Сімдесят-вісімдесят років тому на Дніпрі народилися заводи, котрі могли виплавляти на рік п’ять мільйонів пудів!
Тільки у ці нові часи сталося багато змін проти колишнього. Тоді неодмінною умовою виробництва заліза була близькість родовищ сировини. Коли ж з’явилися залізниці, тоді віддаль не стала страшною. Донецьке вугілля лежить за чотириста кілометрів від криворізької руди, і на обох кінцях процвітає промисловість. Криворізькі ешелони везуть для донецьких заводів руду і, залишивши її там, вантажаться вугіллям з тим, щоб одвезти його в Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, на металургійні заводи Криворіжжя. Так що вагони порожняком не ходять.
Крім металургійних баз на Дніпрі і в Донбасі, Радянський Союз має могутні бази на Уралі, в Сибіру. Там побудовані найбільші домни на світі. Радянська країна пишається своєю металургією. Але нам все одно дорогі й ці пам’ятки старовини, розкидані скрізь по Поліссю. Стародавні залізні печі теж робили для нашого народу добре діло...
Під неквапливу мову Григорія Савича Пилип присів біля горбочка і встромив ніж у землю. Спочатку йшов пісок, за ним — куски чорного деревного вугілля, потім бита цегла, шматки циндри і всяке подібне сміття. Не було сумніву, що саме тут стояла піч, в котрій колись рудні, майстри, або ще інакше — рудники і ковалі,— варили залізо. Якби все це гарненько розкопати та дослідити, то можна було б довідатися, з якого саме дерева колишні вуглярі випалювали промислове вугілля, можна було розчистити основу і довідатися про розміри печі, про цеглу, з котрої її було вимуровано, може, пощастило б знайти і кусок давнього заліза. Звичайно, можна було б все це зробити, коли б Пилип і Хома надавали значення таким речам. Так де ж! Що вони — кандидати наук, доктори наук, члени-кореспонденти Академії наук? Вони ж просто хлопці-романтики, котрим в очах мерехтіла блискуча золота старовина: золоті мечі, діаманти, золоті підкови та, може, ще й золоте сідло, хоч про нього вони ні разу не згадували. Коли б відкопати отаке, а не куски старої цегли, циндри, глини та всякого іншого сміття!
Покопирсавшись хвилин з десять і досягши череня печі, Пилип розчаровано підвівся, витер об долоню археологічного ножа і промовив з відтінком досади:
— Не буде тут ні скіфського золотого меча, ні скіфської золотої підкови...
— Двох золотих мечів і однієї підкови,— виправив друга Хома.
— Еге ж,— вислухавши Хомине зауваження, вів далі Пилип.— Нічого цього тут не буде. Бо це Полісся, а скіфи з золотими мечами й підковами кочували в Степу і, може, інколи забродили і в Лісостеп. А сюди — ніколи.
Хома й собі насупився.
— В такій багнюці відразу погубили б усі золоті підкови. Он кажуть про Індію,— несподівано змінив напрям своїх думок Хома.— Отам золота, дорогоцінних каменів, діамантів, рубінів! Там у кожної жінки на лобі рубін. Вона йде, а він так і сяє, так і сяє,— я в журналі бачив. Е, що казати. Як виросту та поїду в Індію заводи будувати, так уже надивлюся. А то тільки в журналах...
— Атож,— зітхнув Пилип.— У Індії діамантів скільки хочеш.— І ще раз зітхнув. У нього на серці було негарно. Підійшов уранці до Люсі з квіткою, простяг, щоб подарувати їй для гербарію, так одповіла: "Як жаб їси, то не треба мені твоїх квітів, щоб і очі мої тебе не бачили!"
Пилип думав, що Люся тільки удає, що сердиться, і підійшов до неї згодом і вдруге, і втретє. Даремно. Квітами тепер з нею нічого не зробиш. От коли б скіфський золотий меч і золоту підкову знайти!
