До лісу доїхали на полуторці, далі проїзду не було, шофер залишився спати під кузовом, а пасажири заглибилися ,в ліс.
Приїжджих було двоє — оператор кіно та працівник історичного музею. Перший виконував доручення свого друга, який колись провадив знімання в партизанських краях і мусив був закопати зняту плівку під час несподіваного нападу карателів-есесівців. Тепер ця дорогоцінна плівка була об'єктом і метою походу. Працівник музею сподівався розшукати відповідні реліквії.
Семен ішов попереду, обережно ступаючи по стежці, за ним крокувало двоє гостей, позаду — усміхнена Горпина. Оператор хотів заспівати, як це полюбляють на природі містяни, але жінка заборонила, пояснивши, що в лісі галасувати не годиться, ліс вимагає тиші. Працівник музею став насвистувати, Семен тільки виразно й мовчки глянув,—свист ущух. Ішли в мовчанці. За короткий час приїжджі вповні відчули себе в партизанському лісі. Коли Горпина позаду заджерґотіла сорокою, гості щиро здригнулися й збилися з ноги. Далеко в лісі відповіла сорока, Горпина стиха засміялася: "Ще білобока не забула партизанської науки!"
Семен і Горпина йшли, легко ставлячи ногу, груди їхні роздимала знайома лісова гама запахів, очі сторожко слідкували за однаковими для непосвячеиих деревами, за прим'ятою травою, галузкою, що лежала поперек стежки. Вони по запаху й паркій вологості знали, коли переходять низовину, по корі на деревах брали потрібний напрямок, по мохові на камені визначали сторони світу. Гості напочатку бадьоро йшли, повипивали баклаги з водою, хоч Семен і Горпина просили од цього втримуватись, бо потім не стане ніякої води, щоб напитися. Згодом до кожного болотця підбігали загасити спрагу, і тільки рішуче заперечення Семенове одводило їх од спокуси. Коли знайдено було джерельце, що било просто з-під куща й хлюпотіло по дерев'яному жолобку у видолинку, гості мов поп'яніли з радощів, кинулись напиватися досхочу, мочили волосся крижаною водою, наливали в баклажки. Семен з дружиною лежали на сушняку й мовчки спостерігали. Води вони не пили, бо коли не потерпиш перші години й почнеш пити,— нічого путнього не вийде, підіб'єшся одразу. Горпина переборола ніяковість перед малознайомими людьми й попросила обох скинути чоботи, щоб поглянути, в якому стані ноги. Гості з жартами й сміхом пороззувалися, і тоді стало ясно, що Горпинині побоювання мали під собою грунт: босі пальці приїжджих були червоні, п'яти натерті, онучі збилися й покрутилися в чоботях,— як ті бідні люди тільки йшли! Показавши, як треба замотувати онучі, Горпина помастила натерті місця смальцем, що був у її запасі, гості озулися, всі рушили далі.
Горпина ласкаво дивилася на спину, свого Семена, як він красиво йде, мов лебідь пливе, обережно одводить галузки, щоб їх не поламати, пригинає голову під колючим паростком ожини, що поп'явся, поп'явся. Такого, як Семен, вона не стрічала в світі, і цей ліс був свідком її любові, а потім — щастя.
Родом була Горпина з Чернігівщини, з дерев'яної рубленої хати, вкритої очеретом. Славилося село дівчатами,— так, так, здоровими, дебелими, рум'яними й роботящими дівчатами, голосистими, красивими — хоч з лиця воду пий. Горпина була не гірша од інших: сині очі під чорними широкими бровами, коса в руку завтовшки, й дужа сама, як добрий парубок на сватанні. Коли брала кісся в руки й заходила косити,— її ручка була найширша, і ніхто за нею не міг угнатися. Коли молотила — ціп їй батько давав окремий: бич із вареного вишневого дерева, капиця з найміцнішої шкіри. Парубки її щиро боялися, бо коли Горпина кимось потрусить або й кине під ноги, то вже тому треба мерщій тікати й місяць викашлювати сором. Проте дута
Горпинина була добра, незлобива, сміх лагідний, мова доброзичлива. І дивна річ, ніхто з парубків Горпину не цікавив, а кого вона притягала, той боявся підійти.
Окупанти швидко дізналися, чим славне Горпинине чернігівське село, крім хліба, овочів, меду, масла. Одного разу приїхало семеро есесівських офіцерів, походили по хатах — ситі, опецькуваті, п'яні, і майже біля кожної дівчини цмокали язиками, плескали по плечах. Біляві, рослі й білошкірі дівчата розхвилювали цих новітніх з ласки Геббельса 27 нібелунгів 28, і вони, отаборившися в хаті, яка перша їм сподобалася, вигнали з неї на сніг старих і малих, а старосту послали привести негайно трьох Брунгільд та чотирьох Крімгільд29. Дівчата поховалися, староста прибув до офіцерів і боязко повідомив про втечу дівочого населення до лісу. Каральний загін спалив село до пня. Люди жили партизанським колективом у глушині лісу два роки, ходили з риском для життя до власної землі — орати її й сіяти, збирати пашню.
