччини.