від люцького ока крити си... на крискєнцьке жикє наставати... Із ізвора воду пити... з торби хлібом жити, гойданочки сподіваючися. Ай гойданочка пишна, на ввесь світок дивна — два стовпці з перекладинкою".
Защеміло серце. Скорбно глянув-поглянув на ближній лісок молодих смерек.
' — 3 котрої ж то смерічки ми шибеничку втешут? Кобих знав — ізрубав бих, іскєв те ше гаджучков і віворіть бих іспалив.
І лють нараз напала. Гостра лють!
Помсти! Помсти усім, хто вирвав його з рідного села, з рідної хати і кинув у вир розбійничого життя.
І в нападі шаленості вихопив з-за ременя пістоль і гевк-нув із нього у бук.
Покотилася луна горами, розсипалася... Скачуть зелізні кулі по горбах і ген далеко уже побігли. Там упали в якісь із-вори, зарилися в шкалубини скал, в поточчинах під корчі позабивалися, в воду пірнули і вмерли.
Так пішов Марусяк у талан у свій у гіренький!
XVI
А Юріштан?
Темно, невесело та й гірко було в Юріштановій хаті. Каралася там Катеринка, карався Юрішко, а через нього люди.
Десь так тиждень по шлюбі прийшов свекор до молодят. Такий масненький, солоденький.
— А, невісточко люба! Ґаздуєш? Ну, ґаздуй, ґаздуй, най ті бог помагаєт.
Потім водив очима по хаті, мовби уперше її бачив. А шо то в хаті йкось... не так? Ци тут шо нове стоїт, шо сми го ше не видів? Ци тут, може, шо з віна стоїт, Катеринко?
Катерину мовби окропом хто обілляв. Нічого не сказала спочатку, лиш потім, піднявши очі, тихо вимовила:
— Виділи-сте перед весілєм, шо сми не мала свого віна, — нема пощо тепер очі випікати.
Аж підскочив старий Тихонюк.
— Та ци я ті очі випікаю? Ци я ті шо кау? Не мені з тобов жити. Син брав — знав, шо брав, а мені в тім рахунку нема. Я з того нічо не мав та й нічо мати не хочу. Я лиш кау, шо би пішла ти ік дєдеві — таки хуч єгничку йку би дав. Не для себе кажу, бо тим не требую, — лиш про люцьку говірку. Бо в нас люде йкі? Зара’ мут прикладати та кепкувати, шо взєв си жінку з самов, перебачайте, дєрков, та й що з того? А чоловікові єк тото слухати? Та й буде на тебе гніваний, та й скаже йке там слово. Я вже знаю, єк то в хаті буває — ого!
Пощо він намовляв її — не знати. А ще більше не знати, пощо вона його послухала, пощо пішла, на що надіялася. Але пішла.
Не застала батька вдома, а мачуха — як би наперед знала — вже сидить на порозі з поліном. Та ще й не наблизилася Катерина добре, а вже та почала горлати:
— За віном-єс прийшла? За віном? Тут напрєтали б віна длі тебе, шляк би тє трафив поганий, потеруха би тє роз’їла до кості. Розтрусила-с своє віно по вечорницьох та по гулян-кох, шо їх сокотила-с та пантрувала, а не свої роботи. Ото кат не видів отих прошєчок поганих, фурнуло би тобов об муровану стіну! Забирай си ми пріч ізвідцив, бо я ті приви-тє зроб’ю!
І кидала поліном у молодицю, ще та не встигла й у двір зайти.
Заплакала Катеринка, пішла пріч.
І треба ж було як на біду, як на гірший сміх — кіточка маленька. Пізнала свою добродійку і вибігла з хати. Біжить за Катериною, нявчить. 1 близько не підбігає, і ззаду не лишається.
А мачуха побачила то, іде ззаду, регоче та кричить, щоби всі чули:
— А дивіть-ко, дивіть, ґаздиньки! Виходьте з хат, бо такого ше сте не виділи! Пушкариха-вотаманиха теличку ведет на нове господарство. Ей де теличку — таки цілу корову! Ой га! Біжіт борзо та кажіт Юрішкові, аби до кернички скочив дійнички мити, аби було куда набіл прєтати, га-га-га!
