Увечері третього дня начальник зони наказав: медиків за зону не посилати, прийом закінчувати до відбою.
Я дуже шкодувала за Василевими валянками, він якось смішно виглядав в них підрізаних, та й незручно йому було. Заспокоював мене, що це дрібниці, і не таке переживав. Мої потертості на ногах ще довго давалися взнаки, довго не загоювались.
Але рахунок з Йоничем і начальницею був 0:1 на мою користь.
-4-
Мабуть, кожен може собі уявити, як чекав в'язень посилки. Це була й вісточка з дому, і щось їстівне – сухарі, консерви, шматочок сала. Цілий скарб і, здавалося б, радісна подія. Особливо раділи салу. Жаданий шматочок не кусали зубами, а обережно клали до рота і довго розсмоктували, потім, трохи покусуючи, смоктали шкірочку й обов'язково облизували пальці, які торкалися сала, і папір, в який воно було загорнуте...
Посилку отримувати дозволялося двічі на рік, а деяким політв'язням і зовсім заборонялося. Та посилки ніколи не потрапляли одразу до рук зека. Мало що могло знаходитись в тій посилці, особливо до ворогів народу! Тому існувала спеціальна комісія для їх перевірки. До її складу повинні були входити цензор, нарядчик і медпрацівник.
Зазвичай у цій комісії був Йонич, та цього разу Телятникова назначила мене. На здивоване запитання: "Чому я?", гримнула:
– Накази начальства зеками не обговорюються. Ти завжди намагаєшся все робити по-своєму. І поводиш себе, наче вільна. Думаєш, як вчилась в інституті, молода і вродлива, так тобі все можна? Запам'ятай, ти – зечка і ніхто більше!
Що ж, це правда, не раз мені казав Єрмолай Наумович:
– Мовчи, Оксано, не супереч їй, вона ж того й скаженіє, що дурніша і гірша, а може й справді вірить, що ми вороги.
Та в мене не виходило мовчати, як не намагалася.
Днів через два привезли пошту. Прибіг за мною посильний. Зібралась. Йонич провів мене єхидною посмішкою, а Наумович тихенько застеріг:
– Будь обережна, пам'ятай: там цензор!
У кімнаті за оббитим жерстю столом вже сиділо троє "начальників": цензор, нарядчик і бригадир. Перед ними в брудній, латаній, мабуть, третього строку тілогрійці стояв і м'яв шапку в руках одержувач посилки, не спускаючи з ящика голодного зацькованого погляду. Радіти боявся. Вісточка з дому. Піклуються, не забули, від себе відірвали. А там, мабуть, щось їстівне, і тютюн є, а може й хоч трохи сала. Облизнув губи, проковтнув слину, переступив з ноги на ногу, мовчки чекав. Політичний, здогадалась я.
Оглянула кімнату. По кутках лежали мішки з листами, багато було просто розкиданих по підлозі і з відбитками брудних чобіт. Біля грубки на листі жерсті лежали зім'яті й обгорілі папери. Та ними ж палять приміщення! Казав мені про це наш санітар, дядя Вася, а я не вірила.
– Сідай, чого стоїш, – підсунув стільця цензор. Помітив, що я пильно розглядаю листи, посміхнувся й кинув:
– Їх уже читали.
Ясно, зеки читали, бо самі ж їх писали. А ті, хто вдома чекають вісточки звідси, з Сибіру, хай почекають, може колись і дочекаються якоїсь...
Тим часом нарядчик ножем зняв кришку з ящика і все з нього витрусив на стіл. Кілька цибулин покотилися на підлогу. В'язень кинувся їх піднімати.
– Не смій! – зупинив його владний голос нарядчика.
– Нічого не чіпай, сволота, – це вже наказав цензор, – поки не дозволимо.
Нарядчик став роздивлятися посилку.