Образ Люсі з золотим скіфським мечем і золотими підківками на черевичках так захопив Пилипа, що він аж обернувся в той бік, де дівчинка поралася з Олею біля кущика квітів. Копаючи землю, Люся посадила собі на ніс грудочку землі, в котрій застряла велика прозора піщинка. Промінь сонця упав на ту піщинку. Блиснуло, засяяло...
Пилип схопив за руку Хому:
— Ти дивися, дивися... То ж діамант сяє...
Хома глянув і закляк вражено. Індія була вдома, нікуди не треба було і їхати. Діамант сяяв на носі у Люсі, та ще як сяяв, аж сліпив!
А Люся тим часом, відчувши на собі хлоп’ячі погляди, підвела руку, витерлася. На долоні в неї залишилася пляма сірої землі’ з піщаною зерниною. Зернинка була ловкенька, прозора, мов скляна. Коли б Люсі було років на два менше, вона захопилася б цією блискіткою і сховала б її $ кишеню. Але вона вже виросла з тих літ, коли дівчатка збирають черепочки, ґудзики, барвисті скляночки. Тож Люся, помилувавшись трохи зернятком, скинула його на траву разом з землею, оббила долоні і почала зав’язувати панку, куди перед тим сховала нову рослину для гербарію. Чи вірно, Люсю, ти зробила, що скинула ту блискітку? А може, то й не піщинка була, а якийсь дорогоцінний камінь — гірський кришталь чи й топаз? Де це дорогоцінні камені? На Поліссі? Кожен на таку думку всміхнеться.
До Люсі підійшли Пилип і Хома. Пилип спитав:
— Скажи, а де той діамант, що сяяв у тебе на носі?
Спитав про це Пилип схвильовано, щиро. Люсі ж здалося, що Пилип глузує з неї. Їй стало так прикро на серці! Взагалі вона почала помічати, що Пилип з якогось часу став не такий, як раніше був. Раніше він був привітний, надовго залишався біля Люсі, аж вона сама мусила тікати від нього до Олі, щоб не сказали, що Люся й Пилип — закохана пара.
Тепер, же Пилип почав уникати Люсі. Підбіжить на хвилинку і — говорив чи не говорив — одразу мчить до Хоми. А з того Хоми й користі — тільки заохочує Пилипа до всяких непотрібних витівок. Люсі здавалося, що й жаб їсти не Пилип підбив Хому, а навпаки — Хома Пилипа! Але як би не було, Пилип дуже змінився у ставленні до Люсі.
Це була правда. Пилип, як і Люся, дуже боявся хлоп’ячих розмов. І не тільки їх. Дивлячись на Люсю, він дуже розніжувався, а надто, коли підбіжить до неї і йде з нею. Тоді з нього ставав не Пилип, а якийсь, може, поет, може, Ромео, що закоханий був у Джульєтту, чи Лукаш з "Лісової пісні" Лесі Українки. А Пилип не любив, щоб хлопець був дуже розманіжений. Бо хлопець — це хлопець! От коли б послухав Люсю, то й жаб’ячого м’яса не поїв би ще раз і не відчував би, яка насолода боротися з собою і себе перемогти. Бо тільки збоку здається, що це проста річ! Вся середина Пилипова кричала, протестувала, а Пилип сказав: "По-вашому не буде. А буде так, як я сам схочу!" І яка ж потім втіха відчувати, що приборкав сам себе сильною рукою! А коли б слухав Люсю, то не хлопцем був. би, а ганчіркою. І він думав не раз: "Дружити з Люсею гарно, тільки хай вона буде дівчинкою, а я хлопцем".
Оцю зміну й відчула Люся, але причини її не знала, думала, що Пилипові з Хомою краще, ніж з нею, і страждала від цього. Тільки все це глибоко ховала в собі, навіть Олі нічого не казала. А тут ще Пилип підходить: "Скажи, а де той діамант, що сяяв у тебе на носі?" Це ж не що, як насмішка, глузування. І Люсі так боляче стало, що зі злості навіть заплакати б могла. Та не до таких дівчат належала Люся. Як хапало її серце, то вона не одверталася, щоб нишком ковтати сльози, а сама переходила в наступ. І вона сказала Пилипові:
— Восени й під носом діаманти бувають. Як поглянеш у дзеркало, то побачиш!
