Не для неї земне щастя, якого вона ніколи не зазнала...
— Все це правда,— говорив Стахові Хмельницький,— тут сили треба. Козаки є сила, та їм треба проводу. От якби живий був тепер Сагайдачний!
— А чом би тобі не стати Сагайдачним?
— Мені? Хто такий я? Велике діло — сотник Чигиринського полку! Сагайдачний, великий організатор Запорозького Війська, пострах татарви та Туреччини, великий оборонець церкви рідної — і той почував себе заслабим для такої справи! До того ж тоді панував Жигмонт III, котрого, крім єзуїтів та їх приклонників, ніхто не любив. Тоді легше було зірвати народ до повстання. А тепер у нас Владислав, на котрого вся єзуїтська партія ремствує за те, що дав полегкості православній церкві.
— Мене, Богдане, ти не зрозумів. Не на короля ставати треба, а за короля — проти панів-магнатів. щоб розпутати короля із тих кайданів, що на нього наклали магнати пактами. Правда, ще не час починати це робити, але думати над цим мусимо.
Обід скінчився доволі пізно. Кричевський не хотів залишатися на ніч і від'їхав. Оленка прощалася з ним, як колись, у дні їх короткого щастя. Кричевський на прощання не сказав ні слова, а лише поглянув глибоко в її очі. В тому погляді були всі його спочування, всі його бажання.
Минуло від тої днини доволі часу. Оленка жила в Суботові. Відживала після страшних переживань, заспокоїлася, дійшла до рівноваги серед спокійної хуторянської тиші під опікунчими крилами пані Хмельницької і материнським оком старої Горпини. Вона придивлялася до хуторянського життя, й воно почало припадати їй до серця. Бачила, як тут легко загладжувалися станові нерівності. Тут усі вважали одні одних за рівних.
Ні пані Ганна, ні Горпина не заводили розмов про монастир, наче б про це ніколи тут і не згадували. Це мав вирішити час. Кричевський приїздив сюди часто, хоч із Богданом щодня бачився в урядових справах.
Нарешті до Кричевського прийшли давно нетерпляче вижидані листи: до нього самого — від гетьмана Конєцпольського з Варшави й від його милості канцлера Оссолінського, до козацтва — на руки полковника Кричевського.
Гетьман висловлював своє признання за розгром орди над Інгульцем і подяку для полку. Другий лист його — була грамота на землі не дуже далеко від Чигирина для милостивого пана Станислава Кричевського, полковника реєстрових козаків його милості короля. До грамоти був долучений щирий власноручний лист гетьмана з бажанням щастя й фортуни.
"Тепер, пане Станиславе,— писав гетьман,— коли таким щасливим припадком ти віднайшов свою Оленку, не буде більше перешкод для твого щастя. Тепер твій тесть не посміє колоти тобі в очі твоїм худопа-хольством, бо коли добре й розумно загосподаришся на своїй землі, то буде з чого утримати жінку й сім'ю. З душі рад би бути на твойому весіллі, та моє підірване в службі для отчизни здоровля не дозволяє мені на таку далеку дорогу. Але я тебе щиро благословляю, мов твій рідний батько".
Цим листом Кричевський більше тішився, ніж грамотою на землі. Листа він покаже Оленці й ним ослабить її охоту йти до монастиря.
Лист Оссолінського був не такий важний. Це був лист секретний. Оссолінський наказував вислати як стій до Варшави трьох визначних козацьких старшин до його милості короля. Справу треба перевести дискретно, без розголосу. Треба видумати якусь справу, в якій, мовляв, козацтво висилає депутатів до його милості короля.
Цей лист Кричевський сховав до скрині й замкнув на ключ. Як тайна, то тайна. Та перед Хмельницьким у нього таємниць не було. Обидва будуть вирішати, кого з козацької старшини посилати.
І Кричевський дав прочитати Хмельницькому обидва листи.
— Гаразд! — сказав Богдан.— 3 цього може щось путнє вийти. Кого ж ти гадаєш післати?
— Передусім — тебе, а щодо інших — порадимося. Може б, Івана Барабаша, черкаського сотника, та Івана Білаша, білоцерківського полковника. На них пани дивляться ласкаво. А кого ж би ще?
— Може б. Максима Нестеренка, корсуньського полковника,— запропонував Богдан.
— Добре. Напиши зараз листи, щоб негайно сюди приїздили.
— А не догадуєшся ти, чого нас кличуть?
— Мені здається, що в справі тої коаліцї,— відповів Кричевський.— Бо справді, чого ж би? Ти, Богдане, добре обдумай, чого козаки для себе мають жадати за свою прислугу. Я знаю, аліянти вимагають, щоб до війни конечко козаків брати, і хоч би король і не захотів, то вони його присилують. Треба держатися твердо, щоб знову не нагодували самими обіцянками, як тоді Сагайдачного.
Незабаром Оленка, як Кричевський приїхав у Суботів, спитала його, що воно в Польщі твориться, коли козацька старшина до Варшави вибирається?
Замість відповіді Стах дав їй прочитати обидва листи з грамотою і гетьманським письмом. Він дивився пильно на неї, коли вона читала. Хотів пізнати, яке вражіння на неї зробить лист.
Оленка вся горіла, серце їй сильно билося. Що їй тепер робити? Що буде з її обітом? Вона важко зітхнула й опустила руки.
— Чого ти, Оленко, така збентежена?
— Боюся душу погубити: я ж Богу обіту вала її...
— Коли ж ти в монастир вибираєшся?
Вона глянула допитливо в обличчя Кричевському. Невже він кинув думку вінчатися? Вона довго мовчала. Крізь голову переходили й там перехрещувалися супротивні думки. їй стало жаль, що втратить Стаха навіки. Все ще мала надію, що, може, цей обіт заступить якоюсь іншою жертвою.
