Шістнадцяткою стала на шлюбний рушник, через рік подарувала чоловікові свою первісточку — Олесю, а потім — ще чотирьох; останній, Тишко, народився через місяць після батькової смерті.
Тоді їй не було ще й тридцяти повних. А на руках — п'ятеро дітей... І вона не тільки вберегла їх від голодної смерті, але й подбала про майбутнє кожного: Олександру видала за порядного чоловіка і гарного кравця Григорія Овчаренка, його, Павла, після бурси віддала в семінарію, Михайла — в земську фельдшерську школу, Марію — за ученицю до кравчині, Тихона — в Охтирське духовне училище. Таке навіть не кожному чоловікові під силу...
Те, що трапилося з Павлом у Харкові, спершу приголомшило Ксеню Григорівну, новим тягарем лягло на її душу й плечі: вона помітно згорбатіла, синці попід очима поширшали, а зморшки на чолі погустішали. Стала якоюсь ніби сновидою. Особливо коли залишалася з сином наодинці. Снується по хаті: переставить відро з водою, поправить подушку на постелі, загляне в піч... І так без кінця, аж доки хтось сторонній не зайде до хати.
А одного разу заговорила, не заговорила — заквиліла:
— Ой горе, синочку, горе, горенько невсипуще наше та біда. І звідкіля воно впало на нас, на твою голівоньку? Хто наслав його і за що? Чи бачить бог?.. Думала — скінчиш науку, візьмеш парафію, разом поставимо на ноги Михайлика, Тишка, Марійку, дамо їм шматок хліба в руки... Заможемо злидні наші, підсобимо також Григорієві розплатитися за хату, а вийшло... Не сердься, не гнівись на мене. Хіба б хотіла таке говорити? Перед людьми... перед собою... перед батьковою пам'яттю...
І — більше ні слова про несподіване лихо, ні скарги на нещасну долю, ні докору, ні одчаю та розпуки. Вдень не тиняється по хаті, не переставляє речі з місця на місце десятки разів — допомагає Григорієві та Олександрі в шитві.
А довгими зимовими вечорами — вони собі удвох (за стіною в сусідній кімнаті деркоче швейна машина, скрегочуть ножиці, глухо гупає праска): син за столом — читає, пише, а мати, примостившись біля груби, смикає кужіль — таку ж, як і вона, сиву її давню розрадницю, її подругу й муку.
Павло час від часу перекидає погляд з паперів на неї.
Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі,
Що вивела чаєняток при битій дорозі.
Ой ішли чумаки, весело співали,
І чаєчку ізігнали, чаєнят забрали.
Ні, то не мати співає — виплакала свій колись гарний голос. То він чує її улюблену пісню в усьому: у воркотінні веретена, в шарудінні скоцюрблених пальців під прядивом, у тихому, мов далеке жебоніння, зітханні; бачить у розміреному похитуванні голови, в сльозах, що котяться по безкровних щоках і падають на коліна.
А чаєчка в'ється, об дорогу б'ється,
К сирій землі припадає, чумаків благає:
"Ой ви, чумаченьки, ви ще молоденькі!
Верніть моїх чаєняток, вони ще маленькі!"
І долинає здалеку, наче з туманних чумацьких шляхів, на яких ліниво ступають воли круторогі, скриплять ярма, похитуються мажі з високими халабудами:
"Ой чаєчко наша, неправдонька ваша.
Поварили чаєняток — добра була каша!"
Так не співає ніхто — ні кохана дівчина, ні друг-товариш, ні кобзарі, ні солов'ї. Так уміє співати тільки кревна ненька. Так слухати можуть лише рідні діти.
"Бодай ви, чумаки, щастя не діждали,
Що ви моїх дрібних діток із гнізда забрали!
Бодай же ви, чумаки, на Дін не сходили,
Що ви моїх дрібних діток в каші поварили!"
Мамо!
Матусю!
Нене!
Ненечко!
Знаю, бачу — важко вам, тяжко. Все, що мали ви, віддали дітям, усе до краплиночки, до крихітоньки. Нами та для нас жили. І сподівались, і чекали, виглядали, як сонця-світу, ліпшої будучини. Насамперед від мене, від моєї науки. Та не дочекались. Ударив лютий мороз — і ваші рожеві квіти-сподіванки схилили голівоньки, наче марево, розтанули ваші світлі надії-видіння. На серце ліг камінь, якого ніхто і ніщо не зможе зрушити.
Матусю!
Даруйте мені за цей великий і нестерпний біль, так несподівано завданий вам. Простіть своєму бездольному синові. І зрозумійте — інакше повестися не міг. Такий уже вдався, іншим бути не зможу. Не раз же самі говорили сусідам — пішов у батька весь: Арсенова чесність, вразливість, звага, химери... Так воно, мабуть, і є — все від тата. А разом з тим — і від вас. Хіба ж не бачу, як вам дошкуляє неправда, .несправедливість?
Раніш, коли я жив отут разом з вами, не знав, що діялось поза слободою, — був байдужий до всього, окрім наших власних злиднів, бабусиних казок, ваших милих пісень та книжок про життя святих великомучеників. А потім, як вибрався в Охтирку, Харків, як потерся між людьми, надивився, наслухався, начитався... Море кривди розлито на світі. Більшість людей без насущного шматка. Старі, малі, каліки. Ціла армія таких, як ви, вдів, таких, як ми, напівсиріт та круглих сиріт. Безправ'я. Безхліб'я, кров, сльози... Голова обертом іде, в очах темніє...
Ще в бурсі моя віра в спасителя-одинака розвіялась; тепер переді мною постав великий загал, робочий народ, щодень кривджений і гнаний. І я віддамся йому, тільки йому єдиному. Це — невідхильна потреба серця, котру не може затамувати ніщо. Краще смерть, найпекельніші муки, ніж неволя, ніж стояти на колінах, дивитися на кривду й мовчати...
