Через те він так зустрів і послів новгородських, — вони пропонували від імені Володимира мир, Регволд уже давно підніс над Полотською землею чорне знамено війни.
3
Швидко посувались уперед ріками та озерами вої князя Володимира. На чолі пливли лодії Новгородської землі, слідом за ними важкі лойви й шнеки варягів, позаду, де не глянь, — учани, буси, однодеревки земель заволотських і полунощних.
На озері Ільмені, широкому, як море, де не видно було й берегів, північний вітер швидко гнав лодії з хвилі на хвилю, у гирло Ловаті вони увійшли ключами й так довго пливли між зелених берегів і високих лісів; лодії чола вже наближались до Пархіна, а в гирло все входили однодеревки, що охороняли воїнство ззаду.
Послав князь Володимир багато своїх воїв ще й пішо та комонно понад Ловаттю, вони посувались обома берегами велика, незборна сила невблаганно йшла з півночі на південь; стережучись підступного ворога, вої дивились уперед, у затягнуту весняними туманами далину, на боки, обминали зрадливі ліси, оглядались назад, де за озером Ільменем сховався Новгород.
Усе було нібито спокійно в лодіях, вої на веслах не розгинались день і ніч, схід сонця зустрічали на широкому плесі, сонце ховалось за ліси, але однаково в нічній тиші гриміли весла в кочетах, солов'ї співали у верболозах та кущах, а люди слухали й мовчали. Вони чули битву, смерть ходила там, де над обрієм висіли великі, ясні зорі.
Битва ця була все ближче й ближче. Вої, які на конях мчали поперед воїнства, часом повертались, ждали князя, розповідали, що робиться на берегах і в полі.
— Чи спить князь? — чув Володимир голос тисяцького Чудина.
— Я чую, тисяцький, з чим приїхав?
Дві лодії сходяться на плесі. Князь і тисяцький сидять рука в руку, вої опускають у воду весла і не гребуть, щоб не заважати розмові, лодії пливуть за течією, на бистрині тремтять їхні чорні відбитки, навколо дзюркотить вода, відблиски зірок грають за кермами.
— Є вісті, княже! — тихо говорить Чудин. — Он у березі горить вогник — туди дійшли наші вої, що йдуть крізь ліси і в полі. Вони кажуть, княже, що всюди на погостах і у весях тільки й чутки, що про похід Ярополка на Новгород.
— І що люди?
— Люди тікають у ліси, ховаються в болотах, аби тільки не йти з Ярополком, не хотять його. А тепер, коли почули, що ти, княже, ідеш на Ярополка в Київ, виходять з лісів, шукають нас, стоять тут усюди на обох берегах. — Чудин широко розводить руки, ніби обнімає все навкруг.
— А Ярополк де?
— І про це запитував, княже. Кажуть люди, що тут, на північних ріках, його воїв ще не бувало, збираються вони за Волоком, стоять їхні лодії далеко за Смоленськом. Люди просяться до нас, дехто має й списи — чи брати їх з собою?
— Будемо брати, тисяцький! Нехай іде на нього вся земля, вся Русь!
Коли лодії допливли до гирла Ловаті, звідки їх через озера та дрібні ріки волоком потягли до Дніпра, однієї темної ночі вої побачили на заході багряну заграву, що пізніше стала ясніти.
То не місяць сходив над лісами — не на заході його отчина, — то десь за лісами, де стоїть город Полотськ, щось горіло, і ця велетенська пожежа не вгасала всю ніч, навіть перед сходом сонця на західній частині неба видно було багряну широку пасмугу.
У цю ніч князя Володимира на лодіях уже не було. З тисячею своїх воїв мчав він на конях, які вже давно стояли напоготові на ближчих погостах, на захід, де буяла пожежа: там горіли ліси, і то був знак, що їм треба поспішати на поміч чолу свого війська.
Ярл Фулнер, дізнавшись вранці про цю подію, був дуже невдоволений і, поблискуючи одним своїм оком, довго дивився в далечінь, куди пішов з дружиною Володимир.
"Хитрий новгородський князь, — думав він, — боїться мати мене спільником у боротьбі з Регволдом. Що ж, нехай б'ється сам, я ждатиму кінця битви..."
4
Князь Володимир настиг до Полотська, коли його вої вже захопили посади над Полоттю й Двіною, підступили до город а й почали там січу.
Дружина Регволда, відступивши з посадів, зачинила ворота, підняла мости, швидко стала на городницях, жони й смерди вже готували там гарячу смолу й каміння, скрізь лежали оберемки стріл.
Почалася люта січа. Новгородці з великим трудом пробились і розметали околля, проминули вал і рови, стали під самими стінами, дерлись на них, почали бити ворота.
Згори лилась смола, падало каміння, стоячи за заборолами, дружина Регволда метала тисячі стріл, земля навкруг червоніла від крові, за стінами чувся крик, іржали коні — відбивши перший наскок, полочани готувались, либонь, опустити міст, відкрили ворота, щоб скопом виїхати звідти і в полі розметати новгородців.
Саме тоді на шляху, що вів з Полотська на схід — за ріки Оболь і Полоть, — встала хмара куряви, там земля загула від кінських копит, почувся крик.
У полочан, звичайно, і гадка зникла потикатись за ворота; перекликаючись між собою, вони чимшвидше готували на стінах смолу й стріли, багато з них кинулись до воріт, закидали їх зсередини колодами, присипали землею.
