Показалося, що лісові забави можуть бути такі, про які й мріяти не Доводиться на селі.
Насамперед дітвора розвела коло сушні таке вогнище, що все листя на полянці кругом попеклося. Довгі язики полум’я сягали аж у саме небо, танцювали й дивно освітлювали все довкола.
Вогнище тріщить, сире галуззя шипить і карьожиться, дитячі радісні вигуки перемішуються з тими звуками. Хтось кинув жменю горіхів у вогонь. Як почали ж вони тріскати! Як почали бабахкати!.. Розпечене шкаруп’я летить в усі боки, мов золоті жуки. Одного хлопця як тріснула така шкарлупина, так зразу гуголька набігла. Сміху було!
Андрій Смалько бував уже в лісі, знає усякі лісові забави. От він кинув кілька груш у вогонь. Вирізав паличку, загострив кінчик. Грушки розпалилися, обгоріли й на них затлілася верхня шкуринка, Андрій штрикав паличку в грушу й шпурляв грушу вгору. Від руху в повітрі шкуринка розіскрювалася і тоді здавалося, що то зірка летить у темному нічному цебі. Хлопцям це страшенно подобалося, й вони всі позагострювали свої патики, понакидали груш у вогнище. Але чомусь не у кожного виходило так, як у Андрія.
А Смалько вже нове щось надумав. Знайшов пеньочок спиляного молодого дубка, плюнув на середину й усім теж велів плювати.
— Щоб калюжка вийшла.
Хлопці наплювали невеличку калюжку, Андрій витяг із вогнища жарину, бистро поклав її у ту слину й щосили вдарив обухом. Брильянтові снопи більших і менших іскор розбризкувалися в усі боки, мов водограй жаровий. Діти аж почали скакати від радощів.
XXVIII
Коло сушні робота не тяжка, але безперервна. Дрова підкладати, дивитися, щоб вони не горіли жаром, ворушити груші, висипати готові й накладати свіжих — все це мусить іти без перестану. Тож дядьки чергуються коло сушні.
Батька Йванового мав змінити на другу ніч Яків, отой, що з Залісся. По правилу Гончаренко мусив діждатися Якова, передати йому справу й дітвору й тоді вже їхати. Але Нехведові дуже пильно було додому й він, понадіявшись, що Яків скоро приїде, почав збиратися.
— Ви тут не балуйтесь, а Яків скоро приїде.
Цьвохнув шкапину батогом і подавсь. Діти зосталися самі. Спочатку вони тільки зраділи.
Але от почало вже й смеркатися, а Якова нема. Вже й смеркло, а Якова нема. Вже й темно стало — нема Якова.
От тут уже й боятися пора. Звідкілясь прийшло й обгорнуло почуття самотності, безпорадності. Одна думка, що на десятки верст нема душі живої, що куди б ти не ткнувся, куди б не пішов, усе буде ліс, ліс, ліс, — від одної цієї думки замерзала кров у жилах.
Поки було світло, стежили за сушнею, хвалилися один перед одним, що не будуть усю ніч спати, а все підкладатимуть дрова. Але коли стемніло, виявилося, що ніхто не хоче сидіти в сушні.
— Хіба ми знаємо, скільки підкладати дров та коли груші виймати?
— Нехай дядько Яків приїде та сам і підкладає.
— Якби йому приїхати, то він би вже приїхав. Хто ж, на ніч дивлячись, буде сюди їхати?
Це надаремне хтось сказав. То була'хоч надія, що Яків таки приїде й положить кінця важкому почуттю самотності. А ця фраза відібрала надію, і на серці стало холодно-холодно. Малий Санько — він був тут найменший — почав навіть пхикати, але Андрій крикнув:
— Ну чого ти реви розпустив? І без тебе...
Це теж була невдала фраза. І без тебе, мовляв , страшно.
Хтось порадив лізти в курінь. Це була думка всіх — і всі разом, штовхаючись, почали лізти у той курінь.
