Не співати ж зараз козакам "Гей, на горі та женці жнуть", та ще в Макаровій сатиричній інтерпретації!
І я, щоб збадьорити себе й інших, що йдуть у атаку поряд мене, на повний голос співаю:
Ось там високо над нами
Стяг, скривавлений в боях!
Гей, хто з нами, не з рабами,
Хто стоптав ганебний страх!
Станьмо вкупі — за Вкраїну
Биймось, биймось до загину!
І написано на ньому:
Воля сонцю, воля нам,
Воля людському сумлінню
І робітничим рукам!
Так за стяг наш, за Вкраїну
Биймось, биймось до загину!
Ось він кличе, ось він має:
Станьмо всі ми навкруги,
Грім і пекло не злякають,
Згинуть наші вороги!
Так за стяг наш, за Вкраїну
Биймось, биймось до загину!
Навряд чи від моєї пісні, скоріше — від якогось іншого імпульсу, бо мій голос серед невпинної стрілянини чути тільки ближчим воякам, по всій нашій лаві прокочується наше бойове "Слава! Слава-а-а!", відповідне російському "Ура!", якого чомусь не чути з денікінського боку. Але в нашій лаві вже є поодинокі забиті й поранені. Ось двоє козаків, узявши під пахви, волочать пораненого в голову парубійка; заюшений кров’ю, він весь час блює, а з-за вітряка, де стоїть наша санітарна двоколеска, вже біжить назустріч єдина в полку оригінальна сестра-жалібниця.
Денікінці не хочуть доводити до бою врукопаш, хоч нам, у яких не на всіх рушницях є багнети, було б тоді непереливки; вони залягають, інтенсивно стріляючи й далі. Залягаємо по команді й ми.
Але що це? Між нами й ворожою лавою, до якої лишається ще чимала відстань, сидить серед поля, обійнявши руками ноги, видати, офіцер і пильно вдивляється в нас. Збоку біля нього лежать зняті золоті погони й одстебнута кобура нагана. Коли ми й Денікінці спиняємось і залягаємо на землю, він підводиться на весь свій високий зріст і, несучи в руках кобуру нагана й офіцерські погони, твердо прямує до нас. Підійшовши ближче, він спиняється й голосно каже:
— Я — українець із Катеринослава, колишній гвардійський офіцер. Хочу вступити до української армії.
Отакої! Не наші старшини перебігають до денікінської армії, а цей красень-гвардієць — до нас! На жаль, я більше не пам’ятаю таких випадків у подальшому…
Офіцера-перекинчика радо пропускають через лаву, й курінний Луцький, що зліз із коня й стоїть позаду свого куреня, потискує йому руку і спрямовує до дикої груші край шляху, де стоять, стежачи за перебігом бою, полковник Грох-Грохольський та полковий державний інспектор Година.
Тим часом денікінці, немовби бажаючи помститись своєму зрадникові-офіцеру, підводяться й вперебіжку починають знову наступати. Підводиться й наша лава.
Раптом позаду підбігає схильці полковий значковий і передає по лаві:
— Інструктора-інформатора — до полковника й інспектора!
Крізь посвист куль я чую ще здаля:
— Інструктора, інструктора — до полковника!
Я схоплююсь і з радістю біжу назад до далеченької вже від нас дички, що стоїть у маленькому видолинку край шляху, куди не долітають ворожі кулі. Тут радяться про щось полковник Грох-Грохольський, інспектор Година й прибулий сюди дивізійний державний інспектор Зубков, високий і худий, як Дон-Кіхот.
Я вже бачив його раз, коли ми йшли походом із Іллінців до Монастирища, й подумки прозвав його собі "пан Заглоба", що личи-ло йому далеко більше, ніж невиразне російське прізвище Зубков. Він був у пошитому з солдатського сукна жупані й продірявленій спереду французькій металевій касці. Це був, як я потім довідався від інспектора Години, бойовий старшина, котрий зв’язав свою долю з українською армією з перших днів її формування. За гетьмана він проходив курс вищої перепідготовки старшин, але, коли сталось протигетьманське повстання, він одразу ж узяв у ньому участь і відтоді весь час перебував у боях. Навесні в бою під Шепетівкою над ним розірвалась шрапнель, і кругленька шрапнельна куля, продірявивши метал каски, втратила свою вбивчу силу, не змогла пробити черепа й застряла на чолі між шкірою й кісткою. За нужденних обставин медичної допомоги в українській армії кулю після поранення не вилучено, і отак "пан Заглоба" залишився з нею на все життя[7], але зате ніколи не розлучався зі своєю дірявою каскою, покладаючись на неї з непоборною вірою фаталіста.
Коли я прибіг до них, інспектор Година відрекомендував мене "панові Заглобі":
— Наш інструктор-інформатор.
Але. в цю мить у видолинок вскакує верхи дивізійний отаман Вовк із своїм значковим. Середніх літ, середнього зросту, з розумним інтелігентним обличчям і маленькою еспаньйолкою та підстриженими вусами, він легко зіскакує з коня, передає поводи значковому й одразу ж — до "пана Заглоби" й полковника Гроха-Грохольсько-го:
— Як тут у вас?
— Тримаємось поки що, але ворог напосідає. Є вже поранені й забиті. Один офіцер-українець перебіг до нас, он він стоїть, — доповідає наш полковник.
Отаман Вовк підходить до офіцера-перекинчика й міцно потискає йому руку:
— Вітаю вас як старшину української армії! — Й до Гроха-Гро-хольського: — Сьогодні ж дайте новому старшині сотню!
Починається взаємна інформація, з якої виявляється, що денікінці особливо натискають на наше праве крило, де відбивається морська піхота, серед якої є вже чимало забитих і поранених.
