Не отвирав нарочно очий в переконанню, що так лекше довідається, що з ним робитимуть. Помалу, запираючи віддих, переконався, що може без болю рухати обома руками й правою ногою; тільки в лівій чув, як скимить рана й ще чув окремий біль, гірший від першого.
— "Ага", подумав, "отож я ранений окромі того звихнув ногу". Щойно тепер пригадав собі свою грамоту й кров ударила йому в очи зі сорому, що так пізно згадав про неї. Скорим рухом руки помацав місце, де мав її зашиту: вона була!
Радісно забилося в нім серце. Але рівночасно обхопила його трівога, що той його необережний рух мусіли запримітити ті, що його несли. Почав отже мимо болю кидатися на лежанці й напрасно рознимати очи, причім дивився, чи не замітить де Стефана. Але його не було.
— "Конає?" запитав один з його клапатих сторожів.
— "Лише кидається. Певно горячка", відповів другий. Всі пристанули. Далися чути й голоси Волохів, котрих він троха розумів.
— "Несім його до найблизшого села", сказав один з них, "там є добрий знахор, що вилічить його".
— "Ая, ліпше живим його доставити, більше заплатять за нього", докинув третий.
— "Але куди його везти?" запитав перший.
— "Наперед до Текучі, а відтам у Берладь", сказав голос того, що його Мирослав почав уважати за провідника. "Гарний хлопець! А скаче ліпше як олень..."
— "І не зле метає рогатиною", докинув хтось з гурту. "Добре, що трафив того проклятого лихваря, бо инакше він був-би все загорнув".
Останні слова пригадали Мирославу його гроші, призначені на памятник для батька. Він знов обернувся, щоб мати нагоду переконатися, чи є вони. Гроший не було. Значить його обрабовано, але не з найдорожчої річи. Був у веселім настрою, який одначе за хвилину щез, бо прийшло йому на думку, що вже в знахора при перевязуван-ню ран можуть у нього відкрити тайну грамоту! Постановив собі дуже кричати при перевязуванню, удаючи великий біль. Впрочім було йому вже все крім грамоти рівнодушне: він знав значіннє слова "Берладь".
Чув мокре зимно й велику втому. А сніг падав і падав. Ті, що його несли, глибоко западали в снігові заспи. Вкінці коло полудня дійшли до волоського села над якоюсь річкою між високими горами. Він чув вже страшний голод, що не давав йому думати про ніщо инше.
В теплій, мужицькій хаті положили його на постіль і дали теплого молока, що видалося йому райським напитком. Старий, сліпий на одно око мужик Волох взявся зараз натягати йому звихнену ногу. Мирослав не дуже потребував притім удавати, що його болить і кричав так, що й птиця не сіла-б на хату. Вкінці натягане й мащене та перевязуванє скінчилося щасливо. Він був увесь в потах. Заснув і по глибокім сні збудився аж на другий день, оживлений і майже здоров. Тільки лівою ногою не міг рухати без болю.
Його положили на сани, вимощені сіном і рушили з ним в дорогу. По дорозі вступали до волоських сіл. Щойно в Текучій почув Мирослав рідну мову й дуже утішився. Йому пригадалося родинне місто. Від Текучої до Берладі було 7 миль. В Текучій тільки переночували з ним і на другий день рано вирушили на північ здовж ріки Бирладі, проти води. Кругом бачив тепличини й снігом зрадливо покриті мочари, з яких курився дивний опар. Сторожа його була вже змінена й представлялася зовсім поважно, як дружина; говорила переважно по українськи. Були се очевидно княжі люди. З його дотеперішніх сторожів остався тільки провідник, але й він перебрався та виглядав тепер як дружинник, тай два слуги зі склепів Скелі-дзеса.
Берладь!
Мирослав мав узріти Берладь! Таємничий город князів-ізгоїв Володаревого роду, місто страху могутнього галицького князя, місто ненависти боярства й прихильности міщан. Мав узріти Берладь, з якого за памяти живучого тепер покоління не вийшов ще живим ні один боярин галицький, що переступив окопи або брами города того й де втікали всі, що коли небудь провинилися проти закона. Мирослав почав в думках приготовлятися на смерть, бо був дворянином галицького князя, смертельного ворога князя Берладі.
Тут у Берладі було гніздо всіх хищників і розбишак, бо сюди втікали з усіх усюдів всі, яким за тісно було дома. Мирослав знав Берладь лиш з оповідань матері тай вістий, що кружляли про нього й його князя, але не богато знав про нього. Сей город був для нього чимсь далеким і мало зрозумілим, хоч цікавим як казка. Напевно знав про Берладь лиш те, що в тім городі княжив тепер Іван Берлад-ник, внук Володаря, стрийний брат Ярослава, Володимирко позбавив його Звенигорода. Князь Іван осів зразу за згодою Володимирка на городах біля устя Дунаю; згоду Володимирка на те вимогла на нім його подруга, княгиня Евдокія, що над Дунаєм найліпше припильнує його Византія. А перед чужими говорила княгиня, що не годиться, щоб князь Іван остав без волости. Се донеслося, до нього, і він до смерти добре згадував жену Володимирка. Колиж замітив, що Византія уважно сторожить його в наддунайських городах, почав поширювати свою волость в напрямі Галича і переніс свою столицю до Берладі.
