(Ніч... Сніг... Вітер...). Курінний нам каже (нас поїхало три сотні: 9-та, де я, 11-та й 12-та):
— Ми з більшовиками не воюємо. Але вони захопили Куп'янськ. Ми тільки візьмемо у них назад Куп'янськ, а воювати з ними не будемо. Хай вони самі собі, а ми самі собі.
Пішли в розвідку.
Звичайно, селяни нам не кажуть, де червоні.
Всі села — більшовицькі.
На другу ніч я був призначений ройовим. (Ви не дивіться, що я лірик, я бойовий). Я—вартовий по кухні. Над ранок о п'ятій іти на кухню.
А знаєте, що це значить? Це значить: наїстися пволю м'яса, яке тоді було краще за шоколад-міньйон. Я уявляю, як я буду їсти м'ясо, і з цією мрією заснув... Готелів для козаків не стало, і декого розташували по хатах. Мене й ще одного козака мого рою — в хату.
Ми з ним наче вдома; розляглися до білизни, бомби поклали на вікно, рушниці поставили в куток. Спимо.
А в мене сон такий, що хай над головою б'є гармата (це тоді...), я не проснуся.
Враз вбігає хазяйка (2 година ночі).
— Ой, діточки мої, ви ж пропали!
— Що таке?..
— Ваші всі побігли на станцію, була стрілянина, кулі звистіли по садку.
Ми спокійно одяглися. Я, як вартовий по кухні, взяв запхнув за пояса тільки багнета. І йдемо ми картошку чистити. Зброї не взяли.
— Це, кажу, "так, просто паніка якась". Мені не вірилося... німців побили, варту побили, Київ наш, а тут, на тобі... втекли... покинули... І навіть не розбудили... Ні! Ми йдемо чистити картошку". Виходимо. Сніг. Туман. Вулиця йде просто до вокалу.
Тихо. Смертно тихо. Навіть собаки не гавкають. Тільки на станції тонко й одиноко кричать паровози. Із туману підходить до нас козак, і рушниця в його а плечем.
— Що таке?..
— Та наші всі побігли на станцію... Була стрільба, ричали "слава", "ура".
Тишина смертна.
Ідемо чистити картошку.
Я ще не вірю, що це кінець.
Мені деревляно спокійно і покірно.
І от із туману смутно, а потім чітко: "Коні!"
"Не наші", — щось сказало мені, і я притулився до ину.
Мої товариші стали на півкроку вперед од мене. Ми підкові вершників.
— Хто йде?
— Свої.
— Пропуск.
— Олена.
— Яка Олена?.. Руки вверх!
Не знаю, чи підняли мої товариші руки, чи ні, але відчув жах у голосі того, що кричав "руки вверх", перескочив через тин за копицю... Біжу по городах... а ззаду чую удар по чомусь м'якому і "ой... ой..." тихе й тоскне. А зір механічно відбиває, відбиває кривеньку чорну вишеньку на білому тлі снігу, смутні контури тинів, копиць і хат.
Шлика я зірвав... але оселедця зірвати не можна. Та й шапка в мене кавалерійська, лахмата, її скидати? Холодно, та й оселедець одразу побачать...
А коли попадають в полон з оселедцями, то з ними не церемоняться... Смерть...
А який я старий гайдамака? Червоні думають, що як з оселедцем, значить, і старий гайдамака:
— К стенке! Або:
— На рубку!..
Тільки в процесі боїв я дізнався, чому вони не стріляли мені в спину. Просто вони думали, що ми дозор, а ззаду лава. Вони тихо нас і зняли, цебто тих двох — порубали... У них теж були оселедці (а вони шахтьори...). Про це я дізнався аж 1921 року (що їх порубали...).
І почалася стрільба...
Ніч раз у раз протинало червоними мечами пострілів... Я вирив у снігу рівчака і ліг у нього... Пливли образи Констанції і бабусі, які мене дуже любили... Констанція тоді, а бабуся й тепер — їй 102 роки. Образу матері не випливло... Та й то, як мить. Якась спокійна покора смерті. Я іноді не витримував, вставав і йшов прямо на вогонь, але знов лягав... Вода капає мені за комір, на щоки... Потім я зайшов у двір і підліз під призьбу (до хати не пустили. Я стукотів, але вони по голосу пізнали, що я із "побежденных"...).
