кінець!
Ще за рік перед цією випадковою зустріччю взимку року 1862-63, коли Аліна жила з своїм чоловіком у Києві, де лікувалась, до її рук потрапила згадка про Миколу Івановича.
Одна з знайомих київських дам, що одвідувала Аліну, якось спитала її:
— А чи знаєте ви, Аліно Леонтіївно, що в київських книгарнях виставлено книжечку — новий твір Миколи Івановича, присвячений вам?
Аліна відповіла, що поспішить придбати цю книжку.
Чоловік її, Марко Дмитрович тоді ж поїхав до книгарні й привіз книжку. Це була драма "Кремуцій Корд". На другій сторінці Аліна прочитала присвятний напис:
"Присвячується незабутній А. Л. К. на згадку 14 червня року 1847".
Це була дата їхнього останнього побачення, що відбулося в вітальні коменданта Петропавлівської фортеці І. Н. Скобелева. Отже, Аліна одержала дорогоцінний доказ,що, незважаючи на 15 літ,які минули з часу їхньої розлуки, Микола Іванович ще й досі зберіг за неї добру пам'ять.
Перед текстом драми "Кремуцій Корд" є епіграф з Міцкєвічевої поеми:
Lecz dotgd w mojem zachowa+as tonie, Tez same oczy, twarz, postawç, szaty: Так motyl piekny, gdy w byrsztyn utonie, Na wieki catg zachowuje postac-...
(До цього часу в грудях моїх ти збереглась Та сама: очі, обличчя, постава, шати: — Метелик дивний так в бурштині Навіки цілу заховує постать).
XVIII
Ще минули роки.
Костомарову вже далеко за 50. Життя було прожито, й від життя лишилася тільки втома, нудьга й байдужість. Микола Іванович помітно постарів, хандрив, нудьгував, легко стомлювався, до всього, що не траплялося, ставився з глибокою апатією, навіть у дивацтвах своїх не проявляв своєї колишньої задерикуватости й захоплень.
Цілими годинами він лежав у свойому кабінеті з люлькою в зубах (зубів у нього було замало) та з котом Ваською на животі. У кабінеті було тепло — Микола Іванович наказував палити груби навіть у теплі дні, він любив, щоб у нього в кімнаті було напалено, як у лазні. В цій оранжерейній душній атмосфері, лежачи на канапі, посмоктуючи люльку, він дрімав під сонне муркотіння кота.
За це лежання Данило Мордовець "шкилював" з Миколи Івановича. Та на всі жарти, уїдливості, карикатури Микола Іванович з байдужою втомою відповідав:
— Нема що робити!.. Не знаю, що писати!..
З апатією він стежив за виданнями актів Археографічної комісії, а сам не робив нічого, навіть нікуди не ходив, окрім хіба зоологічного саду, де його цікавили різні антилопи, яґуари, "звірушки", як він називав їх.
"Звірушки" лишилися для нього єдиною втіхою в житті, все інше здавалося йому прикрим, небажаним і непотрібним: книжки, рукописи, коректи, полеміка, диспути, дискусії, розмови з видавцями, пропозиції від часописів, повістки на засідання, праця в архівах, задумані статті, нездійснені розвідки.
Найбільш з усіх "звірушок" полюбився Миколі Івановичу козел, що замінив у зоологічному саду "козла-кандіота". Може Микола Іванович полюбив цього козла саме через те, що був цей козел такий же сердитий, відлюдкуватий, похмурий і вередливий, як і він сам.
З козлом Костомаров приятелював. Вони знали один одного й один одному подобались. Микола Іванович завжди приносив для козла в кишенях свого пальта французькі булки.
