Та й справдi, важко було здогадатися. У цiй абсолютно музейнiй обстановцi, серед експонатiв, серед старовинних речей, документiв, стендiв якось не уявлялось зразу, що над нами сучасний цех заводу, де бiля верстатiв стоять робiтники, такi, як мiй тато, який у що мить теж стоїть у себе в експериментальнiй майстернi бiля верстата.
Екскурсовод почала з далекого 1764 року, —коли був заснований київський "Арсенал".
Я слухав i розглядав експонати. Он на першому стендi цвяхи, якi застосовувалися при будiвництвi "Арсеналу", Здоровеннi, "ручного кування" (кожен цвях викувати треба було!). Цегла. На кожнiй цеглинi клеймо "Снiжко" (ич, пробився в iсторiю фабрикант!).
В'ючне сiдло системи Грум-Гржимайла для перевезення гiрської артилерiї. Гарне сiдло!
А далi iнша продукцiя заводу — багнети, кинджали, шаблi.
Самовар, з якого пили чай робiтники-арсенальцi.
Другий зал. Зброя! Аж очi розбiгаються. Рушницi, гвинтiвки, кулемети, пiстолети.
— О! О! — шепоче Дмитруха.— Американський кольт! О! "Ро-от-манлiхер"!
А екскурсовод розповiдає вже про Жовтневе збройне повстання арсенальцiв.
— Увечерi 27 жовтня 1917 року в примiщеннi театру Бергонье (тепер там театр iменi Лесi Українки) вiдбувся об'єднаний пленум Київської Ради робiтничих i солдатських депутатiв за участю представникiв вiд частин гарнiзону, профспiлок та фабзавкомiв. З величезною радiстю була вислухана доповiдь про перемогу Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї в Петроградi. I 27 жовтня Київський комiтет РСДРП(б) звернувся з вiдозвою до робiтникiв i солдатiв Києва, в якiй закликав їх пiдтримати Жовтневий переворот у Петроградi...
Я слухав i думав: "Ну хто, хто менi повiрить, що я сам, на власнi очi бачив той театр Бергоньє,— двоповерховий, з довгим, на весь тротуар, дашком над входом, такий несхожий на теперiшнiй театр iменi Лесi Українки?! Нiхто менi не повiрить!"
А екскурсовод розповiдала далi. Як героїчно боролися арсенальцi у жовтнi сiмнадцятого за владу Рад. Але перемогою робiтникiв i солдатiв скористалася буржуазно-нацiоналiстична Центральна рада, яка взяла курс на вiдрив України вiд Радянської Росiї, на розпалювання братовбивчої вiйни. Завдавши повстанню зрадницького удару в спину, Центральна рада встановила режим кривавої диктатури. Та пiд керiвництвом бiльшовицької партiї в Києвi з новою силою розгорнулася боротьба проти контрреволюцiї.
У Харковi вiдбувся Перший Всеукраїнський з'їзд Рад робiтничих i солдатських депутатiв, який проголосив Україну Радянською Республiкою. Революцiйнi вiйська рушили на Київ, де засiла Центральна рада. Наступ розвивався успiшно, i в серединi сiчня вiйська наближалися до Києва.
15 сiчня пiд керiвництвом ревкому, очолюваного Андрiєм Iвановичем, у Києвi почалося збройне повстання, центром якого знову став завод "Арсенал".
— А тепер подивiться дiораму "Сiчневе повстання 1918 року".Екскурсовод натиснула кнопку, i в глибинi за другим залом спалахнуло свiтло.
Ми аж роти роззявили. Все було як живе.
На передньому планi справжня брукiвка, мiшки, бочки, колеса, перевернутий поламаний рундук з вивiскою "Иконная лавка Киево-Никольского собора", чавуннi люки, деревце у загорожi. I весь цей живий предметний план переходить непомiтно у величезну, на всю стiну, пiвколом картину. I на тiй картинi — панорама повстання.
У центрi — барикада, трамвайна платформа, на нiй повстанцi. Лiворуч церква, отой самий Микiльський собор (так званий "Малий Микола"), а за ним височiла дзвiниця "Великого Миколи" — Вiйськово-Микiльського собору, що стояв на мiсцi теперiшнього мiського Палацу пiонерiв.
