Еге ж, не порушиш його, як поляки вийшли просто, наче з ними домовлялися про зустріч у цій місцині!
Доведеться, очевидно, піти на явне порушення договору…
— Чи готові до бою наші гармаші? — запитав Бекір—баші.
— Готові, — була коротка відповідь.
Що ж, треба зараз, поки армія не втратила наступального пориву, віддати наказ про перехід Бугу й знищення польського регіменту. Якщо яничари перейдуть ріку трохи вище по течії, перетнуть дорогу і притиснуть поляків до ріки, то сипахам легше буде порубати їх на капусту. Шкода, що не доведеться нікого брати в полон, можна було б добрий викуп мати! Але справа не в викупі. Навряд чи вдасться знищити всіх поляків — хтось та втече! І піде галас по всьому Ляхистану про порушення турками мирного договору!..
А крім того, щось іще заважало Бекірові—баші почувати себе у спокої…
Ах, так, ці розбійники—козаки!.. Де вони? Ото тільки двічі стрельнули та й розлетілися по степу?
Начальник розвідки сказав коротко:
— Козаки десь у степу поза нами. І, як на мене, готові кожної хвилини напасти.
— То що з того? — насторожився Бекір—баші.
— Треба бути обережними і не підставляти козакам своїх тилів. ‘
— А як з наступом?
— Я радив би почекати кілька днів…
Очі начальника таємної служби були спокійні й холодні. Він не радить — та й усе! Але ж…
Ні, Бекір—баші схиляється до того, що треба йти на знищення польського регіменту. Він погладив свою випещену бороду, смикнув себе за вус. Надходить хвилина остаточного рішення…
Позирнув лихим оком на начальника розвідки. І тут же при всіх запитав:
— Звідки поляки довідалися про те, що ми сьогодні маємо бути на Бузі?
Начальник розвідки навіть не опустив очей. Не злякався, отже, відповів тут же, при всіх:
— Напевне, круль Ляхистану має своїх джасусів у Стамбулі.
— А тут, серед моїх військ, під боком у тебе, їх немає?
— Думаю, що немає.
— Дивись, головою відповіси!
— Я відповідаю головою перед таємною дефтерханою Баба—Алі.
— І отже ти не хочеш щоб ми зараз перейшли Буг?
— Я хочу, щоб наше військо перейшло Буг, — терпляче пояснив начальник розвідки. — Але зараз я цього не раджу чинити.
— Чому?
Начальник розвідки ще не розтулив рота для відповіді, як раптом десь у тилу турецького війська, десь там, на заході, в темряві, залунали постріли, почулися крики. Всі в наметі завмерли. Всі вже приготувалися до того, що ось—ось Бекір—баші дасть наказ наступати — і загримить, і заволає, і застукоче, і задзвенить на сході, на Бузі (щоправда, не одразу, а через якийсь там час, може, навіть під ранок!). Аж тут загриміло, заволало, застукотіло й задзвеніло не на сході, а на заході, в тилу!
Це знову — козаки!
Нараду в шатрі Бекіра—баші було перервано. Треба відбивати нічний напад козаків…
Під ранок пройшов добрий дощ. Начальникові розвідки, якому Бекір—баші доручив далі вести переговори з поляками, довелося переправлятися через Буг на човні разом з двома яничарами — ріка після дощу піднялася, вбрід її було вже не перейти.
Саме про це й сказав начальникові розвідки, що перерядився в дипломата—парламентера, той самий Яцек Потенга, що вів переговори вчора. Він мовив:
— Сьогодні вашому війську річки вбрід не перейти. Вчора втратили зручну нагоду.
Начальник розвідки не вдостоїв жовніра відповіддю. Він тут же заявив:
— Хочу вести розмову з паном Стефаном Хмелецьким.
— Я маю всі повноваження від пана хорунжого, — тут же відповів високий і рудий поляк з трохи дурнуватою усмішечкою.