І от червоні займають село...
З годину цокотіла вулиця... То батареї (між іншим — на волах), обози, кіннота... І все цокотить, цокотить, цокотить... Нарешті почало світати. Я виліз і пішов знову в город. Крізь паркан видно було, як ідуть баби по воду... І от забили дзвони. Неділя.
Й вийшов, наче у сні, на вулицю... Там... Там... Там... Купками стоять червоні... У мене ж лахмата шапка і обмотки побіліли од води (вони були зелені, нові). З йду просто крізь червоних, а навколо мене сон... Я наііть і голосів їхніх не чув...
І ніхто мене не спитав, не затримав...
Все село — більшовицьке.
Я зайшов до крайньої хати. Дома дядько і його син.
— Острижіть мені оселедця.
Син бере й стриже мені оселедця.
Але ж голова моя побрита.
Я дав дядькові цукру (у мене було трохи в хусточці), він дав мені хліба, і я пішов.
Вийшов на гору. Дивлюсь, біжить один козак... Блідий од жаху, одне око більше, а друге менше, й наче ому дуже холодно... Втік з-під розстрілу.
Це — старий гайдамака.
— Ну, — кажу, — "ходім на Святі Гори" (75 верст — неначе в другу хату), а відтіля потягом додому.
І який же я дурний (а може, хитрий... Це ж така тонка річ), їдуть баби з хуторів на базар, а я їм кричу:
— Ви не кажіть, що ми сюди пішли. Ми — гайдамаки.
— Не скажемо, діточки, не скажемо. І не сказали.
Ночуємо ми на хуторі. Товариш мій каже, що ми, мобілізовані Петлюрою 3, тікаємо додому. Лежимо на печі. дядько хитро примружив око, підійшов до нас і каже:
— Та признайтесь, хлопці, ви ж гайдамаки? Вас же били на Сватовій? Я сказав:
— Так, ми гайдамаки.
Дядько нічого не сказав.
Але я довго не міг заснути і все дивився на сокиру укутку...
І недалеко від Святогорської станції (кругом червоні партизани), в одному селі, коли ми лежали на долівці, увійшов лисий старенький староста і затребував у нас "пачпорта".
— Який "пачпорт", коли ми мобілізовані?
— Та що там з ними базікати! До штабу їх.
А жінки не віддають нас, плачуть та приговорююті
— Та вони ж такі, як і ми: і чорнобриві, й по-нашому розмовляють.
І прокинувся в мені поет-агітатор... Я почав говорити, хто ми й за що така наша доля, почав читати їм свої вірші...
І стало чудно... Лисий "пачпортний" староста просит: переписати йому на пам'ять вірші. Пам'ятаю початок., (О мої поезії, такі ж наївні й зелені, як моя вічна. молодість...).
Пісня ця родилась в темнім, темнім гаю
і тепер по світу хай вона блукає.
Хай вона до зброї всіх рабів скликає.
Пісня ця родилась в темнім, темнім гаю...
1918 p.
Це такі слова... Але ви б послухали, як я тоді декла мував. Я на "Плузі" 4 і тепер, і раніше так не декламу вав і не декламую... У мене аж волосся ворушилось від піднесення...
Нам дали сала, огірків та хліба і відпустили. Прийшли на станцію. Власне, я сам прийшов на станцію. Товариш мій зник... Його дядьки не пустили.. Я й досі не знаю, де він... Це було так. Коли ми виходили, один дядько, що мовчки слухав мої вірші, мовчкі підійшов до мого товариша, взяв його за плечі й сказав
— А ти, хлопче, останься, побалакаємо...
Та й досі балакають...
Питаю на станції у телеграфістів, де червоні, де петлюрівці, а мені не кажуть...
