Медсестра зібрала речі, обережно поспитала:
— Дозвольте йти, товаришу мдйор?
— Дозволяю. Хоча ні. Відставити! Сестра, підійдіть сюди. Ось… Щоправда, в мене ніякої посудини… але… можна й так, з пляшки… Випийте за неї… Я вже випив… Випийте й ви… Прошу вас…
— Але ж мені незручно, товаришу майор… Що скаже капітан?
— А що він скаже? Він, мабуть, вже там лика не в’яже… Я ваш командир, і я наказу… Ні, я прошу вас…
Вона підійшла, взяла з його рук пляшку, невміло приклалася до шийки.
— Спасибі, товаришу майор.
— Вам спасибі… Я на вас надіюся, щоб усе там… Ну, ви розумієте?
Медсестра пішла, а він знову пив, тоді лежав, зарившись обличчям у подушку, вдихаючи рештки Улиного запаху, знов пив. Які в неї очі були вдосвіта, коли він зірвався бігти по тривозі, звелівши Улі лежати і ждати його? Він не пам’ятав, нічого не пам’ятав. Життя в ньому загальмувалося з повного розгону, як поїзд, в якому зірвали важіль стоп–крана, і все пішло шкереберть. Коли танки йдуть в атаку, в просторі з’являється вібрація, тоді наростає густе металеве дзвеніння, од якого можна збожеволіти. Так дзвеніло тепер у ньому від найменшої згадки про Улу і від страшної думки про її смерть, яка стала для нього ніби подвійною смертю — смертю Ули і Юлії, кінцем усього, остаточністю, і вже ніяка сила не змогла б тепер виміряти глибини його безнадії.
Він і сам був ніби мертвий, незграбний, скоцюрблений, лежав у постелі, чув чи й не чув, як відчинялися двері, як щось ніби вешталося, клопоталося з його одягом, з його взуттям, як клацнув вимикач світла, як пригорталося до нього щось м’яке, гаряче, ніби дух самої Ули, і ніби її голос, і її шепіт, її сміх — німецький голос, німецький шепіт, німецький сміх: "Нарешті, нарешті ти мій! І вже ніхто не відбере в мене тебе, такого великого, такого спокійного, такого… Чому ти прогнав мене? Нащо пішов з Ульрікою? Вона була чиста і хотіла зоставатися чистою. А тобі треба було жінки. Чом не взяв мене? Я завойована для всіх вас, я капітулюю добровільно перед усіма вами, але Ульріка — ніколи! Вона втекла від усіх: і від свого Вернера, і від завойовників, і від тих чехів, які вже завтра прийдуть сюди і проженуть усіх німців, щоб відплатити їм за все, бо чехи тепер теж завойовники, і всі завойовники, крім нас, німців, а ми завоювали тільки страх і ганьбу, ганьбу і страх… Ти мене чуєш, гер майор? Може, ти думаєш, що, завоювавши Німеччину, завоював уже все? О, мій Боже! Ви не завоювали найголовнішого: німецьких жінок! І ніколи їх не завоюєте! Те, що було для вас недоступне, так і лишиться для вас недоступним навіки! Ти мене чуєш, гер майор? Ти мене розумієш? Ти думав, що вже став хазяїном у постелі Ульріки? О, мій Боже, яке самозасліплення! Колись грубі, жорстокі люди погубили ніжну, цнотливу плоть божественної Ульріки, принесли її в жертву своїм низьким, брудним насолодам. І що ж? Мерзенні ґвалтівники безслідно щезли в чорних небесах Божої кари, а Ульріка стала святою! Ти чуєш мене, російський варваре? Вона стала святою, святою, святою! Ти це розумієш? Ти здатен розуміти?"
