Фидрик,— нарешті каже отаманка, погрозливо беручись у боки.— Чи доводилось тобі остригти в своєму житті хоч якого-небудь дурного барана? Чи зняв ти руно хоч з однієї вівці? А через мої руки їх тисячі перейшло, і від такої, подряпини ще ні одна не загинула.
— Але ж, фрау Барбаро...
— Яка я тобі фрау? Що дітей з тобою хрестила? Видай бирку і не мороч голову хлопцеві...
— Але ж...
— Видай, бо зараз кинемо роботу!
Загнаний на слизьке, німець нарешті добуває з своєї торби нещасну копійчану бирку, без якої робота стрижіям не зараховується.
На вівцях, що виходили з-під рук самої тітки Варвари, порізів майже ніколи не траплялось, хоча за день вона остригала овець найбільше. її робоче місце в сараї було навпроти Данька, і хлопець не раз у захваті задивлявся на її роботу.
— Глянь, Валерику, як ловко у неї виходить... Немов само відгортається руно від тіла...
— Вона, мабуть, знає до овець якесь слово,— перемовлялись поблизу жінки, шиючи лантухи на вовну.— Іншим доводиться путати, тримати, а під нею вівця лежить собі розв'язана, як дитина в купелі...
— Тітко Варко, чим ви її приворожуєте, що вона під вами ані мекне, ані брикнеться?
— Ласкою,— коротко відповідала отаманка. Справді, хоча роботу свою вона виконувала немов
з принуки, з майже сердитим виразом напруженого, набряклого кров'ю обличчя, але в кожному русі її було стільки красивої лагідності, точності, стільки вправної ласки було в її руках, що вівця аж заплющувалась від вдоволення, почуваючи на собі цю ласку, що текла й текла на неї з умілих Варвариних рук. Німа, безсловесна твар, лежачи на боку, вже мовби розуміла, що тітка Варвара, обережно знімаючи з неї важкий і жаркий кожух, не замишляє над нею ніякого лиха, а, навпаки, хоче вивільнити її від зайвого тягара, без якого їй буде зручніше й легше ходити в степу.
М'які суцільні руна (заброджені, сірі зверху, вони були знизу як вершкове масло!) одне за одним летіли з Варвариних рук на сортувальний стіл. Там їх сортували на перший та на другий класи, тоді важили, і німець, вийнявши з-за вуха олівець, робив собі запис у книгу; потім білими рунами натоптували величезні лантухи, що погойдувались по всьому сараю, підвішені канатами до бантин. Топчіями ставили тільки важких, шестипудових дядьків, але іноді й Данькові з його пташиною вагою вдавалося спробувати цього, схожого на розвагу, заняття — погойдатися в лантусі, пірнувши у вовну по плечі.
Скільки тут громадилось тієї вовни! Горами лежать уже біля дверей наглухо позашивані лантухи, наготовані кудись, позначені чорними таврами.
Цікавість розбирає Данька:
— Тітко Варваро!
— Що таке, племіннику?
— Де її діватимуть, всю оцю вовну?
— На мажари та в Каховку...
— А тоді?
— А тоді натчуть із неї дорогих, тонких сукон, та будемо ми з тобою носити з тих сукон красиву святкову одежу...
— О, якби-то!.. Тітко Варваро, коли це буде?
В задумі стоїть біля лантухів отаманка, поправляючи на шиї важку, вже сивіючу косу, що роз'їхалась під час роботи.
— Не буде цього тут... Це я сміюсь,— похмуро, без тіні усмішки каже вона.— Повезуть вовну в Каховку або в Хорли, звідти кораблями за море — на фабрики загранишні... Там, далеко, перепрядуть-перетчуть її в тонкі сукна, і тамтешні багачі носитимуть з неї напрасовані костюми, нагуляні в Таврійських степах...
— А нам?
— А нам з тобою, хлопче,— світити дірками в перетлілих ситчиках, круглий рік ходити в грубих сирових полотнах та в парусині оцій...