Козел підходив до перекладин загородки, поволі, боком, недовірливо. Обдивлявся Миколу Івановича круглим, білявим оком, обнюхував запропоновану булку, трусив бородою, тоді тягнув булку з рук і починав жувати. Жував козел булку мляво, з похмурою зневагою, ніби з примусу. З'ївши, сердився і дратувався, як катаральний гемороїдальний дід. Він сердився, нахиляв роги й намагався забодати. Що більше сердився козел, то більше сміявся Микола Іванович, — люлька в його руках танцювала, він захлинався від сміху, сива борідка його тремтіла й беззубий рот розкривався в спазмах реготу.
Своє захоплення Микола Іванович ділив з малими дітьми, що веселим натовпом купчились коло загородки з козлом.
Він сміявся з такою непідробленою веселістю, що діти обертались до нього і, зацікавившись уже не козлом, а цим кумедним, сивим, розпатланим, в золотих окулярах дідуганом, питали в матері чи гувернантки:
— А що це за такий дідусь тут?
Якось, нудьгуючи, він писав у листі до Мордовця в Саратов:
"Така мене нудьга нудить, що хочу я тікати. Довідайтеся, ласкаві будьте, про таке: в чиїх руках сад Сосновцевих, та чи не продадуть його? Я б купив, приїхав і оселився там, сотворивши собі єдину келейцю малу. Серйозно, обридло. Хочу в ліс. Такого закутка, як ліс Сосновцевих, не легко знайти".
Не відразу схоплюєш глибокий трагізм цього листа: "Нудьга нудить...", "хочу тікати...", "келейця мала...", "обридло...", "хочу в ліс...", "сад Сосновцевих...". Усе кинути! Від усього відмовитися!
Думка Миколи Івановича повертається назад і з нудьгою спиняється на "саді Сосновцевих". Це той сад в околицях Саратова, куди в роки свого "саратовського полону" він любив їздити — помріяти насамоті з природою. З найвищого дерева в цьому саду він хотів полетіти на повітряному бальоні й прохав, року 1851, Данила Мордовця та А. Н. Пипіна, тоді молодих студентів, прислати йому з Петербургу тафти для цього бальона: в'язневі мріялося хоча б у такий спосіб вирватись на вільний простір.
Минули роки, Костомаров зробився професором, впливовим провідником української й великоруської інтелігенції, видатним письменником. Та минули ще роки — він згадав колишнє вигнанство — і його потягло знов туди, в вигнанство...
— Стомився, все обридло, нудьга, в ліс, у келейцю малу.
Одного разу, гуляючи вдвох з своїм приятелем, Микола Іванович зустрівся на Єлаґиному острові з Іваном Олександровичем Ґончаровим.
Костомаров, закидаючи голову в нервовій спазмі й мотаючи сивою своєю бородою, зашамкав:
— Що це ви давно нічого не пишете, Іване Олександровичу?
Гончаров: — туша, масивний, огрядний, широкий, з товстим голеним обличчям пастора — стояв, руками й животом спершись на товсту палку. Відповів не відразу! Прикрив очі важкими в зморшках віями. Помовчав. Зідхнув — збирався, мабуть, нарікати на астму, роки, задишку, журнальних критиків, тягар повільного плину млявого життя, прикру, від лікарів примушену необхідність щоденних для моціону прогулянок.
Після павзи з трудом розтулив вії, ніби йому було важко й неохота говорити, ніби він розмовляв тільки через те, що йому розмовляти було наказано й розмова для нього це щось подібне на обов'язкові моціонні прогулянки, і сказав на відповідь:
— Та й ви, Миколо Івановичу, теж давно нічого не писали!
Беззубий дідусь — гриб, Гном — спазматичний і хапливий, у тікові, шмигаючи носом, махнув безнадійно рукою. Він дивився повз широку тушу співрозмовника, понад чорним його капелюхом.
Схоплений нудьгою, криком, в гістериці відповів Костомаров:
— Яв манастир хочу!
Та намір іти до манастиря не заважав Миколі Івановичу бути вибагливим гастрономом, вередливим і примхуватим.
