Бачив, як Яресько, що стояв з хлопцями якраз за плечима в Муравйова, різко поклав руку на рукоятку свого клинка* "Рубонути? — спідлоба мовби запитував він очима Леоніда.— Дай рубону гада по черепу! За наклеп! За брехню! За все, що він оце проти нас замишляє!" А може, й справді хай рубоне? Іменем живих і полеглих... за "бандитську націю", за образу цих людей, за образу революційної честі народу. Тут би і весь йому трибунал...
— Тепер мені ясно,— потемнівши, підвівся Килигей,— чому від вас бригада розбіглась. Я сам перший послав би такого комісара подалі.. Отож годі тут піною бризкати. Повечеряти дали, а тепер — котись ік такій матері!.
— Що за мова? — грізно викрикнув Муравйов, дивлячись то на Килигея, то на Бронникова. За кого вони його приймають? Чи не за самозванця якого-небудь? І, відчувши наближення небезпеки, відчувши, як за спиною в нього погрозливо сопуть, все тісніше змикаючись, бійці, раптом пружно скочив на ноги, вихопив десь із-за пазухи папушу документів.— В мене м-ман-дат! — Муравйов став раптом заїкатись.— Ось він — м-мандат! За підписом т-товариша Троцького!
Зблідлий, він простяг документи Бронникову, але той не глянув на них.
— Заховай своє добро і змотуйся. Щоб духу твого при колоні не було! Ясно?
Муравйов застиг, мовби не вірячи своїм вухам. Вони його женуть! Його не приймають!
— А куди ж я?
— А під три вітри!
Тим часом пролунала команда рушати.
Знов рушили, поблискуючи грудьми до заходу, бронепоїзди, рушила за ними і вся величезна, в хмарах куряви колона. А він, відкинутий усіма, ще стояв серед припилюжених будяків під насипом, лютий, наїжачений, мовби не йняв віри, що колона так і пройде, не зупинившись, і що важить він для неї уже не більше, як придорожній будяк.
XXXI
Бурі були кавуни, коли вирушала колона в путь, а тепер уже червоніли в руках у бійців, мов жар. Щодень меншало в гуртах круторогих, щодень більшало шкур на возах.
Не минало дня без боїв. Чорними вихрами налітали зі степу григор'євсько-махновські банди і, зустрівши на флангах колони килигеївські шаблі, знову відкочувались назад.
Килигей уже був на коні, вів полк. Якось пізно вночі під'їхав до нього його брат Антін. Після тої сутички на мітингу — бути чи не бути в полку комісарові — вони й досі майже не розмовляли між собою. Антін, затаївши образу, сторонився брата, а Дмитро теж не виявляв охоти до розмов із ним, вважаючи, що все, що він мав сказати важливого братові, він сказав йому тоді на мітингу привселюдно. І ось тепер Антін нарешті під'їхав і вже мовби примирений, щирий.
— Дмитре, чи можна тебе на пару слів? Тьохнуло щось у серці Дмитрові. Разом з братом
мовби наблизились до нього домівка, і батьківська хата, і все оте хвилююче, далеке, мов дитинство, коли мамина любов зігрівала їх обох, коли він Антося цього носив на руках... Безшабашний виріс, севастопольська гауптвахта від нього не прочахала, та й зараз з ним клопоту доволі. Що він хоче?
Відділились від колони, поїхали мовчки поруч. Пилюка чулася і в нічному повітрі, скрипіла на зубах.
— По-братньому, по душах хотів тебе запитати, Дмитре: куди нас ведуть?
— Не ведуть, а самі йдемо.
— Ну. хай самі. Але куди, куди?
— Про це теж було говорено. Антін поліз у кишеню за куривом.
— Шкода мені тебе, брате,— заговорив він співчутливо.— Прямодушний та довірливий ти. Дався, щоб ко-місарія тебе обплутала, зуби тобі заговорила.
— Оце ти й хотів сказати?