Підходить потяг (пасажирський). Сідаю, їду. Потяг— на Харків. В Харкові з вокзалу не можна вийти. Я ж не цивільний.
І мусив я тимчасово прикомандируваться до мазединського полку 5.
В Харкові мій дядько, слюсар Іван Локотош... Але не можна вийти з вокзалу,
Мазепинці відбили у каральників дві цистерни горілки, і нам видавали щодня майже по котелку.
Одного разу нам видали по котелку горілки. Ми вишли. Нас построїли і повели до міста. Попереду йдуть і наганами старшини і кожного з публіки, в кого руки і кишені, заставляють підносити їх догори... Приходимо у якийсь завод. Я й досі не пам'ятаю, де він, але знаю, що ми дуже довго йшли до нього... Тільки ми відчинили раму заводу, як ударила стрільба...
Ми — назад..
Потім знову—в завод.. У нас ручні кулемети. (Я попав до кулеметної ватаги, але ще був з рушницею). і заводі тихо. нікого нема... Тільки сумні чорні вікна та битий випадковою кулею реалістик у дворі...
Ідемо далі... Ну, звичайно, котелок горілки зовсім плинув на мій "котелок"... Заходимо у якийсь двір. У кімнаті під полом багато зброї і листівки з відозвами о повстання.
О мої рушниці, змазані маслом, мої робочі рушниці... Це ж я своїми руками клав вас на дороги і їв абрикосове варення... Тільки мені чудно було, що хлопці заради і одіж, і порося, і коньки... Ну, цигарки (десертні), ну, варення... Варення я змалку люблю. Ну, а причому тут панталони й порося?..
Потім ми полили вулицю з кулеметів і вернулися на окзал.
Відступ.
На "Новій Баварії" я зустрічаю броньовик 3-го гайдолку 6.
— А, Володька?
— А ми ж сказали твоїй сестрі, що тебе зарубали на Сваровій.
Між іншим, на Сватовій нас тоді розбили ліві есери 7 "сахаровці".
Мені трошки жалко було, що вони одбили у нас вагої з обмундируванням... У мене була розірвана й стара шинеля... Мені якраз обіцяли видати нову, а тепер чекай, коли вони видадуть...
Я все не вірю... Думаю, що це непорозуміння, що ми з більшовиками не воюємо.
Лозова. Грудень 1918 p.
Делегація німців їде до Москви. Ми її пропустили Хотіли відбити у Махна 8 Павлоград, не ми, а Павлоградський полк. Так він пустив козаків у Павлоград, та як узяв їх в кулемети...
Більше Павлоградський полк не ходив відбивати у Махна Павлоград.
Сотенний Глущенко взяв мене і кілька козаків із мого рою, і ми пішли на базар. Коли ми стояли біля рогу, де нас із публіки підійшов мій колишній шкільний товарнії по сільськогосподарській школі Гнатко. Він був у цивільному, і мені якось дико було говорити з піім пре минуле, я тільки сказав йому:
— Жалко, що в таких умовах ми зустрілися з тобою
— Праворуч! — І ми чітко пішли робити своє діло Ми заарештували двох кіннотників із Павлоградського полку. У них в руках були підметки, хромові вптяжкі і взагалі все, що потрібно для чобіт. Коли ми їх велг на станцію, до нас підскочило кілька кавалеристів iз їх полку. Вони на вигляд були дуже войовничі: смугляві, з чорними шликами, чингалами 9 за поясами і кривими шаблюками. Ну, запорожці тобі, та й годі. Вопв почали кричати на нас і розмахувати руками, аби ми повернули їм заарештованих. Сотенний Глущенко хрипко закричав:
— По бандитам — пальба...
Я мляво і лячно зробив те, що треба. Ми були готові до стрільби. Павлоградці зблідли і наче опали. Обличчя їх одразу схудли, і було противно слухати, коли вони, заїкаючись, почали белькотіти:
— Та що, та ми нічого... Та ми нічого, — і жалко поіали задкувати перед нами.
В станції нас оточила маса павлоградців. Вони розмахували бомбами і насідали на нас.