Полочани дивились не туди куди треба, бо в той час, коли вершники летіли зі сходу, невідомо як, але зовсім з іншого боку — від заходу, з берегів Двіни, — непомітно підступили до стіни і видерлись на городниці кількасот воїв-ізборців, вони, тримаючи в руках щити й мечі, пішли з городниці на городницю, рубаючи й скидаючи з них дружину Регволда, а тим часом вершники вже були під стінами, розбили, повалили ворота.
Князь Володимир разом з першими воями пролетів у ворота. Він побачив страхітливе видовище — на землі серед двору лежав мертвий Регволд, ізборці взяли на списи двох його синів, скрізь волали покалічені вої, іржали коні, чувся брязкіт щитів і мечів, двері ломились у теремах, розлючені вої вибивали вікна.
— Годі! — крикнув князь Володимир. — Припинимо січу! Глумитись над мертвими не годиться.
Коли сонце стало зовсім низько над Двіною, від берега за Полотськом одірвалася, зробила широке півколо на плесі й попливла на захід до пониззя велика лодія. На ній не видно було ні керманича, ні гребців, ні весел у кочетах, тільки чорне широке знамено маяло на високій щоглі.
Посеред лодії на дошках лежали мертві — князь Регволд і два його сини Роальд і Свен, опоряджені в далеку дорогу: волосся було зачесане, руки вимиті, на пальцях підрізані нігті, груди присипані землею.
Так велів древній покон свіонів і так зробила дочка Регволда Рогнедь — князь Володимир дозволив їй поховати батька й братів, як велить покон, а дворянам — допомогти їй.
Коли лодія рушила, Рогнедь з розпущеним волоссям, з сльозами на щоках довго стояла на березі, над головою її з шумом літали ластівки, але вона нічого не чула, дивилась і дивилась, як лодія пливе плесом, зникає вдалині.
Так вона й плистиме, бо, якщо десь і пристане до берега, її відштовхнуть полочани — у них свій покон, нехай лодія з мертвими князями пливе до Варязького моря. А коли й там хвиля не прийме її, то й ще далі — до далеких скелястих берегів Свеаріке.
Надходив вечір. Лодії вже не було видно. Рогнедь довго стояла на березі, а тоді піднялась крутою стежкою на гору і зникла у воротях города.
5
Велика стравниця князя Регволда мала головні двері з півдня, від Полоті, — для хазяїна і дружини його, ще одні, з півночі, — для дворян. Посередині стравниці стояв великий стіл, на широких дубових лавах округ нього можна було не тільки сісти, а й покласти меч і щит. Тут після бою під стінами города й у дітинці князь Володимир зібрав старшу свою дружину, щоб перепочити, випити й поїсти, радитись про похід далі.
Надворі вже стемніло. Дворяни запалили на столах залиті ведмежим салом світильні, гноти яких нестерпно чаділи, поставили горнці й дерев'яні миски з м'ясом, рибою, різним зіллям, корчаги з медом і олом.
Це була звичайна вечеря воїв після ратного труда, пожива для стомленого тіла, услада покаліченому в жорстокій січі.
У цей же час в городі й на погостах, як велів суворий закон війни, вої добрались до медуш, викочували бочки з медом і олом, складали жертви й правили тризну по тих, що загинули під Полотськом.
Вогні палали й далеко за Полотськом, на берегах Двіни, над Дриссою й на Поозер'ї — то полочани одержали вість, що не стало князя Регволда, клали вогнища, гнали серед нічної пітьми коней, щоб приєднатись до воїв князя Володимира.
— Слава Володимиру! — гриміло в стравниці, де так недавно сидів і пирував князь Регволд.
— Слава Володимиру! — лунало скрізь у городі й по долині.
Тільки сам Володимир не пив, говорив з полотським тисяцьким Свидом, що у вирішальну годину велів воям у дітинці обернути мечі проти Регволда, радився з новгородським воєводою Путятою, якого хотів залишити посадником своїм у Полотську.
— Залишаю тобі невелику дружину, а ти заутра скликай людей, говори, що мир і тиша повинні стояти в Полотській землі, блюди їхні закони й покони, дивись на захід, звідки невпинно загрожує ворог, дивись і на схід, посилай нам підмогу.
— А як бути з дочкою Регволда? — запитав Путята.
— Полочани поважають Рогнедь, — вставив слово тисяцький Свид. — Дівчина справедлива, смілива, на ловах іде поряд з мужами, з убогими щедра, не рівня своєму батькові.
— Здається, ми її також не скривдили? — звернувся Володимир до Путяти.
— Так, княже. Рогнедь поховала за твоїм дозволом свого батька й братів по локону, поклала їх у лодію, що попливла до моря.
— Мертвим — прощення й тлін, живим — життя, — промовив князь Володимир. — Але що це? — занепокоївся він, подивившись на затягнуті прозорою шкірою віконця в стравниці, що почервоніли, ніби налилися кров'ю.
Далі все сталось надзвичайно швидко. Стравницю почав наповнювати їдкий дух смоли, воєводи кинулись до дверей, але ті були підперті знадвору, шкіряні віконця почали горіти й лопатись. Крізь віконця долетів шум багатьох людей, брязкіт мечів, крики. По всьому було видно, що хтось підпалив стравницю.
І раптом двері розчинились, їх відбили зовні. Воєводи й князь притьмом вибігли в двір, де побачили багатьох воїв, які гасили вогонь, а разом бились з невідомими людьми.
— Зрада! — кричали вої. — Вас хотіли спалити живцем, княже! Вони полили стіни смолою, замкнули всі двері. Ми піймали їх, одних порубали, інших схопили, все це — свіони, слуги Регволда, а вела їх змія — дочка князя.