— Не тільки це,— закурив Антін.— Пригадай, ким ти в степу був, яка слава за тобою котилась!.. По всьому Примор'ю тільки й чуєш, було: Килигей, Килигей... На всю Таврію отаманом був!
— Не багато моєї в тім заслуги. Сам народ, судьба революції на гребінь мене підняла.
Антін не вгамовувався:
— А ми за тобою на яких крилах літали? З клинками на дредноути піднялись, в Севастополі, під Керчю побували... Весна була така, що ех! І на душі весело, й воюва-лося легко!
— Всьому свій час, Антоне,— глухо заговорив до брата Дмитро.— Тоді було справді легко. Схоже було, наче дорослі граються у війну. Вважай, одна пристрілка то була, велика пристрілка, та й усе. А зараз,— він подумав,— зараз, видно, настала пора для іншої, для трудної війни.
— А нащо нам трудна? — гарячково вигукнув Антін.— Нащо самим у петлю лізти? — і, озирнувшись, раптом заговорив до брата довірливим таємничим напівшепотом: — Пропадем, усі пропадем, Дмитре, як тільки дамо себе далеко завести! Натурою ми степовики, нам треба, щоб було де конем розгулятись,— він випростався в сідлі.— Простору треба такого, щоб трава під кіньми од вітру стелилась! А там? Де ми там розгуляємось?
Дмитро сердито засопів.
— Не гуляти вийшли. Велике діло робити. Антін мовби не почув.
— Тримається он степу Нестір Махно і живе собі, як бог! Недостачі ні в чому не знає: ні в конях, ні в дівчатах. Сьогодні п'є тут, завтра гуляє там.
— Побачимо, до чого він догуляється. Йому гульня, а нам, у кого діти, треба й про них подумати, про їхній завтрашній день.
— Думаєш, як до своїх, до регулярних проб'єшся — там рай тебе жде? — глузливо промовив Антін.— Не одного — десятьох комісарів, отаких Муравйових, над тобою поставлять! Чув, як він учора про нас? Отакі вони всі! А спробуєш пручатися, то й полк відберуть, і самого до стінки.
— То що ж ти радиш? З повинною, може, до кадетів вернутись?
— Чому до кадетів? Можна й не до кадетів,— значливо сказав Антін і, перехилившись з сідла, зашепотів до брата: — Гонець від батька Нестора є! Чуєш? До себе Нестір Іванович тебе кличе! "Куди він,— каже,— йде, на кого свою рідну сторону, жінку та дітей покидає? Хай переходить з полком до мене — правою рукою зроблю! Всю свою кавалерію під його владу віддам!"
Килигей не втримався, щоб не посміхнутись.
— Бреше, сучий син... Обдурить і не дасть.
— Дасть!
Примовкли обидва. Чути було, як повниться ніч приглушеним шумом та скрипом далеко розтягнутої колони. Почахкують на насипі бронепоїзди, повільно, без світла сунучи в темряву. Схрапують коні. Шелестить під копитами огудиння придорожніх баштанів. Якийсь птах, зненацька зірвавшись з-під копита, стрельнув угору і пружно, бринячи крилами, зникає десь у просторах ночі.
— Де ж він... гонець той?
— Привести?
— Веди.
Антін круто здибив коня кудись назад, і незабаром до Дмитра притупотіли з темряви на конях уже двоє: брат і другий із ним — той, що від батька.
Килигей, порівнявшись конем з незнайомим, став уважно придивлятись крізь сутінь до нього. Двійник! Жива його, Дмитрова, тінь з'явилась сюди по його душу! Такий же по-яструбиному зібраний, сухорлявий, з накошланим набік чубом повстанським, така ж на ньому, як і на Дмитрові, шапка кудлата. Аж моторошно стало. Ти! Ти — як викапаний. Насуплений, в шапці кудлатій... Тільки бомби "лимонки" якось фасонисто при боці висять та самогоном від нього б'є — за це в Килигея розстріл на місці.