Перед собором афiшна тумба, розпряжена прольотка з одкинутим верхом, поряд на конi повстанець. Бiля нього зовсiм малий хлопчик з корзиною.
За барикадою в глибинi — отой самий славнозвiсний . побитий кулями двоповерховий нарiжний корпус "Арсеналу", де й мiститься зараз музей. Весь у диму, в полум'ї.
Праворуч — розвалена стiна з амбразурою. На стiнi порвана афiша "Енеїди". У проломi стiни прилаштовано кулемет, бiля нього двоє солдатiв, один з Георгiївським хрестом на грудях. Стрiляють з кулемета по броньовику, по козаках, що, вимахуючи шаблюками, рвуться на конях до барикади.
За барикадою бабуся у хустцi перев'язує пораненого. Жiнки б'ються поряд з чоловiками. I юнi повстанцi тут же...
Бомм!
Чи то з дзвiницi "Великого Миколи" дзвiн ударив, чи...
На мить потемнiло у мене в очах... I враз зник музей, екскурсовод, Лiна Митрофанiвна, весь наш клас. Зарухалося все на барикадi й навколо неї. Забахкали пострiли, зататакав кулемет. Цокають козачi конi по брукiвцi. Завирував бiй...
Я встиг побачити на барикадi свого знайомого — колишнього арсенальця, а згодом пiротехнiка Федора Iвановича Смирнова, сивоголового, з чорними бровами й чорними, по-молодецьки закрученими догори вусиками. З-пiд розстебнутого пальта з бархатним комiрцем визирала бiла накрохмалена сорочка. Федiр Iванович розмахнувся i ловко кинув пiд колеса броньовика гранату. Броньовик зупинився.
Несподiвано на барикадi виросла висока кощава постать дiда Хихинi.
Без зброї, голiруч, переступивши через барикаду, рушив дiд назустрiч козакам.
От уже один з козакiв змахнув шаблею. Та старий Хихиня спритно перехопив своєю величезною рукою його руку, смикнув — шабля з дзвоном упала на брукiвку, а сам козак, стягнутий дiдом з коня, звалився на брукiвку.
— Ех ти! — засмiявся дiд, наступаючи ногою на подоланого ворога,Козак! Кiзяк ти, а не козак! Тiльки звання козаче паскудиш! Проти народу воюєте, запроданцi панськi. Посiпаки. Та я б...
Дiд не договорив, схопився за груди, крiзь пальцi проступила кров. Ворожа куля влучила йому в груди. Вiн заточився i, наче велетенське могутнє дерево, поволi опустився на землю.
— Дiду! — кинувся я до нього.— Дiду! Дiд розплющив очi.
— А-а, це ти,— не здивувався вiн.— От бачиш, дожив-таки я до революцiї. I тепер спокiйно вмираю.
— Не вмирайте! Не вмирайте, дiду! — закричав я.
— Ех, повернутися б менi хоч на мить у своє дитинство. Сказати б дядьковi Миколi, що... справдилися слова Тараса Шевченка...
— А ви хiба знали Шевченка?
— Тож-то й воно, синку,— усмiхнувся Хихиня.— У вiсiмсот п'ятдесят дев'ятому вiн же на Прiорцi жив, по сусiдству...
Несподiвано козак, якого дiд стягнув з коня, заворушився, витягнув револьвер i...
"Скажи, а ти мiг би звершити подвиг? По-моєму, мiг би",— блискавкою спалахнули в моїй свiдомостi слова Тусi Мороз.
Я пiдхопився i, захищаючи дiда, кинувся на козака.
— Не стрiляй!
Та в цю ж мить пролунав пострiл.
Щось вдарило мене в груди. Бом...
— Та ти що? Кричиш як навiжений. Штовхаєшся. От Муха! — почув я глузливий голос Валери Галушкинського. Спасокукоцький та Кукуєвицький дружно засмiялися.
Я розгублено озирнувся. Звiдусюди на мене позирали веселi очi однокласникiв.
— Ну, чого ви! Ну, замрiявся хлопець. Подумаєш! — сказала Макаронiна.Зi мною теж таке буває.
А я розпачливо думав: "Як же це так? Як же це сталося? Виходить, я вже сам, без Чака, можу подорожувати в минуле?.."
— Цитьте! Цитьте! — зацитькала Лiна Митрофанiвна.— Екскурсiя продовжується.