Отаманка вдарила долонею по коліну своїх парусинових штанів і знову пішла до станка...
Отари вовнистих, ще не стрижених овець підганяють до сараїв просто зі степу. Минуло вже кілька днів, як Данько та Валерик опинились в Асканії, в самому серці Таврійських буйних степів, а самого степу вони ще по-справжньому й не бачили. Де тут його побачити крізь занудливе труєво сірки, крізь брудні, потемнілі Бід часу стіни сараїв, у яких вони чадіють, немов у величезній глухій клітці?..
Подих широкого степового царства приносили з собою чабани. Підігнавши отари, вони заходили в амбари, і від них пахло вітром, сонцем, травами, духмяним степовим зіллям. Хай були вони в шкарубких постолах, з бурдюками води за спинами, хай смушеві їхні шапки були вже посічені негодою, але як уміли ці корінні обвітрені степовики триматись, як уміли вони незалежно поводитись, викликаючи в Данька щиру шанобу й захоплення! З людьми розмовляли привітно, хлоп'ят розпитували про домівку, на німця-наглядача вони й вухом не вели, сміливо пересміхалися, стоячи з своїми ґирлиґами перед його заткнутим за хрящаве вухо олівцем. Статечні, неквапливі, як справжні володарі степу, збирались гуртами, відмітні на око в пропотілих своїх сорочках із цупкого домотканого полотна, хто в шапці кудлатій, хто в крислатім брилі із пшеничної соломи, та найвідмітніше на чабанові — взуття: шкуратяні постоли з так званими "паволоками" — широкими ремінними тясьмами, що ними чабан щільно — ремінь до ременя — обмотує собі литки (мабуть, так легше ходити). Паволоки в доброго чабана ще й мідними ґудзиками рясно оздоблені для краси та шику! Ніхто, лише справжній корінний чабан має право носити паволоки з міддю — блискучою гордовитою оздобою, від якої Данько просто очей не міг відвести... Та ще ці гирлиги-патериці — одвічні знаки чабанської влади...
Ґирлиґами (по-їхньому — гайдарками) чабани орудували майстерно.
— Без гайдарки,— жартували вони,— чабан, як без коня.
Найверткішу вівцю можна підчепити карлючкою-гирлигою, вихопити з гурту, підтягнути до себе. Ніяка, хай найхитріша, не перехитрить чабана, не сховається в тисняві від його меткого знаряддя. Ось, наче вправний стрілець, цілиться він між безлічі однаковісіньких овечих ніг, раз! шугнув низом гирлигою — і вже тягне-витягує саме ту, яку йому треба.
Були в чабанів свої, тільки їм властиві, повадки, звичаї, свої жарти і навіть лайка своя. І все те подобалось Данькові. Деколи, попросивши в котрогось із чабанів гирлигу, хлопець і сам пробував орудувати нею, переймаючи чабанські замашки, але в нього поки що нічого не виходило.
— Не густо, видно, дома овець маєш,— весело сміялись чабани, потішаючись з Данькових промахів.— Признайся по правді, чоловіче добрий: більше горобцями займався, аніж мериносами?
— Для нього ще всі вівці однакові: не ту тягне, яку хоче, а яку може...
— Нічого, буде бонітьор*!
Хлопець на їхні жарти відповідав тільки тим, що ще більше впрівав, намагаючись опанувати мудре майстерство гирлиги. Уперта Данькова запопадливість у цьому ділі була чабанам явно по душі.
— Не перевівся чабанський рід!
Якось один з атагасів, кряжистий старий солдат з георгіївським хрестом на грудях, розпитуючи Данька, з яких він країв сюди забився, несподівано витріщився на хлопця у великому подиві:
*Спеціаліст, який робить оцінку якості та класифікує овець
— О! Та це ж турбаївська поросль! Кринички, Остап'є, Говтва!..— І, зірвавши з себе шапку, радісно вдарив нею об землю.— Ви чуєте, чабани? Казали, нема Турбаїв, казали, що й місця ті розорано... Брехня!! Турбаї були й будуть!
