Пригоди молодого лицаря

Цей стояв напоготові, гарний, ста­вний і міцний, як молодий дубок, та чекав, поки настане хвиля по­чати. І знов покрутив отаман старою головою, тільки тепер уже думка була інша, а саме: "Ну, не дурень ти, старий чорте! — від­дав хлопця на поталу ідоляці… Таж іродяка десяток таких укла­де!.. Нехай сам чорт мені межи очі нахаркає, коли брешу!.."

Та було пізно каятись. І братчики, й татари зрозуміли вже, до чого йшлося, й напружено чекали: перші з острахом, а другі — не ховаючи хижої зловтіхи, бо бачили по обох поставах, чия буде пе­ремога.

Борці зчепилися.

Татарин, мов павук, легко обняв навхрест струнке тіло моло­дого супротивця довгими руками й міцно затиснув у залізних обій­мах, намагаючись зігнути його назад, але — диво дивнеє — відра­зу ж відчув, що те, що здавалось йому таким гнучким і утлим, не гнеться, немовби він обняв не живе тіло, а кам'яного слупа; нато­мість дужі рамена козакові й тверді, як дерев'яні, груди його ніби втратили свою природну пружність і обернулися в залізні щимки; татарський велетень почув, що йому спирає духа, хоч змагання ще тільки почалося, й серце його тіпнулося тривожно. Павло від­чув це, й відразу ж увесь його страх і побоювання розтали в свідо­мості, що не такий страшний чорт, як здається. Ще міцніш здавив він татарина в своїх щимках і поволеньки почав гнути його вперед себе. Побачивши небезпеку, хитрий бусурменин розірвав обійми, з усієї сили вперся руками Павлові в груди, стряснув тілом своїм і, визволившись з щимків, нагнувся й ухопив парубка за поперек. Павло не дав йому підняти себе в повітря: шарпнувшись назад, він бистро нагнувся й зробив те саме. Борці почали тупцювати, нагнувшись, по траві, силкуючись усяко підняти один одного, щоб кинути об землю.

Пруги над кострубатими бровами в старого ватага розглади­лися, й під сивим довгим вусом заграла ухмилка. Від серця відляг­ло, він уже не боявся за свого улюбленця й тільки ласкаво підба­дьорював його:

— Лепсько, синку, лепсько!..

Козаки, затаївши духа, напружено стежили за надлюдськими зусиллями свого молодого братчика, й тільки вряди-годи хто-не­будь звертався до сусіда з тихою увагою, а не діставши відповіді, замовкав і дивився далі.

Зате татари гамірливо виявляли свою нетерплячість і зацікав­лення: вони розмахували руками, щось голосно лопотали, притоп­тували своїми мештами й реготалися на всякий удалий поворот свого дужого старшого. Видно було, що їх не турбують жодні сум­ніви щодо закінчення борні. Тільки тих троє, що спробували на со­бі Павлової сили, мовчали понуро й не спускали очей з борців.

Сонечко піднялося ще вище, але ніхто цього не помічав.

Не помічали й нічого круг себе не бачили й не чули і татарин із Павлом. Несила одного й другого якимсь сильним рухом поклас­ти нарешті край змаганню почала дратувати обох. Очі в татарина блиснули хижим огником, твар його аж посіріла з натуги; зібравши всю свою силу, він урешті крутнув своїм супротивцем з такою оскаженілістю, що той, відірвавшись від нього, відлетів на кілька кроків геть і покотися по траві, але й сам татарин не вдержався: поточившись назад, він тяжко гепнувся на землю, задерши йоги, що викликало страшенний вибух реготу.

Перелякане птаство хмарою знялося над байраком, над річ­кою й літало над степом, ґвалтуючи.

Борці як упали, так і схопилися на ноги разом. Обидва диха­ли важко й їли один одного очима, повними ненависті. Та Павлові здалося, мабуть, усього цього задосить. Нагнувши голову, буйним молодим туром налетів він на страшного татарського лицаря…

— Спокою, сину, спокою! — почув тривожну пересторогу.