— Але ж ти — простий солдат, а я…
— Панові Хмелецькому видніше. Він доручив мені вести переговори.
— Я не можу вести переговори з людиною, яка не може віддати наказ своїм військам.
— Ви теж не можете. У вас є головний доводця — Бекір—баші. А ви — не Бекір—баші.
— Бекір—баші не приїде на переговори з Хмелецьким.
— Хмелецький теж не приїде. Так що доведеться вести переговори зі мною… Мушу сказати, що ми маємо досить часу. Оце зараз маємо весну, а далі буде літо, а там і осінь… Так що наговоримося доста…
— Як ви добре знаєте, — почав парламентер, проковтнувши чергову образу, — ми цієї ночі вас не тривожили. Чому ж тоді ваші козаки тривожили нас?
— Як вам добре відомо, я представляю регімент казенного війська, яким командує брацлавський хорунжий пан Хмелецький.
У нашому регіменті козаків немає. Вони нам не підвладні, ми їм не наказуємо нападати на ваше військо. Наш круль не платить їм жолду. То які можуть бути з вашого боку претензії до нас?
— Але ж козаки є підданцями польського короля! Дорошенко командує військом його королівської милості запорозьких козаків!
— Є військо реєстрове, а є й нереєстрове. Довідайтеся спершу, чи то реєстровці на вас напали, чи нереєст—ровці. Якщо реєстровці, то панові гетьману Дорошенкові від короля буде відповідна догана. Але спершу довідайтеся!..
— Отже, наказати козакам, щоб вони залишили чужу територію і не нападали на військо його величності великого хондкара Амурата, ви не хочете?
— Не можемо!
— Як це — не можете?
— А отак! Як ви зараз не можете вбрід перейти Буг!
— Вода спаде — ми перейдемо.
— Все може бути. Може, й ми зуміємо щось підказати козакам. Але це залежатиме від вашої поведінки!
— Ви? Мені? Ви мені наказуєте, як поводити себе? Ми прийшли побудувати тут замок…
— Фортецю, — уточнив Яцек Потенга. — З двохтисячною залогою. А ми цього не хочемо. І козаки — ще дужче не хочуть. Якщо вам удасться таке будівництво, то козаки перестануть зовсім слухатися і короля, і гетьмана польного, — і тут же рушать у похід на Стамбул. І ми їх не стримаємо, хочби того й хотіли б…
— Що я маю передати своєму начальникові?
— А нічого. Скажіть, що мені дуже приємно вести бесіди з панами, зокрема з вами, ефенді. Буде мені трохи скучно жити на світі, як ви й зовсім ізвідси підете, але що ж, переживу.
— І оце — все?
— Усе, крім останнього побажання: хай Аллах дає безмір здоров’я славному Бекіру—баші, хай примножується його гарем!
І Яцек Потенга одвернувся. Розмова скінчилася.
І отак вони вели приємні розмови не один тиждень. Пан Хмелецький не хтів стрічатися з офіцерами Бекіра—баші, замість нього вів переговори Яцек Потенга, який і справді на кінець весни став таким дипломатом, що його хоч до Парижа посилай. Бекір—баші не хотів принижуватися до переговорів з польським хорунжим — він би погодився на розмову з самим крулем чи польським гетьманом, аж ніяк не нижче.
А тим часом щоночі козаки скубли турецьке військо.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, про переяславський базар та про всілякі пригоди на ньому
Коли базар — то, здається, весь світ тече в один бік. Тоді й усі дороги раптом повертають у бік базару, тоді й вітри дмуть туди, і навіть хмари на небі з усіх усюд збігаються над місцем торжища, та не для того, щоб пролитися дощем, а для того, щоб кудись ізникнути, а на цьому небесному просторі щоб удвічі більше, щоб удвічі веселіше й щоб удвічі ласкавіше сонце засяяло!
