Вона просякнула манерами великого міста і відчула себе інтелігенткою. Відмінниця у навчанні, співуха і танцюристка у самодіяльному гурті, визнана красуня народної освіти. Які тільки парубки за нею бігали! Школярі її беззаперечно слухалися, а колеги зверталися по-батькові. У неї навіть голос змінився: понижчав до грудного. І ось, приїхала вона до батьків, а вони їй погрожують як дівці! Але Ганя ще не забулася смертельних побоїв, і відчула себе беззахисною.
— Макаре, ти чого застиг? — просичала мати.
— Не треба, тату; зроблю так, як скажете, — прошепотіла нещасниця.
Готування до весілля було в самому розпалі, коли до сільської пошти додзвонився капітан Чепурний. Не відаючи, що насправді коїться, він запросив до слухавки Ганю Лелеку. За фатальним збігом, телефоністкою на пошті того дня чергувала небога Люся, яка, щоб не бігти чорті куди шукати ту Ганю, окликнула її батька, який саме виходив із крамниці навпроти.
— Макаре Юстимовичу, підійдіть, будь ласка, до телефону: тут Петро Васильович Чепурний просить вашу Ганю.
Миттєво зорієнтувавшись, Макар підморгнув Люсі і наказав:
— Причинися Ганею, а я тобі нашіптуватиму.
І Люся, зачекавши хвильку, взялася відповідати за сестру.
— Здравствуйте, Петро Васильовичу, я вас слухаю. Звідки ви? Як ваші успіхи?
— Я поки що в Ленінграді, але завтра отримаю призначення. Вже придбав квиток до Вінниці. Що там у вас? Чекаєш на мене?
Люся не знала, що Чепурний обіцяв Гані невдовзі прибути, тож розгубилася і замовкла, а Чепурний, запідозривши неладне, перевірив її запитанням стосовно шкільних справ, відомих тільки йому. Люся розгубилася, а дядько Макар нічим їй не зарадив: лише кривив ротом та махав руками. Чепурний же, здогадавшись, що його дурять, кинув слухавку.
Як і постановили батьки, весілля відбулося у неділю. Вінчатися не стали, бо жених був уже раз одружений, а наречена — радянська вчителька, комсомолка. Її прибрали у підвінечне плаття, якого у селі ще не бачили. Фасон Степаня нагледіла у кінофільмі "Свинарка і пастух" і власноруч зшила зі сріблястого фільдеперсу, відріз якого зберігався у скрині ще від бабусі Надії. Самих тільки родичів посходилися сорок душ, а скільки ще зібралося односельців! Із райцентру прибула ціла делегація, на чолі з Севастяном Пантелеймоновичем. Пили, гуляли, потішалися народними звичаями: покатали сватів на возку вздовж Низової вулиці. Ганю усадили на лаві під образами, поряд з незнайомим дядьком: клишоногий, миршавий, в носі довгі руді волосини. "Ой, мамочки, — думалося Гані — невже ж прийдеться лягати з ним в ліжко? Невже ж він зробить із нею те, чого потім не пробачить їй коханий? Де, ви, любий мій? Чому не приїхали так скоро, як обіцяли? Чому не вберегли наше кохання від наруги? Хіба ж мені сила протистояти мамусі з татусем? Тільки й втіхи, що без вінчання: батюшка завірив, що такий шлюб Богом не визнається, а раз так, можна буде вважати себе вільною..."
Сновигаючи поміж гості, Степаня пильнувала дочку і догоджала зятю. Макар же гуляв беззастережно: щиро пився з кожним, грав на гармоні, заводив співи і танці. Чаркуванням правив дядько Іван. Наслідуючи батькові, він проголошував заздоровниці і не давав гостям передихнути. Пили дружно і самовіддано, їли з насолодою, танцювали до знесилення. І тільки наречена — бліда, як осінній сутінок, — гнітилася у печалі. Але всім було байдуже до її страждань: що то за дівка, яка не вдає журбу на власному весіллі! Розвеселі гості зарепетували "гірко!", і у Гані обірвалося дихання. Мати зиркнула — наче голкою вколола. Ганя піднялася. Яків спробував щільно її притиснути, але відчув льодяну холодність і зупинився.