— Ти того хочеш, Стаху? — спитала з жалем у голосі.
— Це для твого спокою, Оленко. Там ти придивишся до чернечого життя. На це матимеш рік часу. Там ти зможеш поспитати поради в сповідника, що тобі робити і чи не можливо заступити чим іншим обіту. Я знаю, що так воно водиться, коли важко при-ходиться його виконати. Без такого звільнення від духовної влади ти мала б вічні докори сумління і це затроювало б тобі життя. Кожна невдача, кожне горе, яке чоловіка стрічає, ти вважала б за кару Божу.
Оленка обійняла Кричевського за шию й сильно поцілувала.
— До котрого ж монастиря ти завезеш мене?
— До дівочого, Києво-Печерського. Оленка схопила себе за голову.
— Аж вимовити страшно! Це ж схизматицький, а я — католичка!
— Тобі віри зміняти не треба. Богдан обіцяв, що вистарається, що тебе приймуть. А хочеш знати, що й мені до тої віри душу тягне. Мої ж діди і прадіди були православні. Я не знав, аж пан гетьман, а відтак Хмельницький відкрили мені очі... А як ти тут близько мене житимеш, Оленко, то буде можна за час твого новіціяту з тобою бачитися. Пані Ганна обіцяла мені, що до тебе навідуватиметься. І я, коли зможу, приїду. А коли б ти жила в польському монастирі, хоч би й у Львові, то це було б неможливо, й ти почувала б себе дуже самітною, опущеною. Ти обітувалась піти до монастиря, але не знала, до якого. А втім, моя дорога Оленко, ти перед обітою мені присягала на гробниці твоєї матері. Треба б розібрати, що важніше: присяга чи обіт. Та тото ми не розберемо гаразд без духовника — його на сповіді спитати треба.
Від тої розмови Оленка зовсім заспокоїлася.
* * *
Хмельницький, поки приїхали намічені депутати, ураз із жінкою відвезли Оленку до монастиря в Києві. Пані Ганна розказала ігумені монастиря сумну історію нещасливої сироти.
Ігуменя прийняла Оленку дуже щиро. Перехрестила її тричі й пригорнула до грудей, мов рідну.
— Бідна моя дитино, я знаю твоє минуле. Багато ти настраждалася, та треба тобі тямити, що Христос, Спаситель наш, терпів за наше викуплення від гріхів більш, ніж чоловік собі може уявити... Передусім, моя дитино, викинь із свого серця всю жовч, усю злість і жаль до кривдників і проси Бога, щоб їм простив. Тут, серед тих мурів, у цій святій обителі, нема місця для тих людських пристрастей. Тут володіє наш Спаситель, наш Бог, Бог любові й вибачення. Я з тобою буду молитися, щоб Господь послав тобі на поміч Святого Духа. Він тебе натхне й просвітить, якою тобі дорогою йти, щоб доступити спасения душі. Будь доброї думки, моя дитино,— хай тебе Господь благословить, хай тебе Пресвятая Діва, Мати Господня, закриє своїм покровом перед спокусами лихого духа.
Ці слова Оленку дуже розжалобили. Розтаяв лід, що так довго морозив її серце,— вона почала гірко плакати. Пані Ганна хотіла її заспокоювати, та ігуменя припинила:
— Не бороніть їй плакати. Ласка Господня на тому, хто може в горі зі серця виплакатися. Вірте мені.
І коли вже Оленка виплакалася й лише хлипала, мов мала дитина, ігуменя сказала:
— Почнеш, дитино, життя в нас від сповіді. Сестричка проведе тебе до нашої церковці, а там наш старенький о. Евтимій висповідає тебе й повчить, що тобі далі робити.
Оленка розпрощалася з панею Хмельницькою й пішла за сестричкою в церкву.
Обоє Хмельницькі від'їхали до Чигирина.
* * *
Ще кілька разів пані Ганна навідувалася до Оленки, та незабаром сама дуже занедужала й не могла не то виїздити, а й із постелі підвестися. Пробував навідуватися до Оленки й Кричевський. Та йому одного разу ігуменя сказала, що не може дозволити, щоб до монастиря заходили люди мирські та ще й несімейні; на це не дозволяє, мовляв, устав чернечий.
Від того часу Оленка залишалася сама.
Якось раз, на прохання Кричевського, навідав її Богдан.
Оленка за той час дуже змінилася. Була спокійна.
— Як же вам тут живеться? — спитав Богдан.
— Мов у раю, наскільки на землі про рай можна говорити. Нічого мені не хибує, все маю, чого мені треба; поведінка сестер зі мною дійсно сестринська, а ігумені — материнська. А може, мені лише так здається, бо материного тепла в моїм житті я не зазнала. Я вдоволена тим, що маю, і більше нічого мені не треба.
Що робить Стах? Може, забув про мене. Це було б для нього найкраще. Скажіть йому, що я заєдно молюся за його здоровля.
— Не забув. І, здається, ніколи не забуде. Тільки його не пускають сюди, й я не дивуюся: чернечий устав не дозволяє. Він лише числить той час, коли...
Оленка перебила:
— Я гадала, що він забув, як і пані Хмельницька про мене забула.
— Ой, не дивуйтеся моїй нещасливій Ганні. Вона... догоряє...
— Ах! Як же мені її, бідної, жаль! Як би мені хотілося провідати її, послужити їй у цій недузі! Та мені звідсіля не можна поки що рушатись... Поздоровіть її від мене, пане сотнику, будь ласка. Добре наш духовних говорить нам: навчає, що на землі нічого нема тривкого, що все суєта, як дим, розійдеться, пропадуть дорогі оксамити й адамашки — голе тіло залишиться...