Шляхи до базару тягнуться звідусіль, ідуть то під парканами й хатами під соломою, будинками під ґонтом, кам’яницями під черепицею, ідуть попід мурами колегіуму, під стінами соборів, що повиставляли глави в небо, мовби сонця хочуть черкнутися, а якщо не сонця, то хмар — це вже точно. Старі шовковиці ронять на землю свої’ плоди — то чорні, то кремово—червоні, то зовсім білі, а в шовковицях кубляться горобці — і так їм там весело й клопітно, а дітлахи, що йдуть із дорослими до базару, — вже з синіми вустами, щоками й долоньками — накуштувалися шовковиць!
Ще жито дозріває, ось—ось і косовиця почнеться, вже сіно відкосили, от якраз у цю неділю побазарювати ще треба, бо потім буде ніколи, робота почнеться гаряча — жнива!
Ще до базарної брами далеко—далеченько, ще її й не видко, а вже базар почався, вже починається він з отих—он бабів, що порозсідалися при всіх дорогах, стежинах і проходах, біля кущів, під деревами, під стінами, під стовпами. Сидять баби—перекупки з різними горнятами, кошелями, торбами, а перед ними на полотнинках—ряд—нинкахто десяток цибулин, то огірки, то молоді козельці, то якесь зілля для здоров’я, то кисляк у горняті, то масло, то сир у капустяному листі, то сметана у мисці, та така ж, що її хоч ножем ріж, і тут же — личаки або очіпок — ну, це вже не таке й нове, вже ношене, на всяк випадок покладене: а раптом хтось купить. Тут же біля бабів—перекупок єврей з напівоблізлою бородою примостився, сидить на мішку з сіллю, а біля нього лежить другий — розв’язаний, і тут же кілька різноманітних солонок, сіллю наповнених. Добра сіль, смачна сіль, щойно з Криму чумак привіз, а Гершко в нього пару мішків перекупив — з вигодою для чумака, а тепер продає з вигодою для себе. Ба, навіть за базарний мур не пішов, щоб за місце не платити. Добру ціну за сіль править, але за муром не дешевша!.. Десь із півночі, аж із—поза Києва, литвини приїхали, ложок понавозили, гарних, дешевих, не мальованих, а таких, щоб щодня ними їсти, — одне слово, для діла. А ті, що гарно помальовані, а ті, що всіма кольорами виблискують, — так ті разом із сопілками, дерев’яними свистками, півниками, яйцями—крашанками (дерев’яними тільки!) продаються трохи далі, вже біля самого входу на базар. Там повно народу, там діти у матерів просять: купи та купи свисточка в дядька—литвина! Купить мати свисток за яйце куряче, а малий свисне, а тоді ще й дядькові—литвинові розказує веселу побрехеньку про те, як литвини між собою ніби говорять: "Цямох" — "Чиго?" — "Ідзі рака тяря—біць!" — "А дзє ти яго вузяв?" — "А я яго нідзе не вузяв, йон сам ко мнє прискакав!" — "Дик то ж ляга!" — "Ляга ди не ляга, а зосталась адна нога!" Засміється мале та й побіжить за мамою, висвистуючи. Весело! І зупиниться раптом — неподалік стоїть молодий блідолиций парубок—литвин і виграє на сопілці сумну—сумну пісеньку, — а вона ж аж серце розриває! І хоче мале купити ще й сопілку, а мати каже: "Усе! Досить з тебе свисточка! Я й так ціле куряче яйце за твою дурну іграшку віддала!" А литвин грає — серце крає, і вже інші люди стають біля нього, видивляються на його товар. А він грає, не перестаючи, і коли хто питає, почім його сопілки, показує два пальці, а грати не перестає і навіть не збивається! Таке враження, що прийшов цей хлоп’як не так спродати свій співучий крам, як пограти перед народом: щоб люди послухали та в душу музику тую взяли… А біля литвина сидить червононосий швець, біля нього — сулія горілки, наполовину опорожнена, а поряд — довгий ряд черевиків, чобіт, чобіточків А які ж гарні чорні та червоні чобіточки з підківками для дівчат та молодиць!..