Шульга ніяк не міг збагнути, чого треба цій хтивій самиці, з якої речі, вже добравшись до його збунтованого, не підвладного, мабуть, і повелінням Верховного Головнокомандуючого тіла, щосили прагне вона дошкребтися ще й до його отупілого від алкоголю мозку, отупілого й здерев’янілого мало не до кінця, та все ж не до кінця, не до краю, бо ще жило в нім щось, не здавалося, змагалося навіть у безнадії, пробувало зберегти рівновагу між безтямністю зажерливої плоті і вознесеністю розуму, в якій (і тільки в ній!) порятунок і надія, він знав це вже давно, може, цілі тисячі років минули відтоді, коли прийшло до нього це знання, а може, тільки в одному з танкових боїв відкрилося запечатане скількома там печатями, відкрилося без радості, без щастя, але остаточно, і що йому тепер до якоїсь там гарнізонної лярвочки з розгромленої армії!
А вона й далі терлася об нього пругкими грудьми, вперто допитувалася:
— Ти розумієш? Розумієш ти?
Він розумів і не розумів. В п’яному чаду, в якомусь майже тваринному отупінні обіймав це податливе молоде тіло, це паскудне поріддя арійських чересел, і все, що відбувалося між ними, було якесь розшарпане, безвиразне, безглузде чи то через його п’яне отупіння, чи, може, в Сузен за війну не зосталося нічого жіночого, а тільки мовби якийсь біологічний пристрій для примітивного злягання, для пристрою ж однаково, чи буде один чоловік, чи цілий батальйон, полк, дивізія. "Ох, яке ж ти стерво! — вже протверезившись, сказав він їй. — Твоя сестра лежить мертва, а ти вигойдуєш тут своїми дебелими стегнами!" — "А ти сам? Кращий за мене?"
Вона відвернулася від нього і несподівано заплакала. "Ти, ти! — крізь схлипування визойкувала вона. — Варвар! Ведмідь! Скіф! Монгол!"
— Заспокойся, — попросив її Шульга. — У нас у обох тяжка втрата. Ти втратила сестру, а я… Ми влаштуємо Улі грандіозний похорон!
— Але ж вона покінчила з собою! Що скажуть люди?
— Ми скажемо, що це не самогубство, а нещасний випадок… Як ми скажемо, так і буде. Ти мене розумієш? Іди скажи капітанові, що я незабаром буду… Хай там подбає про все…
— Гауптман геть сп’янів… Він, мабуть, спить просто за столом…
— Розбудимо! Іди!
— Ти не поцілуєш мене?
— Досить з тебе! Іди!
Сухоруков не спав. Був як огірочок. Розправляв свої пшеничні вуса, світив рум’янцями в золотистому сонячному промінні, що густими снопами падало з розмаскованих після ночі вікон.
— Ну, майоре, ти даєш! — захоплено потер він долоні. — Забрав у мене одну бабу, тоді й другу! По–гвардійськи! Напостився в госпіталі серед польських монахинь? Бачу, бачу…
— Облиш, — сухо кинув Шульга. — Не будемо виясняти, хто перед ким винний… Може, коли б ти притримав язика, то Ула… Ну, та гаразд, втраченого не повернеш… Що там казати, капітане! Коли б не це… коли б вона не втопилася… Одне слово, я б повіз її до себе додому…
— Що? Одружився б? — не повірив Сухоруков.
— Так.
— А маршал Сталін? Він же заборонив одружуватися з іноземками!
— Заборонив? Ну… Тоді, коли так, то я зостався б тут… З нею зостався б!
— Зостався? В Німеччині? Та це ж зрада! Хто б тобі дозволив?
— Хто б дозволив? А хто дозволив навіки зостатися в Європі мільйонові чи скільком там мільйонам наших з тобою товаришів, отих, що полягли на Дуклянському перевалі, під Яссами, в Будапешті, на озері Балатон, на Сандомирському плацдармі, на Зеєловських висотах під Берліном і в самому Берліні? У кого питали дозволу наші хлопці, лягаючи в пісну землю Європи, ти над цим не задумувався, капітане?
— Ну, то ж убиті, а ми живі. А живий завжди відповідає. СМЕРШ, трибунал, штрафбат… Тобі ж усе це відомо, майоре… А ти — як мала дитина… Любов, одруження… Незаконний зв’язок з німкенею… Загибель представниці цивільного населення… після п’яної оргії, влаштованої командиром батальйону…
— Влаштованої ким?