Сказала ці слова Люся згорда, тримаючи голову високо і не даючи змоги нікому зазирнути їй у серце, щоб побачити, яка там гаряча сльозина запеклася. Пилип тільки рота роззявив. Якийсь час стояв так, потім кинувся навздогін за дівчинкою, щоб розповісти про блискітку. Тільки дарма! Люся пройшла повз нього так, немов Пилипа ніколи не бачила і не чула про його існування.
А Пилип стояв, знизував плечима і мовчки дивився на Хому. Хома промовив:
— А, хай їм! Вони такі, що і в ступі на них не натрапиш! — І враз закричав, подавшись слідом за Григорієм Савичем:
— Григорію Савичу, а оця піч на Рудці на все Полісся одна стояла?
Коли б не це запитання, то хто його знає, чи збагатили б хлопці того дня скарби своїх знань. Може, й не збагатили б, та Григорій Савич так повернув справу, що ніхто й незчувся, як він почав напихати в хлоп’ячі голови чимало такого, що їм і не спилося.
Бо хіба справді снилося комусь із них, що рудень, тобто залізоробних печей, в Поліссі в ті часи, коли воно було металургійним центром України, нараховувалося сотні, бо ж рудні були розкидані скрізь, де можна було знайти залізну руду і де поблизу росли ліси і протікала хоч яка річечка. Бо де вода, там можна поставити млин. Де ліс, там можна випалити вугілля. Григорій Савич розгорнув карту, посадовив навколо неї хлопців та дівчат і сам сів.
— Ану гляньте сюди, а тепер сюди.— І куди він не показував тоненькою стеблинкою деревію, скрізь вони читали — "Рудня", "Рудня", "Рудня"... Біля кожної Рудні стояв малесенький кружечок. Це значило, що кожна така Рудня — село. Таких кружечків на карті хлопці знайшли десятків зо три.
— Насправді ж їх набагато більше,— говорив Григорій Савич,— бо не всі вони на карті позначені. А є ще різні урочища, як оце, біля якого ми спинилися. Бачите руїни печі? Тут теж залізо плавилось. Коли підрахувати такі урочища, то вийде, що колись на Поліссі працювало більше як 500 рудень. Чималенько, правда ж?
Дівчата, Тимофій і Женька вже давно позіхали в долоні, і Григорій Савич розповідь скінчив. А скінчив так, як часом це роблять Пилип чи Хома:
— Отож, щоб знали! — І зразу ж обернувся до багаття: — Картопля вже докипає... Чергові, готувати вечерю! Всім іншим позамикати шкатули із знаннями, за ложки і до столу!
Щоб було смачніше, картоплю помастили смаженою цибулею; біля кожних трьох картоплин поклали по шматочку піджареного сала; обік нього — но дві молоденькі, виполоскані в Рудиці редьки. Редька була довгаста, як весною бурульки під стріхою, прозора.
Коли Женька поклав її на зуб, вона солодко хрумкнула. А як по всьому пили чай, то тільки Женька опустив у чашку п’ять грудочок цукру, а то всі — по чотири. Явтухові хоч би й сто дали — з’їсть і спасибі не скаже.
Про печі вже нікому не думалося. Та як і думати про таку давнину, коли над головами гойдалися сторічні сосни, коло ніг хлюпала теплими хвилями річка і джмелі гули біля кожної квітки!
Що може бути солодше за сьогоднішній день!
Розділ п’ятнадцятий
Встала Немидора Харлампіївна рано. Мовчки зібрала чоловіка на роботу, не одриваючись від думок, вийшла з хати і попрямувала в колгоспну кухню.