Але на те був тільки такий спосіб: читати в мові, що її в інституті не знають. З таких мов була дуже добра еспанська, чомусь надто екзотична для цієї країни.
Вдома Ноель знайшла в батьковій бібліотеці кілька старих авторів і з дозволу тата привезла їх до інституту. Тому на її полицях стояли всуміш такі різні автори, як св. Тереса, Ґонгора, Сервантес і два томики Кальдерона.
Тільки "Exercices" св. Ігнатія Лойоли сконфіскувало інститутське начальство. Не тому, що вважали їх за надто невідповідні для вісімнадцятилітньої дівчини, а тому, що ім'я Ігнатія Лойоли, як і само слово "єзуїти", викликало правдиву паніку в кожній православній душі.
– "En numero son mis bienes a mis males" ("Однаково великі і мої радощі, й мій сум"). Повний прикрас та фіоритур, як мавританський орнамент, ущерть кований стиль Гонгори, палкі слова про невідоме кохання, переплетені з так само сильними словами про невідому смерть, – притягали Ноель і переносили її думку в казковий світ, колись наповнений шляхетними лицарями та прегарними дамами. У світ, де не було нічого низького, дрібного, негарного. Читала ті вірші й вірила, що те "справжнє" має дійсно бути таке і що, напевне, воно прийде, коли б тільки покинути ці сумні стіни! Бо тільки там, поза інститутом, можливе життя, справжнє, гарне, а не ця його пародія, що гнітить і чавить, як страхітлива нічна мара.
– "En numero son mis bienes a mis males"...
І Ноель готовилася там, у житті, пізнати велику, безмежну радість.
Будь-що-будь, бодай і за ціну пропорціонально великого страждання... Хтось постукав у двері.
– Anda! (Увійдіть!) – відірвавшись від книжки, автоматично кинула тією ж мовою Ноель, але схаменулась і враз додала:
– Entrex! (Входьте!)
Двері помалу відхилились. На порозі стояла засоромлена й збентежена Катря. Ноель відсунула книжку. Співаючі ритми, повні сонця й блакитних тіней, відлетіли в далекі країни.
– Пробач мені...
Ноель знизила плечима:
– Піди висповідайся, я ж не маю чого про це з тобою говорити.
Можливо, що Катря не прийняла б цієї ради і розмова довела б до нової сварки чи скандалу. Та ж саме в тій хвилині до покою ввійшла нова гостя. Була це "гардеробна дама" Софія Іванівна.
– Не перешкоджатиму?.. Хотілось послухати, як минув учорашній бал. Чи подобались високим гостям наші костюми?
Софія Іванівна ніколи не показувалася між людьми: нона соромилася за своє покалічене, відразливе обличчя. Інститутки розповіли про це фантастичні історії. Але Ноель знала правдиву від Юлії Миколаївни, бо з нею приятелювала "гардеробна".
Колись молода красуня, багата і з доброго роду, Софія Іванівна вийшла заміж із любові й була така щаслива, що їх родинне щастя було приказкою у знайомих. Але в Софії Іванівни був іще один брат, може, й не так аморальна, як легкодушна людина, старосвітський, типовий російський "дворянин в фуражне с красним околишем", гуляка, картяр, бабій. Видима річ, служив у війську як старшина одного з ліпших петербурзьких полків. Одного разу програв він таку велику суму, що сестра, соромлячись за нього перед чужими людьми й перед чоловіком, потайки віддала братові все свої майно, всякі дорогоціннощі, щоб тільки не дійшло до скандалу, бо його "Коля перенести б не міг" і постановив застрілитись. Дарунок сестри прийняв також потайки, нікому про те й не заїкнувшись. Та ж його коханка, циганка з кабаретного хору, довідавшись, що поміч прийшла від жінки, напосілась, щоб коханець конче їй ту жінку показав. Вона не була цікава знати, хто та жінка, тільки хотіла її бодай здалеку побачити. А коли побачила красуню й вивідідала її адресу, то, не розбираючи суті справи, бризнула Софії Іванівні в обличчя пляшку сірчаної кислоти. Ні в чому не повинна жінка ледве витримала те, але по довгій недузі залишилася жива. Та чоловік її, побачивши відразливе жінчине обличчя, піддався розпуці й застрілився. Брат Коля із сорому втік із Петербургу кудись на Кавказ, де не знали тієї "поганої історії". Софія Іванівна, мов той старозавітний Йов, залишилась одна на світі, опоганена, втративши кревних і близьких, зовсім убога й безпорадна, бо ж ніколи не потребувала вміти що-небудь робити. Та знайшлися деякі впливові знайомі, що допомогли їй дістати посаду в Інституті в Києві, де вона й залишилася доживотно як "гардеробна дама". Двадцять років колишня гарна дама "зо світу" берегла Інститутських сорочок та попередниць і не виходила нікуди, хіба до церкви та шпиталю, де мала безмежно добру приятельку, Юлію Миколаївну, що, мабуть, так само ховала за цими стінами якусь життєву трагедію.
Тепер Софія Іванівна мала ще нову приятельку – Ноель, що їй нагадувала колишніх милих черниць, бо була завжди ласкава і нічим ніколи не хвилювалась.
"От у кого "en numero son los bienes e los males", – промайнуло в думці Ноель.
Катря завзято і з блискучими дотепами розповідала про бал та була вдоволена, що неприємно почата розмова сама наладналася, а Ноель говорить із нею, як і давніш. Ноель же тим часом вибрала найкращі троянди, зв'язала їх золотим шнурочком і з думкою: "Так от чому вони не вмістилися на вівтарі!" – подала їх Софії Іванівні.