Це не був курінь. Просто нарубану ліщину уткнули в землю одним кінцем, зігнули й уткнули другим. Вийшла дуга. Під ту дугу можна залізти й лежати. Тільки лежати.
Так от у той курінь залізали звичайно діти спати, лягаючи покотом і тісно притуляючися одно до одного. Коли все було нормально, у куріні трималася щира веселість. Хлопці лоскоталися, душилися взаємно. А то нараз повітря починало псуватися, і це теж було дуже смішно. Часом таку реготню зчинять, що від сушні чується окрик:
— Ей, ви там! Спіть мені зараз, а то батога дам!
Тепер нічого такого не було. Спішно позалазили в курінь, причому якось так сталося, що старші опинилися всередині, а малеча з країв, де було "страшніше".
Малого Санька відтиснули на самий край, і він почав плакати. Андрій крикнув на нього, але від того Санько ще більше розрюмсався. Тарасові стало жаль малого й він помінявся з ним місцями. Це не так то просто було зробити. Для того треба було вилізти з куріня обом, причім вилазити не головою вперед, а ногами. В звичайні часи це робилося простіше: хтось вилазив перший і з реготом витягав за ноги товаришів.
Але от усі повмощувалися, лежать. Нерви напружені, сон далеко. Трісне гілка у лісі — серце так і стрепенеться.
Хтось запропонував, щоб Андрій розказав казку. У нього баба вміє багато
казок, а від неї й Андрій навчився.
Андрій почав останню, яку чув від баби. Казка, дуже добра дома, на печі — показалася зовсім непідходящою тут, у лісі, та ще ніччю, та ще в оцій страшній самотині.
— Жив собі один цар. І вилупилася у нього дочка царівна. Як зросла — дуже гарна вийшла дівчина, багато до неї залицялося парубків, усе царевичі, та їй ні один не подобався.
— А був там у лісі один розбійник...
Квит! Страшне слово було сказане. Відтепер авдиторія вмерла... її нема... самі трупики холодні лежать у курені.
— Так от отой розбійник приїхав до царівни увесь у червоному. Сам такий бравий, кінь під ним, як вогонь. Сказано — пан, бо розбійники ж усі з панів.
— Та й почав він до тієї царівни їздити. їздить та й їздить, та все намовляє, щоб вона до нього в гості прийшла. "У мене, каже, хороми великі. А в покоях у мене золото так і блищить, каміння дороге так і блищить!.."
— Дуже захотілося царівні на те все подивитися. Сказала про те батькові й матері, але ті й слухати не хотять. "Як?.. Наша дочка, царівна, та буде кудись шльондрати? Та нізащо на світі!" Й не пустили.
— Тоді царівна надумала одурити батька й матір. Раз, коли їх не було дома, поїхали на поле, вона підговорила свою служницю, й пішли вони у той ліс.
— Пішли вони у той ліс, а на узліссі вилетів звідкілясь пташок, крутиться коло дівчаті співає: "Вернися, царівно!.. Вернися, царівно!.. Вернися, царівно!.."
Служниця чує та й каже:
— "Ой панночко! Давайте вертатися лучче!.."
— "От тобі й маєш! Скільки пройшли та й вертатися? Ні, ходім".
— Пішли вони у той ліс. Ідуть, ідуть... Уже сонце почало заходити, а потім і зовсім зайшло. Стало темно... І взяв дівчат страх...
Узяв страх не тільки дівчат, а й хлопців. Вони теж були самі у темному лісі й могли сподіватися розбійників. Уже б попросити, щоб і перестав Андрій, алех теж несила:
— Аж нарешті дивляться дівчата — хороми стоять у лісі. Вели-икі!.. І три брихтани перед ворітьми — врр... вр-р... вр-р... — не дають і приступити.