— Ну, це я не свої слова… Ти думаєш, отой старший лейтенант Джосов, у якого з постелі довелося витягати медсестру Ганкіну, це просто старший лейтенант та й усе? Джосов — смершівець, щоб ти знав! І вже нюшить, вже наводящі вопросики… Я йому нічого не казав і не скажу, але ти ж знаєш це суче вим’я, цих смершівців!
Шульга так ніколи й не довідався, хто його тоді продав: капітан Сухоруков чи смершівець. Ще легко відбувся завдяки своїм ранам та орденам: його вичистили з армії, понизивши в званні, і відправили додому, вписавши в наказ Жукова про демобілізацію цінних фахівців народного господарства.
А з Шульги був "фахівець" — недовчений у ремісничому училищі електрик.
Пригода третя
БОРИСФЕН
Змієнога богине, дочка Бористену, володарко скіфів;
Батько скіфів Папаю і ти, Іданфірсе, вельможний наш царю!
Розверзається твердь, наді мною вогні смолоскипів, —
Воскресаю! Ви чуєте? — Воскресаю!
Борис Мозолевський.
Скіфський степ
Чотири роки по коліна в крові, з власних тіл вибудовували страхітливу піраміду, вивершували її хижим п’ятигранником Перемоги, знемагаючи, дерлися по слизьких спадистих площинах вище, вище, вище, "к окончательной…", а тоді всі враз обсипалися з неї, як листя з дерева, і впали до підніжжя разом з уламками, самі ніби уламки, ніщо, порох і попіл, великі воїни — і маленькі люди, безсмертні переможці — і всього лиш жалюгідні гвинтики.
Треба було починати все заново.
— Не розумію я цього життя, — казав Андруша Супрун. Хоч ти мене ріж: не розумію!
— Чом би мав тебе різати, Андрушо? — сміявся Шульга. — А коли я теж не розумію?
Після Победи він повернувся додому без слави, батька не було на світі, він загинув у кременчуцькому концтаборі ще в сорок першім, матір хотіла забрати в Кривий Ріг старша сестра, бо їхній будиночок у Великому Лузі ось–ось мав би втонути в хвилях Дніпрогесівського водосховища, Шульга влаштувався електрослюсарем на трансформаторному заводі, спробував зачепитися в Нижньодніпровському електротехнічному інституті на заочному, але згодом переконався, що заочна освіта це однаково, що любов по телефону, тому перейшов на стаціонар. В кімнаті інститутського гуртожитку їх було четверо: аспірант Вася Хоменко, дипломник Павло Бур’янський, Шульга і його товариш по курсу Андруша Супрун, акордеоніст, фронтовик, свій у дошку хлопець, горбоносий, очі як у диявола, чорний чуб на очі косим крилом, і молоде життя пішло наперекосяк, втратив на війні ногу, все тіло посічене осколками, здоров’я в двадцять п’ять років — як у столітнього, тільки дух молодий, дух рятує, не дає зігнутися і загнутися, крім духу, спогади про хутори, бо Андруша народився на полтавському хуторі, там у нього були батько й мати, молодша сестричка Галя, там було все… І трави похилі, і вареники з вишнями, і мед у щільниках, і смагляві дівочі литки…
— Ось слухай сюди, Шульга, — казав Супрун, — ти ж не спішиш женитися?
— Та не спішу, сам бачиш…
— І не спіши. Ось моя сестричка Галя підросте — ото тобі жінка буде так буде! Ти ж ніколи не був на хуторах?
— Та ніби не був.
— Ну, побудеш, побачиш… А Галя… Ну, та вона ще не виросла… А як виросте… Давай, Шульга, вип’ємо за Галю.
— Та давай, — усміхнувся Шульга.
— Ні, за Галю ще рано. Давай вип’ємо за те, як були ми офіцерами! Як ото в Шевченка: "Ще як були ми козаками…". Ну, тепер вже не будемо. Давай за те, що були.
— Давай, Андрушо!
— От я тобі Андруша, а ти для всіх Шульга та Шульга! Наче й імені не маєш.
— Роман.
— Ти що — циган?
— Дід був Степан, а я вже Роман.