Все, що Мирослав чув поза тим про сі сторони й їх князя, видавалося йому дуже дивним і часто противорічним. І так галицькі бояри не називали берладського князя инакше як розбишакою в княжім колпаці та розсівали про нього найстрашнійші вісти. А знов міщанство, що займалося торговлею, дуже хвалило того князя й при кождій нагоді піднимало голос за тим, що він як внук Володаря покривджений покійним князем Володимирком. Бояри розказували, що він організовує розбишацькі банди й ватаги з пройдисвітів і ши-байголов усіх народів світа, дає їм дозвіл, обходити осоружні поганські торжества, на яких Половці приносять своїм богам в жертву молодих дівчат і хлопців чотири рази в році в часі місячної повні.
З дрожанєм зближався молодий Ярослав до таємничого города Берладі, а та дрож його походила не тільки зі страху, але й з ціка-вости. Він при своїх двайцяти літах бувби сам радо скочив подивитися на той город, хочби за ціну свого життя, якби не тайна грамота, яку мав при собі, а від якої зависіло те, чи вороги чи союзники довідаються про воєнні заміри галицького князя. Мирослав дрожав на згадку, що князь берладський прочитає ту грамоту й вже бачив, як його гонці біжать до Київа й до Буди, щоб дати знати про пляни Ярослава. Мав вже тільки одно бажанє: щоб його закопали в його одежі, де була зашита грамота.
Місяць доходив до повні й трупячим блеском засипав снігом покриті поля й ліси, що вгиналися й скрипіли під його тягаром. А сани, на яких лежав Мирослав, окружені кінною сторожею, мчали як вихром гнані. Мороз іскрився й сніг скреготав під копитами половецьких некованих коний. Вже кілька разів привиджувалися напруженим від очікування оком Мирослава снігом засипані стіни й окопи Берладі, але за кождим разом переконувався, що се або якісь придорожні горби, або гаї. Вкінці серед ясних снігових піль у місячнім сяйві заблестіли перед ним зариси таємничого города, білого як смерть, з чорними тінями в загонах мурів.
Коні летіли як вихор і Мирослав не міг навіть думок зібрати як переїхав окопи й опинився під византійськими воротами города ізза яких видніло кілька церковних веж. Чув тільки, що провідник його сторожі говорив до сторожі, що стояла при брамі, в українській мові, але не памятав опісля, що, бо всю його увагу захопили дві річи: перша то були трупи й нагі кістяки людські, що висіли біля воріт на гаках шибениць.
Сніг почав саме легко порошити й Мирославу здавалося, що вік присипає вже й його кістяк. Нехай станеться се зі мною за землю галицьку й за полки її, думав. А та думка, якою не міг навіть поділитися з ніким, справляла йому приємність. Те, що кістяки були без одежі, заняло всю його увагу й думки: він насильно прикликав до себе думку, що його одіж зідруть з нього люди, які не звертатимуть уваги на такі річи, як папір, або викинуть його. І представляв собі, що та грамота мусить уже бути змята й знищена.
Город був у нутрі ще майже пустий і подобав на Теребовль. Все в нім було деревляне, тільки частина стін біля в’їздових воріт була з каменя.
Станули перед якимсь будинком, перед котрим стояли на сторожі наші дружинники, Половці, Волохи й Чорні Клобуки. Чотирох знесло його до якоїсь студеної, пустої кімнати й положило на долівці, де він перележав до рана. Мав якусь дивну певність, що не вмре, хоч знав з оповідань, що кому з впроваджених сторожею до сего міста не завязано очий, щоби не оглянув його укріплень, той призначений на смерть. Згадав матір і жаль йому зробилося її. Мав з одного тільки вдоволене: що за весь час не виговорився з нічим, хоч допитували його. Набирав щораз яснійшого переконання, що князь берладський має слушно недобру славу. Впевнювало його в тім погляді те, що учасник нападу на галицьке посольство, був очевиднб в княжій службі.
З такими думками перележав до рана. Весь час думав над тим, чи не давалося-би знищити грамоти. Але боявся, чи його не підглядають крізь отвори в дверох. Кілька разів був певний того. Волів отже не роздирати одежі.
Над раном задрімав. Але зараз скрипнули двері й якийсь дружинник приніс йому кусень ячмінного хліба тай води в посудині, мовчки поклав се коло нього й вийшов, замкнувши двері на ключ.
За які дві години увійшло чотирьох дружинників з ношами, а пя-тий з мечем в руці, видно їх начальник. Поклали його на ноші й почали нести.
На вулиці Берладі побачив тепер Мирослав великий рух: ішли й їхали всілякі відділи дружинників, Половців, Чорних Клобуків, Греків, Угрів і Волохів, ішли то гуртами то поодиноко якісь дико виглядаючі люди, що жалібно з під лоба споглядали на ряди купецьких возів. Бачучи тих г'ольтіпак і всю ту збиранину з ріжних сторін світа, зрозумів, що її може втримувати в сякім-такім порядку тільки жах. І ті кістяки, що висіли при городських воротах, видалися йому тепер зовсім оправдані й навіть потрібні. Побачив якусь процесію поган зі жрецем, перед яким несли гарного хорта, мабуть жертву для ідола. На хвилю здавалося йому, що замітив вози галицьких купців. Обернувся лицем до лежанки, бо не хотів, щоби знакомі бачили його в такім стані.
На краю города піднимався на сугробі княжий замок, окружений окремими частоколами й ровами. При нім стояла велика сторожа. На подвірях снувалися дружинники.