– О, цибуля взимку! Це ж вітаміни, від цинги лікує і закусь непогана. Давай, хлопці, по-чесному ділитися. Тобі скільки? – звернувся до зека. Той не встиг відповісти, а бригадир вже милостиво запропонував:
– Та, думаю, шість вистачить. По одній на місяць. А там ще пришлють, – з цими словами він розчистив стіл на дві половини і зліва виклав шість цибулин. Решта пішла на праву половину столу. Цензор уважно обмацав кожну цибулину з усіх боків, понюхав.
– Фраєрша (лайка) твоя жінка, пошкодувала нафарширувати їх спиртом або хоча б самогоном.
– Вона цього не знає, – виправдовувався зек.
– Ага, гнила чортова інтелігенція. Ніякого з неї людям толку (лайка).
Від цензора неприємно тхнуло самогоном. Я відсунулась на самий краєчок столу.
– А це що? – підрядчик витяг з купи наступний предмет. – Диви, шкарпетки, три пари і всі вовняні. Це ж щоб ніг не відморозив. У таких тільки по Москві ходити, а тут треба онучі. Ну й дурна в тебе жінка, мабуть, така дурна-дурнісінька, як і ти.
І зі словами "вони тобі не потрібні" кинув шкарпетки на правий бік столу.
– Диви, диви – хусточки до носа! Ой не можу! Хіба у зеків буває нежить?
– Буває, тільки не з того кінця, – подав голос цензор. Вибухнув регіт, лайка.
Я не могла на це дивитись, не могла так сидіти, але що ж мені було робити, що?
Дванадцять носовичків з коментарем "от і буде нам чим підтиратись" теж пішли на правий бік столу.
Зек пополотнів, на очах виступили сльози, але він мовчав, він був безсилий і безправний.
Далі сухарі, з них більше чорних, та були й білі, смачніші, домашні.
– Вибирай білі нам, Іван, – скомандував нарядчик. – А чорні хай їсть вже сам. Бачиш, які ми справедливі? – глумливо кинув зекові, відсовуючи чорні сухарі на лівий бік столу, де сиротливо лежали аж шість цибулин.
– О, тютюн, цигарки! Так хочеться курити! – цензор загорнув до себе шість пачок "Біломору".
– Не могла кращих прислати? Скупа твоя жінка чи тобі жаліє? А той, що спить тепер з нею, мабуть "Казбек" курить.
– А ось ще тютюн – п'ять пачок. Як поділимо?
– Та швидше давай, гад, курить охота, – скрикнув бригадир і виривав пачку з рук нарядчика. Папір розірвався і тютюн висипався на стіл.
– Добре, – вирішив нарядчик. – Нам з тобою по дві пачки, а ця, розірвана, буде йому, – кивнув на зека.
Рукою посунув пачку з розсипаним тютюном до кучі зліва з цибулинами і сухарями.
– Що ви робите? Як же їх їсти тепер з тютюном?! – запротестувала я.
– Не переживайте, докторе, все піде до рота, не отруїться, ще й дякувати буде – зразу і поїсть, і покурить, – зареготали. Потім звернулись до зека: – Їстимеш з цим тютюном?
Той ствердно кивнув головою.
Закурили. Всіх "Біломором" пригостив цензор. Розвалились, димлять прямо в обличчя зека.
– Дайте ж і йому закурити, – не витримала я.
– В бараці закурить. Навіщо курити самому? Там поділиться з братвою, веселіше буде.
І я зрозуміла: тютюну йому не бачити більше однієї закрутки. В мені клекотало обурення як у вулкані. Відчувала, що ось-ось зірвуся, хоч і намагалася заспокоїти сама себе.
Покурили. Знову взялися до посилки.
– Братці, оце да! Сало! – і супроводжуючи лайкою, нарядчик зважив на руці три довгих товстих шматки. – Щось біля трьох кілограмів буде.
Запала тиша. Всі погляди були прикуті до цих шматків. А сало наче світилося, наче саме просилося до рота.
– Де працює? – порушив тишу цензор.
– В зоні, в зоні. Придурок він, – уточнив бригадир. – Днювальний у бараці.