– Боже! Як давно, давно ніхто не давав мені квіток! – промовила вона збентежено, і на її очах заблищали сльози на спогад про давно минуле. Схилилася, щоб поцілувати Ноель, але пригадала собі відразливий вигляд свого обличчя й затримала свій рух. Ноель зрозуміла це і міцно стиснула Софію Іванівну в своїх обіймах та щиро її поцілувала в її червоні, страшні близни.
7
ВЕЛИКИЙ ПІСТ
Молитва. Імповізація. Інститутська церква. "Дії мінорес".
Рудий Тор. Тріо. Рідні молитви. М. В. Лисенко.
"Аматор Єстества"
Скінчилися свята й урочистості царських відвідин, бали карнавалу, костюмовані фантасмагорії, що приносили хвилеве почуття, ніби життя пробігає не в інститутських стінах. Прийшли будні за мріями, масницею – Великий піст.
Богданова ще в їдальні дзвонила ложечками об край філіжанки, потихеньку при тому приспівуючи: "Хрін-редька, хрін-редька!" – що мало імітувати великопісні православні церковні дзвони.
Та мадам Раннє перервала її творчість: за столом не затримувались довго, бо в першому тижні Великого посту не було лекцій, зате ходилося до церкви двічі денно. На безконечно довгих православних Службах Божих мусили бути всі вихованки, незалежно від того, якого визнання вони тримались. Цим, так мовити б, доповнювались "міцні підвалини релігійного виховання". Також замість обов'язково вправлятися пів години в мові з класовими дамами у ці дні читали Євангелію, яку по примірникові роздали всім інституткам. День же в класі починався, як звичайно, з речення:
– Дежурна, читайте молитву...
Ноель підвелася з місця. За нею повставали всі інші. Богданова встигла прошепотіти, подаючи молитовник:
– Сьогодні читати іншу молитву – великопісну. Ось, я тобі написала на листочку, бо ж ти по-старослов'янському не втнеш.
Ноель розгорнула книжку, побачила листок і почала читати своїм кумедним для росіянок чужим акцентом:
Царю небесний,
Спасі меня от куртки тесной,
Как от огня...
Дехто засміявся приглушеним сміхом, дехто підвів голову й із великим зацікавленням дивився па Ноель. А та спокійно дочитувала:
Я, Царь Небесний, хорош уж тем,
Что просьбой лішней не надоєм...
Склала книжку й певна, що справно викопала свою повинність, пішла на своє місце. Що Ноель не перехрестилась, до цього мадам Раннє була призвичаєна, бо дівчину ніяк не можна було приневолити хреститися ані в церкві, ані за обов'язковою молитвою.
– Не можу хреститись при словах і порядках, яких я не розумію.
А що в класі була мусульманка й кілька протестанток, котрі запевнювали, що в їх релігіях не було припису хреститись, – то "протест" її не викликав репресій. Тим більш, що "іновірки" слухняно вичитували православні молитви, коли на них припадала черга бути "дежурними в класі".
Але тепер мадам Рапне звернула увагу, що не перехрестився ніхто.
– Покажіть мені молитовник, – покликала Ноель класова дама. – Де та молитва, що ви читали?
Ноель подала книжку й листок. Гострий профіль мадам схилився над каліграфічно написаним віршем. Це була "юнкерова молитва" Лєрмонтова, не знана загалові інституток, бо ж у їхній бібліотеці були тільки "цензуровані" видання класиків, навіть російських. "Де цензура заміняла слово "любов" якимсь иншим, більш відповідним для дівочої "скромности", – як жартував колись інспектор Малінін.
"До церкви", тобто до того часу, коли треба було шикуватись у пари, щоб іти в церкву, залишилося ще пів години. Веліли читати потиху Євангелію, але дозволяли ділитися на гуртки й читати вголос. У цьому вже була розвага. Бо можна було не сидіти на своєму постійному місці, а де схочеш. Навіть і за таблицею, коло фільтру з водою або й на широких лутках вікон і дивитись на повні гороб'ячої метушні дерева "Царського саду", прозорі й легкі, ще з цілком голими галузками. Бо ж до весни було ще далеко, але в завзятому цвіріньканні горобців, у прозорому мереживі дерев уже відчувалось наближення весни. Передвістку про неї ніс і нетерпеливий вітер, що "не к Різдву дме, а к Великодню". І тому ніжно-журливин настрій, що огортав дівочі душі, раптово змінявся налітаючою хвилею радісно-жартовливого виклику... "Прощай, прощай, прощай, маслєніца!" – несподівано вилетіло "масничне веселіє" з опери "Снігурочки" з останніх лавок.
Мадам Рапне зірвалась із місця:
– Qui se permet? (Хто це собі дозволив?) – і побігла до запідозрених.
Ледве була за першими лавками, як із них зазвучала пародія на арію з "Демона":
Тебя я, вольний син Ґлафіри...
Цю пісеньку особливо любили інститутки. Вигадала її Катря в "бані" (в лазні), де було можна співати, галасувати, бо ж там не бувало жодної класової дами, жодної контролі. Тільки самі голі інститутки та "банні дівчата" рухалися в тому підземному Гадесі у хмарах пари, немов заблукані душі в міжпланетному просторі.
Серед цих "бальне ар" (купелевих служниць) були улюблені, що вміли майстерно мити, не заливаючи очей піною з мила. До них зголошувалася черга, й часами така велика, що годі було дочекатись. Тоді з необхідности треба було даватись у руки, менше вправні. До тих, що їх не шукали, належала "шпакувата Глафіра". Вона мала ще й ту "милу" рису, що доносила начальству, коли хтось поводився в лазні аж надто "по-домашньому".