І свистала, й біснувалася, мов чортиця.
Горить земля під Катериною від сорому. А тут іще добрі сусідочки й собі піддають жару, а котра й зупиняє, то так, щоб ліпше би вже мовчала.
— Не чіпай, кумко, най си преч каже. Таже пушкар.
— Ігі на дідчу маму з пушкарем. Я си не боєла пушкарів, та й си не бою.
— Ти. А ґазду мут за тебе чіпати.
— Та й ґазда мій не воловід, не має чо си пуджєти. Через тоту задрипану жебрачку би люде їв?
Бігла, як від пожежі, а баби фуркали услід. Злосна то річ — баби.
І завертілося, закрутилося зачароване якесь коло в хаті Юрішковій. Чув отаман пушкарський, що не навертається до нього жінчине серце, — і все йому остогидло. Опротивів увесь світ. Мов павук величезний, оплутав Юрішко все своє село і темною всесильною властю стояв у свідомості кожного гуцула.
І розпросторився Юріштан на цілу околицю. Часом у нього аж у голові мутилося, і він сам не знав, що робити зі своєю властю, щоб відчути її до кінця, щоб насолодитися до решти. І дивно, і боляче було іноді дивитися, як Юріштан, моло-дєк, що міг би за сина бути якому старому гуцулові, — кричить на нього, б’є в лице, плює. А що поробиш? Треба терпіти.
І люди терпіли. Знайшовся буз один охітний, що пішов проти Юрішка, але закаявся.
— Я не злодій та й не розбійник. Та й ні в кого не вкрав нічо, нікого сми не вграбував та я й си не бою. Най той си боїт, хто сумлінє має нечисте.
Але одного гарного дня у двір до сього ґазди ввалилися всі дванадцять пушкарів, почали чогось шукати і знайшли чужу корову, на городі прив’язану. Забрали ґазду, дали "ка-туш" під руки, сам Юріштан і крутив, аж поки кров не бризнула, — та й пігнали бідного чоловіка до Устєрік, до пана мандатора.
А пан мандатор і не розпитував довго — вірив Юрішта-нові, як самому собі. Та заховали ґазду до катуша здоровим, а випустили хорого навіки, та ще й мовчати веліли.
По такім випадку — все впало ниць перед могутністю Юріш-тана. Міг прийти до якої хоче хати, міг узяти, що му ся вподобало, і бути певним, що ніхто нічого не скаже, а ще будуть кланятися та дякувати.
Ішов до церкви — крисанями дорогу устилали, забігали наперед воринє розікласти. В церкві розступалися до самого вівтаря, першому Юрішкові піп кадив, проскуру чи там ар-тос першому йому давав. З церкви виходив — не відіб’єшся: той просить ласки зайти до хати, той кличе на обід, той до корчми. Та все не хто-будь, все багачі, перші ґазди.
А приходив додому — і кудись дівалася вся його власть, щезала міць, чув себе безсильним перед сею блідою хоровитою женщиною. І не міг крикнути на неї, не міг ударити.
Коли виринув з невідомості Марусяк і щось дуже борзо загриміло його ім’я в горах — допитливим, проїдаючим зором дивився Юріштан на жінку. Як приходив хтось із людей і оповідав про нові виступи молодого отамана, умисне кликав Юріштан жінку до хати, аби й вона чула. А сам дивився спідлоба, стежив за найменшим рухом, за виразом обличчя, за очима.
Але помітити нічого не міг. Завше рівна, завше однаково журлива, з однаковим, здавалося, почуттям жалю вислухувала вона оповідання про всіх опришків.
— Бідні люде, — говорила, зітхнувши, і йшла по господарству.
І повну безсилість чув Юрішко перед сею тихою скорботою. Здоровенний, дикий, коли ввалювався в село, то мов ведмідь у загороду вліз межи вівці, — а в своїй власній хаті сам ставав вівцею. Опускалися руки зі знаменитою Юрішко-вою бартков-сталєнков, не потрібен був і не менше знаменитий гарапник.