Та не до спокою було обом їм. Вони знову ухопилися за попе­реки, але Павло, не пам'ятаючи з люті сам себе, несподівано ціл­ком для татарина, підняті його вгору й з усієї сили вдарив ним об землю. Сам поточився набік, але здержався на ногах і лише вхо­пився правицею за серце, постояв мить, зчаста й важко дихаючи, далі, ледве пересовуючи ногами, підійшов до свого коня, сперся на нього ліктем і схилив голову на руку. На татарина, що, розки­нувши руки й ноги, лежав на траві без пам'яті, навіть не глянув.

Всі стояли якусь хвилю, остовпівши. Старий не сказав навіть свого звичайного — "лепсько, сину, лепсько", лише, коли Павло став, спершись на коня й злегка дрижачи всім тілом, він пильно глянув на нього з-під насуплених брів і промовив спочутливо, по-батьківському.

— Відпочинь, сину, відпочинь… Натуга немала впоратися з отаким дияволом.

Татари, опритомнівши з ошелешення, разом зойкнули розпуч­ливо й усі кинулись до ватага. Опріч трьох — ці хоч і не виявляли на зверх свого почуття, але були задоволені: перемога над вата­гом того самого козака, що так жорстоко посміявся й над їхнім за­взяттям уночі, позбавляла їх догани, лайки, кепкування земляків, а може, навіть і кари. Прославши халата, татари обережно покла­ли на нього ватага й хотіли нести до коней, але він у цю мить за­кліпав очима, розплющив їх, подивися на тих, що схилилися над ним, безрозумним поглядом, важко підвівся й сів. Татари щось за­белькотали до нього. Він озирнувся довкола і, видимо, почав при­гадувати те, що допіру сталося; далі знов повернув голову й, знайшовши очима супротивця, зупинив на нім свій погляд. Те, що Павло ще стояв, тремтячи з натуги, підбадьорило татарського ве­летня; він хоч і з великим зусиллям, але підвівся на ноги й щось буркнув до одного з татар. Той прожогом кинувся геть і зараз-таки вернувся з шаблею.

Полковник і козаки мовчки дивилися на це й намагалися вга­дати, що буде далі. А далі татарський ватаг узяв шаблю та, держа­чи її перед себе й ледве пересовуючи ноги, підійшов до Павла й простяг її парубкові, а до цього ще й забелькотав щось, силкую­чись усміхнутися, Павло підняв голову й здивовано глянув на ньо­го.

— Візьми, сину, шаблю, — розтовмачив полковник, — татарю­га віддає її тобі яко переможцеві, бо ж такий уговор був.

Павло байдужо простяг руку і взяв ятагана. Татарин знов простяг руку. Парубок питаюче дививсь на нього, не розуміючи, чого йому ще треба.

— Подай йому, сину, руку, — знов промовив старий, — так годиться.

Павло подав руку, й татарин міцно потиснув її, знов щось сказавши по-своєму.

— Каже, що не ховає до тебе в серці жодної неприязні, а нав­паки — бажає всякого успіху й щоб ти і в боях так боров ворогів, як оце його поборов. Скажи ж і йому, Павле, кілька гарних слів звичайненько.

Павло посміхнувся.

— Та що мені йому казати?.. Дякую на добрім слові й за гар­ний подарунок, а боротися з ним удруге не зважився б, хай йому біс! — трохи духа з мене не виперло.

Козаки, весело засміялися, а старий переклав татаринові те, що сказав Павло.

Татарин засміявся теж, поляскав парубка панібратськи по плечі, вклонився старому, прикладаючи руку до серця й до чола, й відійшов до своїх.

За яких кілька хвиль і слід за татарами загув.

XII

Коли стара Василиха прокинулася другого, по приїзді польно­го гетьмана, дня вдосвіта й побачила, що Павла нема, що постіль його навіть незаймана, то вельми стривожилася й переполохалася.