— Чи не здається денікінцям, що то чорноморські "братішки-мат-росики", які приєднались до Петлюри? — посміхається отаман Вовк і каже далі: — 3 усього видно, що ворог намагається обійти нас з правого флангу, відрізати від Хрестинівки й притиснути до Монастирища. Що діється в Умані, де починається фронт Запорізької групи, — невідомо, бо зв’язок з нею, так само як і з Хрестинівкою, перервано. Я мчу зараз назад до морської піхоти, куди послав уже Дивізійну батарею, бо там може виникнути критичне становище, а ви обійдіться тим часом без артилерії. Зв’яжіться з штабом Київської групи й просіть підмоги.
Отаман Вовк стрибає на коня й разом із своїм значковим вискакує з видолинка, а "пан Заглоба" пише нашвидку фронтове зведення, передає мені й каже:
— Чимдуж біжіть через Бачкурин до Монастирища, передайте це отаманові Тютюннику, на гірший випадок — начальникові штабу й перекажіть на словах, що без підмоги ми більше двох годин не продержимось і будемо відступати…
Я ховаю зведення у бічну кишеню гімнастерки, вибігаю в поле й несуся, аж забиває мені дух, шляхом до Бачкурина, від якого ми вже віддалились мало не на версту.
Хоч як переконуй себе, що за ідею відродження України ти готовий віддати своє життя, але жити хочеться, і я радію, що вискочив з-під небезпеки й моєму життю вже не загрожують ворожі кулі.
Підбігаю до бачкуринського узвозу, спиняюсь на мить передихнути від шаленого бігу і тільки тепер помічаю неподалеку самотню постать якогось дядька з шомполкою в руках, який стурбовано оглядається на всі сторони.
— Що ви тут робите, дядьку? — здивовано питаю я, і дядько з тугою в голосі каже:
— Подумайте тільки, вчора ввечері кожну хату обійшов і кажу людям: "Прогнали ми німців з панами, здихались червоних чортів, а це ж нова хмара насуває… Так допоможімо ж нашим хлопцям, що свої голови кладуть за нас! Хто має дубельтівку, шомполку або обрізана, а як нема, то й просто з вилами, — виходьте, як почнеться бій. Треба ж підсобити нашим хлопцям!" Усі вчора дали згоду, а от сьогодні — вже скільки я тут стою, а ніхто не підходить! Ні одна жива душа!..
Мені аж защеміло щось у горлі й, певно, зволожились очі. Бідний дядько! Єдиний на все село свідомий до кінця! Сільський "лицар абсурду"!..
Але тут не до сентиментів: треба виконувати бойове доручення. Я збігаю узвозом у село, і раптом денікінська артилерія, мабуть, щоб не допустити підходу наших резервів, починає скажено обстрілювати єдину головну вулицю, що перетинає надвоє село. На вулиці порожньо: селяни розбіглись по хатах і льохах, бо снаряди рвуться раз за разом, падаючи не тільки серед вулиці, а й у ближчих до неї дворах та садках. Я щодуху біжу вулицею, не озираючись по боках, аби швидше добігти до кінця села й вискочити на Монастирищенський шлях. Снаряди рвуться й поперед мене, наче денікінський коректувальник здалека бачить мене й хоче неодмінно поцілити в мою єдину на вулиці постать. Ось уже край села і ліворуч маленьке сільське кладовище. Я кидаюсь туди, шукаючи порятунку, але ворожий вогонь, немовби свідомо керований кимось, хто бачить мене, враз переноситься сюди. Я припадаю до землі, втискаючись між порослими травою могилками, а позаду, з боків і спереду раз у раз рвуться снаряди, і разом з вогненним спалахом летять угору груддя могильної землі й потрощені уламки посірілих від часу дерев’яних селянських хрестів. Окремі грудки падають мені на спину й ноги, від безнастанних вибухів я глухну, притискаюся ще дужче до землі й втрачаю уявлення — чи я ще живий, чи то мені тільки так здається…
Ні, таки живий, бо бачу й чую, як артилерійський обстріл переноситься далі — на зорану під озимину ріллю, що починається за кладовищем.
Кілька хвилин я приходжу до тями, а потім зважуюсь проскочити через нове пекло, що утворила на ріллі денікінська артилерія. Пробіжу кілька кроків і падаю ниць; підводжусь, біжу, падаю і знову біжу. Снаряди вже не рвуться так близько коло мене, неначе уявлюваний денікінський коректувальник нарешті упустив мене з очей. Аж ось гарматний обстріл вщухає й припиняється зовсім. Слава Богу! Я полегшено зітхаю, виходжу на стерню й ще захеканий простую нею до Монастирищенського шляху.
Ось і цей шлях. Якийсь час мушу йти, а не бігти, бо треба остаточно віддихатись і дати заспокоїтись серцю, котре й досі ще калатає в грудях як на сполох.
По один бік шляху — плантація цукрових буряків. Навколо тиша, лиш десь позаду чути кулеметні черги й рушничні постріли, але те ніби діється в якомусь іншому світі, де люди ненавидять один одного, калічать і вбивають, тут же — мир і спокій.
Неподалеку від шляху серед бурякової гички два маленькі зайчики бавляться, перестрибуючи одне через одного. Вони так захопилися своєю розвагою, що не звертають на мене ніякої уваги. Яка мирна ідилія на тлі недалекого бою! Я спиняюсь і, зачудований, милуюсь з цих сумирних істот та їхньої дитячої забавки.
І нараз мені пригадуються лермонтовські слова, над якими я колись, ще в гімназії, не раз замислювався:
Я думал: "Жалкий человек.
Чего он хочет!..