— Гірко! — заволав дядько Іван, вимагаючи повтору, але жених не почув його оклику.
І ось, саме в цей животрепетний момент, у новенькій шинелі до п'яток і в будьонівці з величезною червоною зіркою на лобі, неначе спустившись із неба, на дворі постав казковий богатир. Його начищені хромові чоботи відбивали віконне світло, на перекинутій через плече портупеї висіла важка кобура — справжній командир Червоної Армії.
— Чепурний, Чепурний приїхав! — пролунало з двору, і Ганя геть заціпеніла: "Шо це буде? Зараз він зайде і побачить увесь цей глум. Добре, що я не далась цілуватися... Ой, а як я виглядаю? Скоріше б він це припинив та забрав мене звідси!"
Про неждане весілля Петро Васильович дізнався від сусідів. Добрі люди його щедро пригостили, поспівчували і намовили; він удерся у розвеселий двір безоглядно, як у ворожий бастіон.
Молодший командир (сержант) Нетреба визирнув у віконце та, побачивши офіцера, зніяковів і прикипів до лави. Назустріч непрошеному гостю рішуче вийшов господар, але замість того, щоб геть його прогнати, несподівано запросив до хати. І тут на ґанок вискочила господиня. Затуливши двері тілом, виставивши груди наче роги, вона заверещала:
— Хто ти такий, що приперся на чуже весілля? Старшу сестру звів, тепер до меншої підбираєшся? Геть звідси, поки тобі ноги не переламали! Щоб у тебе очі повилазили, щоб тебе перша ж куля не минула!
На її заклик з-за столів назовні повилазили дядьки.
— Гей! Де тут отой сватач? Ти, непрошений мацапуро! Нумо, хлопці, порахуємо йому ребра!
Чепурний вихопив наган і двічі вистрелив вгору.
— Хто першим на командира Червоної Армії, підходь! — вигукнув він і обвів дулом навкруг себе.
— Так ти ще наших горобців лякаєш? Нумо, браття, підступаймо! Неси хто обріз!
Тим часом Іван посвятив Севастяна Пантелеймоновича у суть справи, той холоднокровно вийшов на ґанок, належним чином відрекомендувався і авторитетно попросив шановного командира негайно покинути обійстя. Кілька разів озирнувшись іне побачивши ніде своєї Ганнусі, Чепурний пішов: "Раз не вийшла, значить — не любить. Аби чекала, аби хотіла, — вибігла б з хати". В розпачі він вийшов на вулицю, де зустрів свою колишню ученицю.
— Ніно, я, на жаль, мушу терміново їхати. Будь ласка, передай Гані, що, хай там що, я її кохаю. Якщо ж її до цього шлюбу приневолили, а вона, насправді, любить мене, нехай тікає звідси до Кіблича, до моїх батьків, і очікує там: щойно я владнаю службові справи, обов'язково за нею повернуся.
А весілля продовжилося. Гостям що? Закуска є, і кожна чарка додає радості. Байдуже, що почувши постріли, наречена знепритомніла. Її сяк-так відхаючили і, аби знову не впала, підперли спину подушками. Так вона й висиділа всю гульню, неначе паралізована. Макар ще витинав на гармоні, гості співали й танцювали, а мати, вловивши слушний момент, поквапилась відвести молодих у святково прибрану комору, де на них чекало заслане білим простирадлом шлюбне ложе. Яків поспішно пурнув у нього, а наречена, як була у фільдеперсі, вмостилася калачиком на вузенькій лавочці.
Вранці мати не виявила на простирадлі того, чим прийнято пишатися перед людьми опісля шлюбної ночі, і бризнула на нього курячої крови.