Вхопивши Данька за руки, атагас у захваті обкрутнув його перед собою, жадібно оглядаючи з усіх боків, потім притяг, пригорнув до грудей, як рідного, і на мить застиг так, занімів, схилившись над вихрястою хлопцевою головою. Великі, наче алмази, сльози повільно покотились одна за одною по широких, запечених сонцем щоках атагаса.
— Внука зустріли, Мануйле, чи що? — дивувалися чабани, підходячи.
— Більше ніж внука...— задумався атагас.— Турбаївця.
Сам він був теж турбаївець, нащадок тих славних повстанців, яких переселив колись пан Каховський — за наказом цариці — з Хоролу в безводні Таврійські степи...
Німець, з'явившись на порозі сарая, все строжив на Данька, погрожуючи штрафом за те, що відлучається без дозволу від роботи. Треба було йти сідати знову до вовни.
— Отак у неволі довелося зустрітись. А були ж ми вільні козаки.
Відпустивши хлопця, атагас провів його до самого сарая пильним, стуженим поглядом.
Через деякий час Мануйло з'явився в сараї уже вспокоєний і чимось уже рідніший Данькові за всіх інших чабанів. Ставний, високий, він повільно рухався понад станками, поблискуючи своїм "Георгієм" на полотняній пропотілій сорочці. Біля Варвариного станка пристояв, задивившись, як отаманка стриже.
— Хист у тебе, Варваро, до цього діла... Недаром на світову виставку руна твої повезли.
— Може, хоч на цей раз Фальцфейни могорича поставлять,— насмішкувато промовила Варвара.— Вам за те, що напасли, мені — що настригла...
— Е, мабуть, без нас могоричі поп'ють... Хто пас, хто стриг, а хвалитись гіанич і сам зуміє...
— Кажуть, нібито ще дві медалі за вовну насудже-но... за миту — малу, за немиту — велику...
— За вовну, та й тільки? За руки твої, Варваро, медаль би тобі золоту!..
Отаманка стрижіїв не сказала на це нічого. Ще нижче схилилася над напівроздягнутою вівцею, що нерухомо світила знизу на неї своїм здивованим оком, райдужним, випуклим, як самоцвіт.
Мануйло тим часом підійшов до гуртка підлітків, що, розсівшись кружком, перебирали відходи.
— Ще не вчадів, земляче? — звернувся він до Данька.
— Та тут недовго,— похнюпився хлопець.
— Слухай лишень, що я тобі скажу... Чого тобі скніти отут, мов на губвахті, серед смердючих оцих обніжків?.. Чи не пішов би ти, гей, до мене гарбичем? У степ, на простір!..
В Данька від радощів похололо в серці.
— А що таке гарбич?
— Біля гарби бути... За провізією по п'ятницях їздити... Кашу нам чабанську варити.
— Так я ж не вмію!
— Була б охота: всіх артикулів навчимо... А там, дивись, і до вищого чину дослужишся... Чабаном лівої руки, чабаном правої руки, а як підростеш, то, може, й в атагаси проізведуть...
Атагасом! Найстаршим чабаном в паволоках з міддю, найдосвідченішим, упевненим, незалежним, з яким навіть пани мусять рахуватись!.. Про це Данько міг тільки мріяти.
Зрештою, що йому в цих сараях? Що він тут забув? Нікого з своїх поблизу не зосталось — сестра Вустя була тепер за кільканадцять верстов від Асканії, на таборі Кураєвому, куди після розподілу потрапила більшість криничан та орловців, яких у перший же вечір відправили, мов етапників, далі, не давши їм навіть переночувати в головному маєтку. Покушпели-ли хто на Бекир-сарай, хто на Джембек-сарай, хто на табір Кураєвий, хто на Комишевий...