— Царівна одному булочку, другому булочку, третьому булочку. Якось залагодила — увійшли вони з тою служницею. Входять до першого покою —пусто. Входять до другого — наче кухня. В третьому — ліжка й крісла стоять. У четвертому — гроші, повно самих золотих грошей. А до п’ятого як заглянули —так і обмерли зо страху... пішли мурашки по паннах.
Передчуття чогось особливого заморозило хлопців. Санько вже від страху не міг плакати голосно й тільки гудів. Хтось порадив йому:
— Ти накрийся з головою... коли боїшся... Ми ж бач... не боїмося...
Хлоп’я тягло на голову якесь шмаття й з тоскою згадувало, що дома зараз
у хаті світло, мати пораються, батько хомут ісправляють.
Андрій замовк. Добрі актори перед виграшними місцями роблять художні паузи. Це теж була художня пауза, тільки зроблена зовсім з інших причин: Андрієві просто урвався голос. Він не хотів теж, він нізащо не хотів показати страху, але й видобути слова не міг.
Хтось найбільше переляканий ледве прошепотів:
— Що ж... там... було?..
— А там... лежать люди... порубані... голови повідрубувані, руки... самі покійники. Дівчата... так і обмерли... Аж тут чути... торохкотять вози... розбійники вертаються... у двір заїжджають.
І тут сталося щось таке, що було страшніше всіх оповідань. Десь не дуже далеко почулося вовче виття... У-у-у-у-у-у!..
Судорога скувала всі ці малі тіла... серця перестали битись., очі безумно вирячилися у тьму.
На виття вовка обізвалося ще два вовчих голоси — один грубший, другий тонший. Так і перекликалися вони усі троє.
Потім перший голос завив ближче... потім іще ближче... Вовк наближався.
От він вибіг на поляну... Через секунду щось м’яко стрибнуло на верх куреня.
Вовк сів над самими обличчями дітей. Довго, протяжливо завив і почав скребти передніми лапами листя, накидане поверх куреня. Сміття падало на обличчя дітей, але вони вже нічого не відчували — вони були паралізовані.
Чи довго тяглася ця мука — ніхто не знав, але скінчив усе вовк же. Скребнувши ще кілька разів, він помочився на курінь, м’яко зіскочив і щез. А хлопці так і зосталися сковані страхом. Дехто заснув під ранок, а дехто так дочекався тої хвилини, коли приїхав дядько Яків і загукав:
— Ей ви, малеча! Живі ще? Не подавили вас вовки?
Криками радості стріли діти ден мужній голос, а малий Санько знов розплакався.
Навперебій оповідали дядькові пригоди минулої ночі. Яків тільки хитав головою. Він чув себе винним. Добре, що так минулося!.. А якби...
XXIX
Осінь.
Закінчився цикл праць, що відбирав усю силу, енергію всіх мускулів, напруження розуму. Трошки більше спочинку — і твориться поезія. Розцвічує людина коли не будень свій, то хоч празник.
Перше таке поетичне свято — це Маковій. З якихось давніх віків донеслося воно до сьогодняшнього дня, і оце далекий нащадок згадує предка, шануючи "зело землі і лоно вод". Водою, тим символом очищення, святиться плід землі — трави, квітки й хлібний колос.
Катря в переддень Маковія пішла на луки по квітки.
— Мало тобі своїх? — кажуть мати.
— То свої, а то я хочу нарвати ще й польових. Щоб ні в кого не було стільки квіток, як у нас.
І Тарас ув’язався. Пішли далеко — аж під ліс.
Гарно було на луках. Катря розливається — співає. І Тарас підтяга. Пам’ятливий він вийшов на пісні: почув раз — уже й зна.
Немилосердна Катря на квітки — так би усі й позабирала. Уже великий жмут, а й ще рве.
— А хто то ходить під лісом?
Катря придивляється й пізнає бабу Ненащиху.
Був собі Ненашко колись. Жили вони удвох із бабою, дітей не було. Він трохи до коней знав, а вона трави.