Знову не коришся? Ні, хвойдо, по-твоєму не буде! Забудешся свого Чепурного! Відтепер ти — заміжня жінка! Мусиш догоджати чоловіку. І не дратуй нас із батьком зайве, бо будеш бита! — напоумила вона доньку.
Третього дня, отримавши від Ніни таємну звістку, Ганя піднеслася духом. Вона вийшла з хати і, сказавши, що йде до бібліотеки, прожогом чкурнула на станцію, а звідти вузькоколійкою дісталася села Кіблича, під самим Гайсином. Батьки Петра Васильовича радо зустріли зарюмсану невістку. Синовнє щастя вони ставили понад усе: якщо вже він вибрав собі цю жінку, вони мусять її рятувати. Набожні люди, вони вважали дівчину вільною: не було вінчання — не було й шлюбу. Місяць Ганя прожила у спокої, але, зрештою, її знайшли. Похмурим ранком до Кіблича наскочила мати разом з дядьком Іваном. Відштовхнувши господарів, вони виволокли втікачку з хати, віддубасили прямо у дворі, зв'язали і кинули на віз. Як тільки не плакали старі, як не умовляли!
— Що це ви таке коїте? Хіба так можна! Ви ж — голова колгоспу, ще й партійний! — докоряли вони Івану, але той їх не чув. Він обіцяв голові райвиконкому? Обіцяв! Отже, розійдіться всі геть, він не допустить, щоб якась дівоча примха зруйнувала таку вельми перспективну і корисну для колгоспу справу!
Покинувши село, Гнат не прогадав: він закінчив інститут, отримав престижну професію і ухопив завидну для вчителя роботу: замість довбатися з неслухняними школярами, він читає лекції спраглим до знань студентам. І з вибором дружини він не схибив: мила й розумна. Тоня знається на вихованні нового покоління; без запинки цитує Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна; щиро і дохідливо тлумачить поточний момент і запалює в людях віру у комуністичне майбутнє. Йому, як викладачу історії ВКП(б), до неї ще рости й рости, він не цурався з нею консультувався. Їхнє домашнє спілкування не рідко переростало у політичну дискусію.
— Скажи, Тоню, навіщо партія відмовилась від Нової економічної політики? Селяни так радувалися, отримавши землю, так заповзято працювали. А після колективізації настав справжній голод.
— То було лише короткочасне, я б сказала, уявне, покращення, яке здебільше торкнулося нетрудового прошарку населення, тобто куркулів, які за рахунок експлуатації бідноти ще більше збагатилися.
— Але ж вони нагодували народ...
— Аби ж так. Насправді вони не платили державі за отриману землю, ще й приховували хліб. А ми для проведення прискореної індустріалізації мусили сконцентрувати продовольчі ресурси в руках держави. Інакше б не розбудовували Дніпрогес, Магнітку, тракторні і автомобільні заводи. Отже, відібрати хліб у куркулів був єдиний вихід
— Ті, кого ти називаєш куркулями, насправді були вдалими хліборобами, давали бідноті роботу. А без них люди вмирали з голоду. Скільки народу загинуло!
— Коханий, твоїми устами глаголить дрібнобуржуазний інстинкт. Діалектика суспільного розвитку полягає в тому, що заради щастя більшості жертвувати меншістю. "Всё, что делается во имя коммунизма, то нравственно", — підкреслював Володимир Ілліч. "Лес рубят — щепки летят", — додає товариш Сталін.
— Отож, і я намагаюсь довести таку думку студентам, але не всі мені вірять.
— Просто ти, любий, сам не дуже віриш. Ти типовий вінницький середняк, який не позбувся дрібнобуржуазної ідеології.
— Ну, ти вже у мене... а ти типова іванівська ткаля, яка не відає, з чого хліб росте.
Обмінявшись гостротами, суперечники заспокоювалися.
Пропагандистську спромогу Антоніни Єрмакової помітили у міськкомі партії, забрали до себе і призначили завідувачкою відділу пропаганди.