Ся бартка і сей гарапник — то були атрибути власті Юріштана. Важка, на топорищу з якогось моцного кореня, бартка була страшилищем для всіх: злегка ударити нею обушком межи плечі — одразу валить чоловіка з ніг. А гарапник теж: в ремінь був уплетений тонкий дріт; удар сього інструмента пробивав сардак, кожух і сорочку, а як попадав по голому тілу — робив рвану рану.
А так, так... Виходив Юрішко з хати надвір — і на його посвист півсела збігалося, товплячися, в очі заглядаючи, просячи приказань. А входив з двора в хату — покірно вішав гарапник на стіну, ставив бартку в куток, здіймав усю свою зброю і говорив тихим голосом. Не міг перенести ніколи своєї власті через поріг, десь вона там, у сінях, лишалася.
Іноді хотілося йому пишно, красно убратися, заблискати золотом, засяти дорогоцінними камінцями і царем увійти до хати. Царем увійти, царем глянути і, як цар, покорити. Але уявляв собі погляд Катерини в сю хвилю... Як вона скине зди-вовано-іронічними очима і кутиком уст посміхнеться...
Пропадала вся охота Юрішкова при сій гадці. З якоюсь упертістю говорив собі: "Буду, коли так, жебраком ходити. Буду, буду. Коли так, то нічого мені не треба. Му ходити, єк старчук", — і ходив.
Аж дивувалися люди, дивлячися. Ідуть пушкарі, мов військо — по два... Зібрані — як павичі: в крисанях із високими наголовниками, у блєхах, у гачах-крешєниках; на грудях ремені порошниць, тобівок, густо вибивані. Та все то блищить, очей си ловить.
А впереді сього війська сяйливого — обідраний жебрак. Шєпка на нім — страшилище якесь без форми й без кольору, замащена, що аж лубом стала; сардак був, здається, колись крашений, але тепер трудно було би те сказати; гачі з дірками, а постоли й онучі як взує нові, то так і носить, не здіймаючи, докив не потліє то на ногах.
А Юріштанові то любо; якесь щемливе задоволене в тім знаходив. Знають, мовляв, попа і в рогожі. Не дивися, як я вбраний, а дивися, хто я такий є. І радувався внутрішньо, коли віддавали шану його лахманам, але горе було, як попадався чужосторонній чоловік і не пізнавав в старчукові пушкарського отамана. Гірко карав тоді таких Юрішко.
Але що був Юріштан, темний гуцул, одурений своєю вла-стю, нещасливий в родиннім життю і вибитий тим з нормальних відносин, — що був він у порівнянню зі безпосереднім начальником і повелителем цілої Гуцульщини — паном ман-датором Гердлічков із Устєрік! Дитина невинна.
Се вже було щось страшне. Се вже були наслідки якихось важких ненормальностей і дефектів організму в цілім ряді попередніх поколінь. Фантазія сього чоловіка щодо вигадування всяких мук була невичерпальною. Він перший вигадав і навчив Юрішка карати людей "остатнім огнивом", мукою, котрої гуцули не можуть забути й по сей день, говорячи як страшне закляття: "Побило би тє востатнє вогниво Юрішкове!"
На "востатнє огниво" кував Юріштан так.
Брав чоловіка і кріпко зв’язував йому руки сперереду, а ззаду, в лікті, просував линву, вставляв патик і починав крутити. Крутив доти, доки лікті не зіходилися докупи ззаду. Тоді брав обі ноги, закладав їх за кінці того патика і там їх сковував. Чоловік ставав єк яблучко. Мало того! Юріштан брав сардак і натягав рукав із нього на всю голову чоловікові до шиї — і тоді вже приковував до стіни.
Пекельна фантазія! Сам Юрішко спочатку соромився при-мінювати це средство з власної ініціативи, куючи гуцулів на "остатнє огниво" лиш зі спеціального поручення.