Ми пiшли далi.
— А це макет робочого мiсця почесного токаря заводу "Арсенал" Володимира Iллiча Ленiна,— урочисто сказала екскурсовод.— 23 квiтня 1923 року робiтники "Арсеналу" надiслали Володимиру Iллiчу Ленiну телеграму про те, що на загальних зборах ухвалили включити його до спискiв робiтникiв почесним токарем-металiстом токарного цеху.
"Треба сказати татовi, йому буде приємно. Вiн же теж токар",— подумав я. I раптом здригнувся.
Бiля стендiв з фотоапаратами "Київ", нинiшньою продукцiєю "Арсеналу", стояв... Чак.
Я роззявив рота i зробив рух до нього, але вiн мовчки кивнув, застережно зсунув брови i похитав головою: мовляв, стривай, це пiдходь, потiм.
I я стримався, не пiдiйшов, тiльки мовчки усмiхнувся i кивнув йому.
I лише коли екскурсiя закiнчилася, i Лiна Митрофанiвна вивела нас з музею i сказала, що можна їхати додому, я пiдбiг до Чака, який теж вийшов з музею i стояв па розi бiля афiшного стенда.
— Здрастуйте!
— Здоров! — привiтно усмiхнувся Чак,
— А як ви тут опинилися?
— Та дiзнався, що ви сюди йдете, i собi прийшов. Захотiлося повернутися хоч на мить у тi днi.
— Так ви теж були зi мною на барикадi? А чого ж я вас не бачив?
— А я по патрони побiг.
— А дiда Хихиню бачили?
— Уже неживого. Тодi ж я не знав, що то дiд Хихиня. Розказували менi тiльки, що, коли я бiгав по патрони, якийсь дужий дiд стягнув козака з коня, але був застрелений i якийсь хлопчик бiля нього... Я потiм бачив — їх обох поховали у парку в братськiй могилi. Там тепер пам'ятник.
— А знаєте, що вiн менi сказав...— I я розповiв Чановi про останнi хвилини старого.
— Так хотiлося б виконати останню волю дiда Хихинi,— зiтхнув я, з надiєю позираючiї на Чака.
Чак, здається, не зреагував на мої слова.
— Як там у тебе в школi? — спитав вiн.— Як успiхи?
— Нiчого.
— Двiйок нема?
— Нема.
— А трiйок?
— Теж нема.
— Диви! Молодець! А як у тебе завтра з часом?
— А що? — загорiвсь я.
— Та нiчого. Якщо не дуже зайнятий, могли б зустрiтися. Га?
— Ой! З радiстю! А що таке?
— Та нiчого. Розмова є. Приходь до цирку, як завжди, о четвертiй. Гаразд?
— Гаразд.
— Ну, бiжи додому. Вже як пiзно. Бувай!
Менi здавалося, що нiхто не помiтив мого побачення з Чаком. Але на другий день, коли я прийшов до школи, Туся Мороз одразу ж мене спитала:
— Що, твiй дiд Грицько приїхав, про якого ти розповiдав?
— Нi-i,— протягнув я.— Звiдки ти взяла?
— А який же то дiдусь був учора в музеї?
— Просто... Знайомий.
— Симпатичний. Усмiшка в нього приємна.
— Ги-ги! — гигикнув Iгор Дмитруха, який чув нашу розмову.Симпатичний!.. Дiд! Ги-ги! Як на мене, то всi вони несимпатичнi! Розвелося їх стiльки, проходу нема. В трамвай i в тролейбус сiсти не можна — усi забитi старими дiдами та бабами. Повчають. Ну їх!
— Дивак! — обурено вигукнула Туся.— Як тобi не соромної Сам же дiдом колись будеш.
— Ш-ко-ли! — одрубав Дмитруха.— Зовсiм не збираюсь жити до старостi. Щоб ледве переставляти ноги? Та нiзащо!
— От дивак! — Туся навiть почервонiла вiд обурення.
Дзвоник на урок перервав дискусiю.
Жаль, що Сурен цього не чув. Не було його поблизу. При Суренi навряд чи виголосив би Iгор свою антидiдiвську промову. Сурен дуже любив свого дiда Акопа.
Одного з перших днiв вiн розповiдав нам про свого дiда.