їжа у Костомарових завжди була чудова. Усе купувалося найкраще, що тільки можна було дістати в місті, і грошей на це не шкодували. Микола Іванович любив гарний обід, йому подобалось, щоб подавали гороподібний ростбіф, артистично нарізаний, з різноманітним гарніром, або гарно укладений майонез з риби, або по формі заправлену дичину й т. п. їхня куховарка Уляна була видатний мистець у свойому ділі: на Великдень вона напікала різні паски, височенні баби, різноманітного смаку й назвиськ, багато всяких мазурок, пляцків, тортів і всього іншого.
Попри все це, а може, і через це саме, зіпсований улесливими потураннями матері, Микола Іванович майже завжди сварився, перебирав, вередував.
Ледве, було, о 4 годині, з солоденькою посмішкою Микола Іванович скаже: "Питимемо горілку" — і ледве вип'ють по чарці, як одразу починається сварка з приводу кожного слова, кожної страви.
Він чіплявся до всього — то він не бачив, як різали після базара курку, й тому він гадав, що курка була нежива, то не бачив принесених сига, чи щуку, чи судака й тому доводив, що риба була не свіжа, поснула. Але особливо він воював за масло, певний, що воно йолке, тоді як брали його завжди від Серапіна, вершкове й найсвіжіше.
Данило Мордовець накидувався на свого старого приятеля й боронив Тетяну Петрівну доводячи, що сиг — не Дмитро Донський і не Сусанін, щоб зводити їх з п'єдесталю, і що курка — не варяги, щоб запідозрювати її походження.
Микола Іванович не здавався. Проявивши свій хист трибуна, агітатора, дискутанта в питанні про сига чи курку і, покінчивши з цим, він з неменшим захопленням переходив на чергові теми: — зненавиджених ним "пошлих лібералів".
Себе він називав мужиком (мати його була проста селянка), говорив про свої мужицькі смаки, уподобання і звички, нападав на модні течії й теорії, на непотрібну ускладненість комфорту, на цивілізацію, на інтелігенцію, що не знає і не розуміє простого народу, і своє "мужицтво" протиставляв "пошлому лібералізму", "не-смысленной петербургской интеллигенции".
Це називання себе мужиком давало Мордовцеві привід кепкувати з нього:
— Так, так, звичайно, ви — мужик, — шпигує Миколу Івановичу Мордовець, — от підживитесь найсвіжішою ікрою, чорною, осетровою, потім ніжною рожевою сімгою — це мужичок закусить; а потім з'їсть тарілочку міцного курячого бульйонцю з лустким пиріжком, скибку соковитого ростбіфу в 40-60 копійочок за фунт, з ґарнірчиком, крильце курчатка або полядви-цю рябчика, трошечки крему з найгустіших вершків зап'є все це чашечкою справжнього мокко — от і неголодний мужик. А чи не вгодно йому тюльки з житнім хлібом та цибулею, та з кислим кваском?
— Посмакували б, Миколо Івановичу, справді, тюльки, от і стали б справжнім мужиком, а то ж пак: я мужик, я мужик!..
Отже, Мордовець вказує йому на суперечності в його словах і вчинках, а вередливий дід, увесь червоний, б'є себе в груди, ще більше суперечить собі, і, спійманий на цьому, кричить:
— Я збрехав! Я навмисне брешу! Збентежений жартами, він не витримував і галасував:
— Ви знов шкилюєте з мене. Я цього терпіти не можу. А Мордовець йому:
— А я терпіти не можу ваших вередувань, тому шкилюю з вас!
— Ні, — сміється вже Микола Іванович, — сховайте ваші дотепи в сагайдак мовчання.
— А ви вкладіть ваші вередування в джерело мовчання!
Сміється Микола Іванович і визнає, що йому дуже корисно сваритись за обідом: коли він вередує, то в нього з'являється апетит.
У серпні року 1872 Мордовець повернувся з Саратова до Петербургу і знайшов помітну зміну в Костомарові.