Не думайте, що тільки ваш старший син такий. О, якби ви знали, якби могли уявити, скільки зараз по містах України, всієї неозорої царської імперії є хлопців та дівчат, перейнятих найщирішими думками й помислами про простого трударя, про матерів і дітей, їхнє щастя! Нас не злякають ні тюрми, ні кайдани, ні сибірська каторга, ні навіть кулі та шибениці. Желябов, Перовська, Халтурін, Кибальчич загинули, але після їх смерті лави протестантів, самовідданих борців поповнилися новими сотнями, тисячами.
Вся країна заворушилась, завирувала. Все, що є найкращого, найчеснішого, найсміливішого в ній, шукає шляхів у щасливу будучину, до волі й рівноправства. Одні з револьвером, бомбою в руках, другі з полум'яним словом на устах, треті з сміливими ідеями в головах... І сперечаються між собою, перевіряючи свої думки та серця. А на чиєму боці істина, хто зіркіший і мудріший, — те ще побачимо. Петро Цимбалюк стоїть на своєму, про інше й чути не хоче, Михайло Рклицький вагається, Евеліна Улановська, Ліда Лойко, польова русалка Ксана, від якої учора прийшов лист...
Павлові роздуми перебив Кузьма, що несподівано виплив з бічної вулиці.
— Здоров був, козаче. Як дома живеться-мається?
— Нічого, спасибі. А у вас що нового?
— У мене все нове, казав той, опріч взувачки, вдягачки та злиднів... А Матвій, чуєш, таки напаскудив мені.
— Невже?
— Еге ж. На тому тижні покликав мене Денис Іванович до себе і давай чистити в хвіст та в гриву. "Чого, питає, тебе на моїх конях носить за всілякими супротивниками царя? Хочеш вскочити так, як вскочив паламаренко?" Я йому і сенди, і тенди, не бачив, кажу, не віз ніякого паламаренка. А його наче сказ напав, от-от гавкати почне на сонце. Вимерзив, одібрав їздові, не сплатив місячного заробітку та й послав доглядати свиней, бодай вони йому виздихали. Отаке-то. Ну, бувай здоровий, кланяйся матері та Овчаренкам. Біжу, бо ось-ось має впороситися льоха.
29
Повітовий справник Арцибашев сидів у своєму кабінеті за столом і перегортав справу Грабовського. Паперів там накопичилось багатенько — цілий стіжечок. Листи, протоколи дізнання, списки, запитання, відповіді, розпорядження, накази, телеграми, а найбільше рапортів. Дивися ж ти, якийсь там семінарист, котрий, власне, ніякої шкоди державі не завдав і, мабуть, не збирався завдавати, а довкола нього протягом півроку зібралося стільки документів. Та це ж тільки в Охтирці, а скільки ще в Харкові, у самій столиці? Мабуть, усіх тих паперів і не полічити.
Зчинилася справжня крутія, яка захопила семінарію, єпіскопа харківського і охтирського, відомство православної сповіді, урядників, приставів, справників, поліцмейстера, прокурора судової палати, начальника губернського жандармського управління, губернатора та його канцелярію, департамент поліції, міністерства внутрішніх справ та юстиції, навіть священну особу самого вінценосця.
Чи не забагато? Чи не стріляємо з гармат по горобцях? Власне, яких злочинів накоїв той вісімнадцятилітній семінарист? Підірвав основи самодержавія і православія? Висадив у повітря Кремль чи Зимовий палац? Вчинив замах на імператора чи якогось члена царської родини? Нічого серйозного не сталось. Нема матеріалу навіть для судового звинувачення. Два чи три обшуки робили в хлопця. А що знайшли? Гектографовану брошуру "Інтелігенція і народна маса", невідомо чий і до кого лист з Сибіру, лотерейні білети, якась записка про гниле коріння, якась цидула з шістьма рядками незрозумілих слів, книжки...
Таке добро зараз водиться майже в кожного молодика. Не тільки в студента академії, університету, інституту, а й у гімназиста та бурсака. Невже ж усіх їх обшукувати, хапати, ув'язнювати, судити? Бог з вами, панове. В такому разі довелося б подесятерити штати поліції, жандармерії, судовиків, різних донощиків, а всю армію кинути на спішне будівництво в'язниць. Перенаселимо Сибір, збезлюдимо центр імперії. Забракне кайданів для каторжників. Погана слава про наш трон розійдеться по всьому світу.
Самі своєю панікою, зчиненим повсюдно гвалтом не стільки згасимо протестантську вогневицю, скільки роздмухаємо її, прикуємо увагу підростаючого покоління до неї і тим самим помножимо лави справжніх революціонерів, озлобимо молодь проти себе. Це треба пам'ятати не лише міністру, губернатору, ректору, але й останньому околодочному...
Прокурор харківської судової палати, як відомо, не відзначається ні особливими розумовими здібностями, ні проникливістю, ні людяністю, але й він не знайшов вагомих резонів для серйозного покарання юнака. Виходячи з фактів першого дізнання, проведеного помічником начальника харківського губернського жандармського управління майором Сазоновим, прийшов загалом до справедливих і вірно мотивованих висновків. От вони: "...имея в виду несовершеннолетие обвиняемого, я полагал бы возможным: разрешив настоящее дело в административном порядке, оставить оное без дальнейших последствий, вменить Грабовскому в наказание содержание его под стражею и исключение из семинарии, отменить затем учрежденный над ним полицейский надзор..."
На жаль, міністр юстиції не дослухався до голосу провінційного прокурора і порадив міністрові внутрішніх справ віддати колишнього семінариста під нагляд поліції протягом двох років.