Горпину було відряджено з дорученням до партизанів Київщини, вона благополучно прибула в загін "За Батьківщину". В київських краях Горпина гарно прищепилася і все відтягала своє повернення на Чернігівщину. Ходила з бійцями загону на ризиковані операції, розвідки, диверсії, діяла нарівні з чоловіками, і часом траплялося, що, не будь дужих Горпининих рук, "багато хто не дійшов би до бази,— Горпина доносила поранених на руках. Що її тримало в цій стороні, вона не знала, серце було спокійне, залицяльників одбривала хутко й рішуче,— добре, коли відлітали з неушкодженими ребрами. її спокійна, затишна, чиста й велична краса наробила того, що коли йшла Горпина — група діяла зухвало й скажено, наче то були якісь несмертельні люди. За однієї такої експедиції було підірвано моста й на зворотній дорозі спалено штабну німецьку машину. Семен Бойко, який ішов за старшого, теж дістав свою порцію під ребра, коли спробував показати Горпині, як обіймаються в його селі.
В глибині душі дівчина була щаслива, що саме Семенові вона не байдужа, але як він смів доторкнутися до неї, наче звичайний зальотник! В тім же бою Семена було поранено, і Горпина однесла його до лісового хутірця. Як їй приємно було нести! Вона знала, що Семен страждає, але тим більше приємно було нести його, рятувати, тримати в обіймах, як дитину, міцно тулити до себе, дозволяти його кволим рукам обіймати себе за шию. Мабуть, ніколи не забуде Горпина того зимового лісу, білої урочистості й безмовності, лапатих ялин, під якими перестоювала, відпочиваючи, цілющого снігу, яким поїла спраглі Семенові уста й підносила потім до своїх власних. Дійшла з пораненим до хутірця, влаштувала його в землянці під стогом сіна, ходила радісна й усміхнена, аж їй сказала баба-господарка: "Щось ти, дитино, наче й ,не пораненого принесла, а оте щастя в хату!"
Семен, ідучи попереду гостей, оглянувся на них і сказав: "Ось ми й наближаємось до табору..." Горпина підморгнула чоловікові через голови гостей і запропонувала відпочити. Вже вона побачила, як оператор зовсім підбився. Ліс осінньої пори був наче кований з ясної міді, у цитринові мантії вбралися кущі глоду, золоті шапки зодягла береза. Прозору тишу протинав стук ятеля по дзвінкій корі, наче-бив він у дерев'яний дзвоник. Гукнув на болоті птах бугай дужим голосом. Прошуміла крильми зграя шпаків. Урочисто стояв ліс, і, як перо жар-птиці, падав з високого клена позолочений листок.
"Майже дійшли",— сказала Горпина. Тільки її звичне око могло добачити щось у тій гущавині, яка була перед очима. "За два літа-заросло так, наче нічого й не було",— одгукнувся Семен. В цей час короткі кулеметні черги долинули здалеку, почувся свист міни — одної, другої. Семен прислухався й несподівано зареготав: "А, щоб ви йому виздихали!" Горпина теж зрозуміла, в чому справа, але не хотіла вириватися попереду чоловіка. Це були шпаки, які навчилися за війну багато дечого: імітувати кулемети, свист мін, передражнювати стогін поранених. Семен узяв палицю й пожбурив на шпаків. Ті полетіли геть, кулеметне диркання все віддалялося й віддалялося, доки й зникло.
"Одного разу,— мовив Семен,— хлопці вивчили шпака кричати слово "партизани!" і пустили в селі, де стояли фашисти. Скільки переляку було. Вагон боєприпасів вистріляли на язикатого шпака!"
Партизанський колишній табір геть розтав у могутніх обіймах лісу. Ще й самі хазяї не дуже руйнували рослинність, але вибивали тирла, щоб не давати знаків німецькій авіарозвідці. Кущі так і стояли кущами. Велична сосна на схилі яру так і лишалась незаймана, проте під нею був хід до землянки.
Сьогодні все засунула земля, захарастив болиголов і лопушиння, сліди людські вкрив жовтий падалішній, лист.
Оператор видобув з планшета папери друга: табір, схематичний план розташування землянок, опис місця, де закопано зняту плівку. Передавши все-Семенові, він ліг на траву й відчув, що не поворухне ні ногою, ні рукою. Семен дивився на план і намагався пригадати, як воно було. Він пам'ятав небіжчика-оператора: який був жвавий і одчайдушний, ніщо не примусило б його ховатися, коли перед апаратом відбувався цікавий епізод — бій, диверсія на залізниці, напад на каральників. Часто він кидав знімати й сипав прокльони, вимагаючи освітлення, коли пригасали запалені вагони...
За яких обставин закопували плівку? Семен ніяк не міг пригадати. Здається, якась помилка трапилася, чи що.
"Ти не пам'ятаєш, Горпино, що ми закопували, коли залишали цю базу?" Горпина теж не могла пригадати.
Вони витримували, пам'ятається, бій до самого вечора, а потім ударили на прорив і вийшли. Оператор теж бився разом з усіма, але апарата в нього вже не було. "Пригадав, пригадав,— вигукнув Семен,— куля розривна побила йому оптику! А потім осколок. Сашко дуже лаявся, апарата кинув. Чисту плівку закопав, зняту плівку ніс у сумці за пазухою. На другий день поривався бігти назад, бо виявив, що закопав не ту плівку! Себто зняту закопав, переплутав... Така була комедія!"
Семен взяв у Горпини лопату й почав енергійно вирубувати кропиву, Горпина сиділа коло оператора, розповідала, який бравий був його друг, як фільмував партизанське життя. Скільки вона просила хоч карточку з того зробити! Був веселий, вірші писав, малюнки робив до стінгазети... "Семене,— раптом перервала свою мову Горпина,— не лізь, ради бога, до землянки! Хто його зна, чи розміновано!"
Семен став спиною до сосни, під якою починався хід до землянки, уважно розглядав дерева, намагаючись пізнати дубок, до якого прив'язав свої координати небіжчик-опера-тор.