— Чи не осоружний тобі хлопець, — бурмотіла, пораючись ко­ло печі та заходжуючись біля пиріжків, — десь, мабуть, до ранку гуляє з паливодами запорозькими!.. Ну, начувайся ж ти в мене! Я тобі справлю не такі гулі!..

Але цим хотіла лише потішити себе й угамувати інший здогад, що в нім боялася сама собі признатись, а саме: чи не дурив він її вчора ввечері, улещуючи ласкавими словами та благаючи навко­лішках її згоди сватати Обеременківну, щоб приспати пильність материну на той час, коли мав дременути за січовиками на Запо­рожжя?.. В глибині душі вона сливе певна була, побачивши неру­шену синову постіль, що так воно й є, але цей здогад був такий страшний, що вона вперто не хотіла признатися собі, що в нім бі­льше певності, й, як той, що потопає, хапалася за тріску, аби хоч на деякий час іще відволікати лиху правду.

Сама себе дурила, з побільшеною щирістю працювала коло свого невеличкого господарства, навіть у вікно на вулицю не раз виглянула, чи не йде, хоч давніше цього ніколи не робила. Як же вона здивувалася й перелякалася, коли, скінчивши роботу й одя­гаючись іти на торг, виглянула у віконце й побачила коло воріт жовнірів.

— Ой, лишенько! — аж зойкнула. — Чого їм тут треба?.. Чи не накоїв чого мій паливода вночі? Чи не вскочив у якусь халепу з тими харцизяками січовими?.. Ідуть… сюди йдуть… Бідна моя голо­вонько!..

Ноги в неї затрусилися, й вона як стояла, так і опустилася на лаву, дослухаючись до тупотняви в сінях.

У хату ввійшов лише ротмістр і двоє кварцяників, решта чату­вала надворі.

— Здоров, стара! — привітався старшина й озирнувся по хаті. — Ти сама?.. А де ж син?

"Я ж казала, що так", — подумала про себе стара, а далі вго­лос:

— А навіщо він вам?

— Не треба було б, то не прийшли б!

— Нема його… не ночував у хаті… Он і постіль нерушена.

— Ага, ми так і знали…

"Ой Боже ж мій! — знов мигнула старій думка в голові. — Ко­ли б не нашкодити дитині…" Вороже почуття до непроханих гос­тей спалахнуло раптом і витиснуло ввесь переляк, що був запану­вав у серці.

— Що ви знали! — схопилася Василиха й ступила кілька кро­ків уперед.

Ротмістр узяв із рук у кварцяника бриля й показав їй:

— Це не твого сина бриль?

Василиха підійшла ближче й пильно оглянула бриля. Не було сумніву, що бриль Павлів.

— Де ви його взяли? — спитала суворо, але голос їй затремтів і різне страхіття полізло в голову. — А де ж хлопець?

Старшина іспитуюче задержав на ній свій погляд.

— То ти, бабо, не знаєш?.. Ну, то я тобі скажу… Твій син цієї ночі видер вікно в покоях пана старости, щось, мабуть, потяг, бо там багато дечого є, й утік, а бриля цього загубив у покої.

В старої й серце впало. "Павло її злодій?! Ні, це брехня… це наклеп… хлопець гультяй — це так, але злодій — ніколи!.."

— То мій сни злодій, виходить? — промовила, ледве вдержу­ючи лють, якою раптом закипіло серце.

— Певне, що злодій!

— А щоб ви так дихали, проклятущі!.. — не видержала стара. — Щоб на дитину отаке брехати!.. Та він у рідної матері без попи­ту дрібнички не зачепить, а то щоб поліз видирати вночі чужі вік­на!.. Брехали твого батька діти, та й ти з ними!..

— Но-но, стара, дивись, із ким говориш! — спалахнув стар­шина.

— З ким говорю? Та я за свою дитину й самому старості очі повидираю з лоба…

— Пху! Чорт, а не баба!..