Килигей нагнувся до нього впритул:
— Так це ти?
З-під шапки, з-під насуплених брів глухо:
— я.
— По мене?
— По тебе.
Зблиснула, свиснула сталь у Дмитровій руці, опустилась важким ударом. Схарапуджено кинувся вбік двійників вороний, пішов бокаса в степ, намагаючись скинути з себе незвично обвислу ношу.
Килигей оглянувся: брата біля нього вже не було.
Невдовзі по цьому, коли Дмитро Килигей знову їхав на своєму командирському місці в голові колони, йому доповіли, що брат його, Антін, з десятком найближчих своїх приятелів, несподівано відколовшись, повернув від залізниці кудись у степ,— коли б не до батька Махна!
Килигей мовби готовий був до такої звістки: піднявшись у стременах, гукнув Баржакові, що зоставляє його за себе, а сам, прихопивши з першого взводу кільканадцятеро найкращих рубак, з місця рвонувся з ними в погоню.
Не було їх годину чи й більше — повернулись уже на світанку, злі, понасурмлювані, на змилених перепалих конях. І скільки їх потім не допитувались — догнали чи ні,— так нічого й не могли допитатись.
XXXII
Сонце тепер сходило з куряви й сідало в куряву.
З неї, з хмар піднятої над степом безконечної пилюки все частіше дзижчать кулі невідомих ворогів, все частіше то тут, то там по колоні падає хтось, звиваючись у рваних гарячих ранах. Виявилось незабаром, що обстрілюють колону кулями дум-дум 1: така, торкнувшись навіть волосини кінського хвоста, одразу рветься, вганяється в тіло безліччю металевих скалок. Рани від цих куль жахливі. Та все ж, незважаючи на обстріл, колона вперто, верства за верствою, рухається далі.
1 Розривні кулі, що їх вперше було застосовано англійцями в англо-бурській війні.
Одначе що то за тривога знялась попереду? Чому всі раптом зупиняються — і бронепоїзди, і люди, і худоба?
Оленчук, вставши з воза, неквапом заходився напинати над ним халабудку, щоб був хоч який-небудь затінок від сонця, бо зараз, на зупинці, воно, здавалось, стало палити ще дужче. На возах, по колоні, на платформах — всюди поранені, а ще більше хворих. Не вистачає ні лікарів на них, ні медикаментів, доглядати доводиться самим. На розлогому возі в Оленчука лежать двоє: матрос з розтрощеним плечем, другий — зовсім хлопчик — поранений в голову розвідник із повстанської кінноти. Мов за рідними дітьми, ходить за ними Оленчук. Спеціально для них тримає під сидінням в запасі кілька рябеньких кавунців, щоб, коли вже зовсім спека задушує, промочити бідолахам спраглі попечені губи. Ось і зараз взяв, повільно розрізав ножем свого "степового ананаса", як кажуть моряки, і, хоч самому в роті пересохло, по черзі подає по скибочці то одному, то другому, а собі... собі, що зостанеться.
Різав якраз скибку для матроса, коли за спиною раптом затупотіло — галопом пролітала кудись вперед понад колоною Килигеєва кіннота з шаблями наголо. З клуб'я піднятої куряви на мить зблиснув зубами син, щось на лету гукнув батькові, але за гулом, за тупотом Оленчук нічого не розібрав.
А по колоні вже пішов-покотився гомін:
— Полотно руйнують!
— Залізницю волами розтягують!
Із рейками, із шпалами, з усім гамузом здирають із насипу.
Багато хто з повстанців добре вже знав цей махновський спосіб руйнування залізниць. Запрягались воли або чоловік з півсотні, взявшись за руки, тягли до себе рейки, підняті на аршин від землі. По інерції рейки починали стягуватись ледве не за кілька верстов, вивертаючи шпали і захоплюючи все, що зустрічалося їм на путі.