Я відразу здогадуюся, для чого це запитав цензор.
– Так у нього ж робота легка, не в бригаді. Йому не треба стільки сала, – резюмував цензор.
– Та й в бараці все одно поділять, – додав підрядчик.
– І сховати стільки нема де, – поспівчував бригадир.
– Віддамо йому один кусень, – вирішив нарядчик, з жалем тримаючи його в руці і ніяк не наважуючись відкласти на лівий бік столу.
– Ні, зачекай, зачекай, – схопив ножа бригадир, – ми ж ще не зняли пробу.
Від цього шматка він відрізав більшу частину і поділив на чотири куски. Скомандував: "Куштуйте", і один зі шматків підсунув до мене.
– Доктор, знімай пробу.
У зека тремтіли руки, спалахнули і налилися люттю очі. Він кусав губи і стримував себе з останніх сил.
– Ви що? Навіщо тут проба? І так видно, що сало свіже і цілком їстівне. Не можна ж так у нього все забирати!
Швиденько простягнула свій шматок зеку. Він миттю обома руками засунув його до рота і... впав на підлогу, збитий підрядчиком, а цензор почав лупити в'язня ногами.
Я схопилась за край столу, перекинула його, і зачепивши ногою цензора, з криком: "Гади! Звірі!" вискочила за двері.
-5-
Мені снився Київ. Ніби йшла я бульваром Шевченка. Ось-ось мали зацвісти каштани. В парках і скверах вже висадили квіти. На вулицях продавали букетики конвалій і фіалок. Сонячні промені пестили обличчя...
Раптом хтось грубо шарпонув мене за плече:
– Вставай, уже світає.
Ох, навіщо ж, навіщо мене розбудили?! Ніяк не могла второпати, для чого ще майже посеред ночі підняла мене днювальна бараку. Нарешті згадала – сьогодні мала бути на похованні. "Не можеш бути при видачі посилок, підеш на захоронення. Там вже ніхто нічого не ділить і не відбирає", спливли у пам'яті злі слова начальниці.
Звичайно. Там уже відібране найдорожче – життя. Так навіщо ж там медпрацівник? Вони ж уже мертві. Ні лікуватись, ні тікати не будуть.
Та згадавши БПР, в якому провела п'ять діб після скандалу при роздачі посилок, вирішила припинити пошуки правди і справедливості в порядках зони.
Правда... Мабуть, ніколи її не було, немає і не буде. Кажуть, що за правду треба боротись. Аякже, я доборолася! Що я українка – це правда. Що люблю свій народ, свою мову – правда. Що хотіла жити у вільній Україні – правда. Що намагалася щось робити для цього – правда. Що допомагала ОУН – правда. Що не згодилася бути сексотом – правда. І за цю правду одержала десять років. Та я не жалкувала, не плакала, не каялась. Знову це все, а може і більше зробила б. А може ще й зроблю. І житиму тільки по правді. Не боюсь ні їхніх БПРів, нічого і нікого не боюсь. І в БПРі не плакала, а читала вірші, які із задоволенням слухала блатнячка, що сиділа там зі мною. Саме там я прийняла рішення: як виживу ці десять років, все-все розповім, що було зі мною, що бачила своїми очима, а може й напишу.
З такими думками попленталася до вахти. Там уже стояла підвода. Придивилась ближче. О, Боже! На ній, мов дрова, були складені трупи. Ряд вздовж, ряд поперек – усього вісім. Голі, сині, задубілі, обтягнені шкірою кістки з прикрученими до ніг кожного бирками. Лише номери. Ні прізвищ, ні імен. Ніколи не дізнаються вдома, де заховані їхні рідні, ніколи не зможуть навідатись до могилки...
Але ж чому їх вісім? У стаціонарі за минулий тиждень померло четверо, в БПРі – троє. А де ж взявся ще один, восьмий? Мабуть, це той, що вночі кинувся на дріт і був застрілений вохрівцем з вишки.
– Рушай! – пролунала команда.